Країна: Україна

Як Україна святкувала День Соборності

2012-01-23T06:36:00.000+02:00

В Україні відзначили 93-ю річницю проголошення Акту Соборності: в Одесі молоді патріоти організували флешмоб з піснями, у Львові пасажирів поїзда з Донеччини частували смачними пампухами, а Київ відзначився найчисельнішим мітингом.

Фотогалерея: Українці об'єднали два береги Дніпра живим ланцюгом (зображень: 40)

Зранку керівництво України поклало квіти до пам’ятників видатним українським діячам - Тарасу Шевченку та Михайлу Грушевському. У церемонії взяли участь президент Віктор Янукович, прем‘єр-міністр Микола Азаров, перший заступник глави Адміністрації президента Ірина Акімова, секретар РНБО Раїса Богатирьова, голова КМДА Олександр Попов, урядовці, представники духовенства та громадськості.

Згодом у Національному палаці України пройшли урочистості з нагоди свята, у яких, зокрема, взяли участь чотири президенти країни - – Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Віктор Янукович.

На Софіївській площі Києва відбувся багатотисячний мітинг опозиційних сил, на якому було оголошено угоду про спільні дії об’єднаної опозиції. Опозиція провела також мітинг біля пам'ятника Тарасові Шевченку Києві. За даними міліції, усі акції опозиції у столиці пройшли без порушень громадського порядку.

Крім того, у Києві громадські активісти поєднали береги Дніпра двохсотметровим національним прапором України. Акція відбулася на пішохідному мосту, що з´єднує правий берег річки з Трухановим островом. Подібна акція відбулася і на мосту Патона. А "Наша Україна" на Майдані Незалежності пропонувала перехожим скласти з пазлів у вигляді частинок-областей карту України і з'єднати її в єдине ціле.

У Тернополі з нагоди річниці Акта Злуки «живим ланцюгом» об’єднали пам’ятники Тарасові Шевченку та Степанові Бандері. Організували акцію представники Комітету опору диктатурі.

На мості між Тернопільською та Хмельницькою областями відбулося велелюдне віче з нагоди Дня Соборности України, в якому взяли участь близько 2 тис. осіб. Участь в акції «Збруч – ріка єднання!» взяли представники громадськості, духовенства й влади з Тернопільської та Хмельницької областей.

У Львові відзначили свято не менш оригінальним способом. Близько тисячі пампухів роздали львів’яни пасажирам поїзда «Маріуполь-Львів». В честь свята Дня Соборності на головному залізничному вокзалі Львова активісти вітали гостей з Донеччини, які в цей святковий день проїхали з одного кінця країни в інший.

Крім того, львів'яни утворили «живий ланцюг» від пам’ятника С. Бандері до пам’ятника Т. Шевченкові. У Львові також пройшов молебень та народне Віче з нагоди Дня Злуки, на якому було, зокрема, зачитано ухвалену сьогодні в Києві угоду про дії об’єднаної опозиції.

В Івано-Франківську біля пам'ятника діячам ЗУНР відбулося урочисте віче, присвячене 93-ій річниці проголошення Акта злуки.

На Закарпатті у День Злуки представники політичних партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування випустили білих голубів єднання. Присутні на мітингу партійці від УНП, Української платформи «Собор», КУНу та ВУТ "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка погодилися об’єднати зусилля на чергових парламентських виборах і підписали на народному віче відповідну заяву.

У Харкові відбулися два мітинги опозиції. Один - біля пам’ятника Тарасу Шевченку, інший - п облизу Качанівської колонії, де зараз утримується засуджена екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко.

У Донецьку активісти партії «Громадянська позиція»» разом з представниками ВО «Свобода», партії «Удар» та громадської організації «Литовці Донбасу» утворили живий ланцюг єднання на мосту через річку Кальміус. Після цього вони приєдналися до загального опозиційного мітингу біля пам’ятнику Т.Г.Шевченку.

Як завжди "відзначився" українофобський Донецьк, де пройшов "Русский марш" на честь річниці Переяславської Ради. Учасники ходи з прапорами Росії та Російської імперії скандували: "Донецьк - серце України", "Донбас з Росією", "Об'єднаємо в єдиний союз велику, малу і білу Русь", "Євразійському союзу - так, Європейського союзу - ні". Біля бюста Пушкіну учасники маршу провели мітинг за єднання України і Російської Федерації.

В Одесі близько сотні активістів влаштували на Дерибасівський патріотичний флеш-моб. Під звуки бандури молоді люди взялися за руки і створили живий ланцюг. Потім учасники акції розбилися на три групи. Одна з них утворила літеру Я, друга – серце, третя - розгорнула державний прапор України. Потому гуртом заспівали пісню Олександра Пономарьова "Я люблю тільки тебе". За словами організатора флешмобу Тетяни Михайленко, ця ідея полягає в тому, що, незважаючи на якій мові ми розмовляємо, незважаючи до якої релігії ми відносимося, в це свято ми маємо об'єднатися, ми маємо встати в ланцюг і показати, що ми любимо Україну, ми пишаємося нашою країною

Нагадаємо, що 22 січня 1919 року на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель.

Цього року, відповідно до указу президента Віктора Януковича від 30 грудня 2011 року, Україна вперше святкує День соборності та свободи..

19 січня - Водохреща або Йордан

2012-01-19T06:15:00.000+02:00

Джерело: Українські традиції

У надвечір'я Йордану і в сам Йордан відбувається так зване Йорданське водосвяття: у надвечір'я біля церкви, а в Йордан на публічному місці. Водосвяття у Надвечір'я символізує хрещення Івана, а 19 січня — хрещення Ісуса, який також хрестив людей в Йордані. Увечері споживається Йорданська вечеря (18 січня). Страви на столі пісні, як на Святвечір. Розпочинають вечерю молитвою, опісля п'ють свячену воду.

Наступного дня, після Святої Літургії християни зі співом коляд ідуть на став чи річку до христильниці. Христильницю роблять юнаки удень Йорданського надвечір'я. Звичайно ж, у цьому їм допомагають дорослі.

Найперше діти вирубують з льоду підставу з трьох великих брил. Ставлять найбільшу на низ, меншу — зверху, а найменшу найвище, так щоб до хреста вели неначе сходи. Діти все це поливають водою, щоб воно примерзло. Окремо хлопці вирізують з льоду хрест і обливають його буряковим квасом (необов'язково). Ставлять на самому верху і знову поливають від половини хреста водою. Він робиться знизу грубшим і примерзає до підстави. Дівчата ж за той час плетуть вінок зі смереки, вплітаючи у нього сухоцвіт, чебрик, червону калину. На самому вершечку хреста вішають рушник, широко розправляючи на боки його краї і прикріплюють до нього віночок.

Люди і церковні служителі приходять до святково прибраної христильниці. Священик читає молитви на освячення води, благословляє воду хрестом через його занурення у воду при співі тропаря. Після водосвяття священик благословляє людей освяченою водою. Люди набирають її у посуд і несуть до домівок, щоб за сніданком скуштувати свяченої водички.

Від найдавніших часів християнська Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи "водичкою-йорданичкою". Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі.

У цей день колядники приходять до кожної оселі з віншуваннями та щедрівками.

Після Йордану наступають кількатижневі м'ясниці та ще можна справляти весілля і співати пісень. Після м'ясниць наступає найсуворіший Великий піст. Про нього кажуть так: "Великий піст усім притисне хвіст".

Народні прикмети на 19 січня - Водохреща, або Йордан

Якщо все небо буде похмурим, товсякому хлібу родитися добре; якщо ж тільки на сході - добре вродить жито, на півдні - просо, на півночі - гречка.
Якщо цього дня ясна й холодна погода - на посушливе літо, похмура й сніжна - на рясний урожай.
На Богоявлення сніг іде - до урожаю, ясний день - до неврожаю.
Вірили, якщо, йдучи на Йордан, пролетять поперед хоругв горобці, то велика смерть на дітей, граки - на молодь, а гуси - на літніх.
Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.
Йде сніг - на врожай гречки: зранку - ранньої, вдень - середньої, а ввечері - пізньої.
Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.
Якщо в цей день зоряна ніч - вродять горіхи і ягоди.
Йде лапатий сніг - на врожай.
Якщо похмуро - хліба буде вдосталь.
На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.
Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.

Митний кодекс повністю змінить інвестиційне середовище в Україні

2012-01-17T06:08:00.001+02:00

Джерело: УНН

"Новий Митний кодекс є абсолютно революційним, він містить велику кількість європейських норм, які дозволять повністю поміняти відношення до митних органів та до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і найголовніше – він враховує практично всі нормативи Кіотської конвенції щодо митного оформлення і контролю", - зауважив В.Бондар.

За його словами, головна перевага Митного кодексу в тому, що він дозволить поміняти на краще інвестиційне середовище в Україні.

"По-перше, він створює новий Інститут уповноваженого економічного оператора, який дає можливість отримати право самостійно здійснювати митне декларування без участі митника тим суб’єктам ЗЕД, які постійно працюють, не мають зауважень, мають постійне базування, та є зразковими в частині оформлення", - сказав В.Бондар.

За його словами, такі суб’єкти ЗЕД будуть здійснювати митне декларування за рахунок власного спеціального підрозділу, а в митну службу, як і в податкову, лише направлятимуть звіти про кількість оформлених декларацій.

"Це означає, що ми повністю виключаємо участь посередника, такого як інспектор, в питанні митного оформлення, і даємо можливість бізнесу на свій страх і розсуд працювати. Це дасть змогу суттєво скоротити час, взаємодію, і дати змогу суб’єкту самостійно працювати і наповнювати державний бюджет. В разі ж, якщо виявиться, що підприємець здійснив правопорушення, він повинен буде заплатити великий штраф і в нього буде забрано право самостійно здійснювати декларування.", - підкреслив В.Бондар.

Другим важливим інструментом Митного кодексу, за словами В.Бондаря, є це компроміс у митній справі.

"Це - європейська норма, яка передбачає, що при виникненні розбіжностей при ввезенні товару у вартості, номенклатурі чи інших показниках, ми маємо можливість підписати з таким суб’єктом протокол про компроміс. Протоколом ми фіксуємо ту частину платежів, яка на наш погляд відповідає дійсності, а далі в судовому порядку вирішуємо питання, хто правий. Після того, як суд прийме рішення, в залежності від того, яким воно буде, суб’єкт або доплачує кошти, або ми відмовляємось від своїх претензій", - наголосив В.Бондар.

Підписаний документ про компроміс у митній справі, за його словами, дає можливість бізнесу не затримувати товар, а, попри неточності, проводити його реалізацію і отримувати прибутки.

"Тобто, ми не зупиняємо технологічний суб’єкт, ми не зупиняємо процес роботи суб’єкта, ми підписуємо компроміс і він працює", - підкреслив В.Бондар.

Третім потужним блоком Митного кодексу, який вплине на інвестиційне середовище, є електронне декларування.

"Цим блоком ми плануємо, що суб’єкти зможуть повноцінно здійснювати електронне декларування від відправки відсканованих копій документів. Єдиним документом, який нам буде потрібний, це декларація в електронному вигляді і документ, що підтверджує вартість. Ми відмовляємось від всієї стопки документів, які до цього часу подавались і перекладаємо відповідальність на бізнес, ми йому довіряємо", - сказав В.Бондар.

Наступний суттєвий блок в Митному кодексі – декриміналізація товарної контрабанди.

"Ми залишили відповідальність тільки за контрабанду зброї, наркотиків та культурно-історичних цінностей. Кримінальної відповідальності за контрабанду не буде. Ми даємо можливість суб’єкту далі працювати, але зробити висновки від того, що він зробив. Попадеться кілька разів – буде платити подвійні штрафи, а машині, в яких були схованки, будуть конфісковані", - сказав директор Організаційно-розпорядчого департаменту ДМСУ.

Також, за словами В.Бондаря, важливими нормативами для бізнесу є прописана персональна відповідальність митника по його діях у відношенні до суб’єкта, та велика кількість нормативів, що стосуються спрощення процедур.

З Різдвом Христовим!

2012-01-06T18:00:00.000+02:00

Яскрава зірочка зійшла,
Свята вечеря підійшла,
кутя, вареники, грибочки,
квасоля, риба, огірочки,
нехай лунає в хаті сміх!
З Різдвом Христовим Вас усіх!

Степан Бандера

2012-01-04T09:35:00.001+02:00

English

по-русски

Мої життєписні дані

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було - Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого - Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський - один з основників “Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські господарські установи), Ярослав Весоловський - посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

***

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки - Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна державами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села - Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на “Великій Україні” (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

***

У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. Українська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській гімназії в Стрию відбувалося за пляном і під контролем польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних молодечих організаціях.

Такими явними - леґальними організаціями в Стрию були:

Пласт - організація українського скавтінґу, і “Сокіл” - спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією - УВО - і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности - бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури - в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської гімназії.

***

Після закінчення гімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябораторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися агрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 - 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

***

У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґри-культури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях Революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропагандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН - Організація Українських Націоналістів - я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаґанди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаґанди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі “Заксен-гавзен” в Оранієбурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

***

В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конґресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці - масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення;

д) В бойових діях занехано експропорціяційні акції, які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелеґальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у зв'язку з атентатом на польського комісара Чеховського і т. п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським - на досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві - індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготову Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.

***

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов. З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративне, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільногромадського життя на західніх окраїнах Українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміґрації в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-організаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв'язання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також: з Закарпатською Україною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельник. Моя поїздка до нього була проектована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв'язку з краєм. Я мав з'ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співпрацівників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перетворилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. 3 Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки раніше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мельника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи висолювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію.

***

На цьому вривається власноручно написаний Степаном Бандерою його життєпис. Дані про дальші роки його життя і праці для української визвольної революції подаємо з статті д-ра Григорія Васьковича “Життя і діяльність Степана Бандери” (Українська Кореспонденція”, ч. 8 з 1. 10. 1964, Українське В-во в Мюнхені, стор. 3-7).

***

Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 3О червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю “змову українських самостійників”, німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміграції. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Проводу ЗЧ ОУН і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функції в Проводі ЗЧ ОУН, як член цього Проводу, під головуванням спершу Ст. Ленкавського, а згодом, від квітня 1951 р. під головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялістичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб унеможливити дальшу спекуляцію “краєвими позиціями” і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі “Колегії Уповноважених”, до якої “з волі Краю” входили Л. Ребет, 3. Матла і Ст. Бандера. Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу організуванню теренів, крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд у Москві.

Джерело: Сайт про Степана Бандеру

«Очима культури» № 11. Історія української мови від Юрія Шевельова

2011-12-23T06:54:00.000+02:00

Кому під силу складний процес читання чи не найважливішого твору українського мовознавства ХХ віку, може, на щастя, вільно знайти цей текст в Інтернеті.

Український переклад фундаментальної «Історичної фонології української мови» Юрія Шевельова (перекладачі Сергій Вакуленко та Андрій Даниленко), уперше виданий у Харкові 2002 р., розміщений на дуже доброму стайті «Ізборник».

У силі впливу на розвиток українського мовознавства ця книга обіцяє бути не менш революційною, аніж твори Михайла Грушевського у силі їхнього впливу на українську історіографію. А проте, як я і наголошую в присвяченому Шевельову (у своїй іпостасі літературного критика він же відомий як Юрій Шерех) телесюжеті, читання цієї книги, як і будь-якого іншого фахового тексту з історичного мовознавства, незрівнянно складніше від читання текстів Грушевського чи інших істориків.

З огляду на сам характер матеріялу та наукової методології, мовознавчий текст такого роду в усіх своїх подробицях зрозумілий лише спеціялістам. Навіть останній розділ «Замість підсумків» і вельми вагома змістом в історично-культурному контексті частина «Українська мова в її стосунку до російської», яка підсумовує ґрунтовно проаналізований матеріял та його докази про походження української та російської мов із різних діялектних груп, тим самим остаточно розвінчуючи імперську гіпотезу про існування однієї спільної «древньоруської мови» (а себто й єдиного «древньоруського народу»), не мають для пересічного читача отієї драматичності, яку мала на початку ХХ століття стаття М. Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».

Тим не менш, далекосяжне значення книжки Шевельова для майбутнього розвитку слов’янського мовознавства і наших уявлень про процес формування східнослов’янських мов і народів, таки без перебільшення епохальне. Цей факт, що його вперто замовчують російські мовознавці, визнали уже видатні европейські спеціялісти, такі як поляк Януш Ріґер, який і написав упровідне слово до українського видання.

В Україні на ювілей 100-річчя із дня народження Шевельова у 2008 р. гідно відгукнулася, по суті, всього лиш одна інституція: Києво-Могилянська Академія, видавництво якої випустило двотомник вибраних творів автора, поділений на дві категорії: мовознавство і літературознавство (рецензію для «Літакценту» написав Володимир Панченко.

Не було серед живих невтомного пропагандиста Юрія Шевельова в Україні Романа Когородського, завдяки якому з’являлися мало не всі раніші видання творів Шереха/Шевельова на батьківщині, включно із надзвичайно цікавими мемуарами «Я-мене-мені-і довкруги». Що ж, може таки, незабаром діждемося часів, коли пропагування досягнень найвидатніших українських науковців, письменників, митців буде справою Академії Наук та державних інституцій, а не дещиці відданих ентузіястів...

Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі

Канада видала документи про Голодомор із Таємного архіву Ватикану

2011-11-05T11:22:00.000+02:00

Що знав про геноцид Ватикан і якою була реакція Папи? Відповіді на ці запитання можна знайти в новому англомовному канадському виданні під назвою «Святий престол і Голодомор: документи із Таємного архіву Ватикану про Великий Голод 1932—1933 років у радянській Україні».

Професор канадського університету Любомир Луцюк та ватиканіст отець Афанасій МакВей видали англомовну книжку «Святий Престол та Голодомор: Документи таємного архіву Ватикану про Великий Голод 1932—33 років у радянській Україні». Науковці знайшли та опрацювали 56 архівних документів, які доводять усвідомлення Ватиканом катастрофічних масштабів Голодомору та визнання штучності його виникнення.

Світова презентація видання відбулася в Римі за підтримки посольства України у Ватикані та з участю представників дипломатичних представництв різних країн при Святому Престолі.

Професор американського університету Джона Кеббота Федеріко Арджентьєрі, який вивчає українську історію вже багато років, наголосив, що Голодомор був геноцидом з метою винищення селянського населення в Україні. Зокрема тому, що у порівнянні з іншими голодами у світі український стався в мирний час, а тодішній уряд намагався приховати цей факт від світу.

«Під час написання книги ми ставили перед собою кілька питань: чи було відомо Ватикану про Великий Голод в Україні? Якою була його реакція? У той час дипломатичні стосунки між двома країнами було перервано, все ж Ватикан шукав можливості допомогти в обхід офіційних каналів. Зокрема, ним було запропоновано викупити пшеницю, призначену на експорт, і з метою передачі її в голодуючі райони», — розповідає Любомир Луцюк.

«У матеріалах є свідчення, що Папа Римський Піо XI дуже емоційно реагував, коли чув про це, і навіть плакав, і казав: «Ми мусимо щось робити». Були листи з України, в яких ішлося про ті події, і все це друкували у ватиканському часописі «Osservatore Romano». «Папа сам наполягав, що це слід публікувати, щоб світ знав про це», — каже отець МакВей в інтерв’ю радіо «Свобода».

Переклад документів Ватикану про Голодомор з італійської на англійську мову є важливим кроком поширення інформації про трагедію, переконані упорядники. Нагадаємо, Ватикан як держава визнав Голодомор геноцидом.

Нагадаємо, що з ініціативи Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років 26 листопада 2011 року відбудеться всеукраїнський меморіальний захід у Києві біля Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів», пройдуть вшанування у всіх містах країни.

У Києві о 14:00 26 листопада відбудеться скорботна хода від метро Арсенальна.

О 16-й годині 26 листопада — загальнонаціональна хвилина мовчання, під час якої мільйони українців запалять свічки біля меморіалів Голодомору та на вікнах своїх домівок.

Джерело: ЦДВР

День міста Тернопіль. Україна (Day of Ternopil. Ukraine)

2011-09-10T05:07:00.000+03:00

NATIONAL SOROCHINSKIY YARMAROK

2011-09-08T17:30:00.000+03:00

Українською

Fair movement in Ukraine has centuries-long history. 12 thousand of fairs functioned here in 40s of XX century already, including 178 big and middle. Sorochintsy was neither the biggest nor the most famous. Velyki Sorochintsy village of Myrgorod region would stay not rather known like many other villages of Poltava region, if our great countryman – Ukrainian and Russian writer Mykola Gogol hadn’t made it famous for a full due. Exactly here, in a house of well known at that time in Myrgorod region doctor M. Trohymovsky, future writer was born. Exhibits of literary-memorial museum of M. Gogol, founded in 1929, and monument to the writer in front of its foreside remind us about that event.

In the days of Gogol the settlement had a status of small town. It was called Krasnopil in ancient times, and since 20s of Х V ІІ it was already known as Sorochintsy. Catholic Ukrainian magnate Yeremiya Vyshnevecky with his numerous armies invaded this population centre, like many others in 1646. He owned almost whole territory of Poltava region until the beginning of liberation war under the guidance of Bohdan Khmelnytsky in 1646. Sorochintsy became sotnia town of Myrgorod regiment after adoption by B. Khmelnytsky of a new administrative-territorial structure in the territory liberated from Polish magnates and gentry. Estates of Cossack chairmen appeared there. Homutets centurion, and Myrgorod colonel afterwards, Pavlo Apostol had possession in Sorochintsy and neighboring Homutets, who was mandative hetman in 1689. He bought lands in Myrgorod regiment. In 1689 Pavlo’s son – Myrgorod colonel Danylo Apostol got from hetman Ivan Mazepa universal for possession in Sorochintsy and Homutets. After Peter I and his wife empress Katherine I died (in spring 1727) Peter’s I young grandson – Peter II became emperor of Russian empire, but atheling Oleksandr Menshikov ruled Russia in fact. Then an opportunity for returning of Cossacks autonomous power, election of new hetman appeared. Danylo Apostol became the one. Taking care of Ukraine, he did not forget about his possession development. In 1732-1734 on order of hetman, beautiful stone baroque church of Savior Transfiguration was built in Sorochintsy. Its central section was crowned with multifaceted dome on dodecahedral tholobate. Amazing four-layered carved iconostasis was inside; it consisted of three iconostases with more than one hundred icons. There was a hetman emblem on the wall of narthex.

On March 22, 1890 such record to church book was made: «On March 20 (according to current Julian calendar, and April 1 was the date of M. Gogol birthday according to new Gregorian calendar) a son Mykola was born in landowner’s Vasyl Yanovsky’s family and on March 22 he was baptized.»

In his first work from a cycle of stories «Evenings at Hamlet next to Dikanka» (1831-1832), which brought M. Gogol great popularity, writer widely showed his true love to Ukraine and deep knowledge of treasure of Ukrainian folk art and peculiarity of native people’s everyday life. In his story «Fair at Sorochintsy», which is the part of «Evenings at Hamlet next to Dikanka», Mykola Gogol reflected the poetry of national life, naturally described different representatives of people, and artistically combined all that with big humor.

The following is the abstract from N.V. Gogol novel where he describes how the people reach the fair: «One August torrid day shined with the richness in 18..., 18... Oh, it was about thirty years ago, when the road was in full swing by a large number of people been in a hurry to the fair from all nearest and remote khutors. In the morning, there was interminable flow of chumaks (tradesmen) with salt and fishes. The stacks of pots wrapped into hay moved very slowly and had a tedious time because of confinement and darkness. Sometimes alone bright painted tureen or pan expressed various thoughts boastfully looking out of wicker fence loaded on the cart and attracted the affectionate glances of luxury lovers. Many travelers watched with envy to the tall potter the owner of these precious things. He walked slowly near his goods wrapping with a great care his clay «dandies and coquettes» into hay hateful for them.»

Aside lone cart overloaded with bags, hemps, linen and various household goods dragged on the tiered bullocks. Behind it, the owner dressed in clean linen shirt and dirty linen wide trousers went pensively.

Fairs existed even till 20s of ХХ, when they were closed completely. All trade in villages moved to cooperatives and under control of government.

Since 1966, fairs started renewing and fair at Sorochintsy began, regenerated that ancient tradition. Numerous representatives of different trade organizations and companies, manufacturers from not only Poltava but from other regions and from abroad came there. Many people went to Sorochintsy to buy some things deficit at that time. Nothing could stop them; even that fair place was unequipped field without any conditions neither for participants nor for guests.

Period of restructuring and USSR's disintegration, first years of independence, when Ukraine suffered from total goods famine and inflation, could be the beginning of fair at Sorochintsy end. It was conducted practically mechanically, didn’t enthuse anybody, neither organizers nor participants, and it was headache for all of them. And the fair like a living being, suffered and waited for appearance of people who wouldn’t be indifferent and would desired finally to recover it to life. And it had happened...

<>Initiator of fair revival was Svitlana Svyshcheva – head of «Sorochinsky yarmarok» project, chevalier of the II and III degrees Order of Princess Olga.

From fair history of Ukraine and Poltava region

Trading – as a direct result of work distribution among single persons and ranks of human society – always was indispensable satellite and important factor of socioeconomic and cultural life of people. Historical resources gave us external peculiarities of this deep connection: at fairs and auctions in towns and villages of Ukraine with drums beating announcements and acts of local governments were «published», hangman punished criminal at town square and venta was a place for social meeting.

Till the end of ХVІІІ trading in Ukraine was in forms knowing from Kievan Rus – at fairs, auctions and in less developed constant town trading, which met conditions of public production. Like in ancient times main centers of commodity-money relations were towns, centers of crafts development, where exchanging of its products with agricultural produce formed the basis of trading in that time. No wonder, that gaining of village town status was connected with fair and auction introduction there and it traditionally executed by document from head of state. Eligibility of old-established fairs and auctions functioning was confirmed in same way.

Characteristic feature of fair trading in Ukraine in the middle of ХVІІ attracted attention of memoirist Pavlo Alepskiy: «In Cossack state fairs take place all the time, from beginning till end of the year; every holiday, every season fair is conducted in one place or another». Fairs were usually gathered in exact confirmed terms, as merchantmen not only from near districts but from different places of Ukraine and abroad came there, especially to big auctions; that’s why breaking of even one term caused complications in organization for merchants. Visiting of fairs planed beforehand and were used for swaps and making agreements of commodities delivery, loan or debt repayment. In case of plague, Tartar invasions or other conditions, which interfered fair conducting in set time, other terms were approved by «publishing» of new привілеєм beforehand and everywhere, it means that it was proclaimed by town crier at auctions and other fairs.

Fairs coincided mostly with orthodox Christians holidays, on the Right bank – orthodox Christians and Catholic at the same place sometimes, in Akopol – on January, 27 on St. Peter «Russian» and on St. Anthony of Padua, on June, 13. However, at the very holiday trading was usually forbidden «by ancient custom». From one to four fairs took place annually in most towns, which lasted during 1-2 or several weeks sometimes. Some privet towns got privileges for more fairs: in Yasnogorodka near Zhytomyr 10 fairs had to be conducted annually, and in Kochorov near Radomyshl – 12. Heads of such towns cared to move markets of agricultural produce closer to their estates, and to increase profits from local auctions, autumn fairs. Taxes were higher than ordinary trading one. Certificate specially made in 1792 for showing of that difference proved that for example in Sribne or Ichnya from sales of vodka from tin barrels 7 steps (21 hryvnas) were charged «out of fair» and 30 gold coins (30 hryvnas)on fair.

Notable role of fair trade was realized and emphasized by ancient public opinion. One of many royal privileges for fairs (in Korostyshev, 1771), typical document of that time, started from expressive thought: «Whishing to see kingdom, which God trusted us, in happiness, beauty and prosperity, we want so much every big and small town to reach the best condition for all inhabitants and country by way of trading and fairs».

Indeed, in conditions of general low level of manufacture, which brought commodities to market in small amount, also semi-closed character of agriculture and bad situation with lines of connection, fairs mobilized economy of whole regions and delivered many products of national or foreign manufacture, even the rarest, to the farthest corners of country. Things, bought in large lots at fairs of big trade centers, were distributed to smaller fairs, went further to town and village markets-auctions, and were sold in permanent trading of big and small towns.

Fair was real holiday of trade in old time. Special festive atmosphere was at «red auctions» on Christmas and Easter eve, there were things of holiday assortment, manufactory and fancy goods, textile, clothes, other «red commodities», mostly foreign.

Most significant place in import to Ukraine occupied textile, among wool – cloth firstly. Silk textile was highly valued and being sold in large quantities, red bunting was the most popular among cottons. Decoration of Ukrainian national costume was belt for a long time. They were delivered from Italy, Nederland and from East. Vine was received from all quarters in large quantities in Ukraine.

Revolutionary ХІХ century brought to Ukraine radical changes of all spheres of life – economical, political and social. Nevertheless, all of them influenced fair least of all. As resources of that day said, fair existed, and was necessary. Industry developed, railway stations were built. Trade was decentralized; shops appeared almost in every village. But neither they nor their industrial assortment could satisfy completely needs of rural population in particular. That’s why fair not only didn’t decay but increased in their quantity. Considerable number of fairs were organized during almost whole year in different places, and also lots of intercessions about opening of new one, which came to county and provincial territorial meeting, showed only one thing – such type of trading still satisfied needs of economy. Organized at the end of ХІХ century country councils not only permitted to open numerous fairs, but tried to check and control them preventing unjustified price rise. Merchandise turnover of fairs were recorded, assortment and goods quality were inspected. Prophylaxis of antisocial behavior during fairs of some ranks was conducted. Articles about history of fair process and modern development in second half of ХІХ century appeared constantly on newspapers and magazines pages. One of them said pithily that fairs became so inherent part of Ukrainians’ life that we could assert – they would never disappear.

Fair history of Poltava region is rather rich and bright.

At the end of ХVІІ- second half of ХVІІІ century bourgeois, Cossacks, sergeants-majors and some farmers went into business. Internal trade centered in towns, where shops and «rows of shopping stalls» were, and in big villages, where «auctions» were conducted on Sundays.

In ХVІІІ fairs which lasted for several days became popular, where foreign merchantmen came. Fairs in Pereyaslav and Poltava were the most notable. At the end of ХІІ famous Illinsky fair in Romny was founded. Transit trading was of big importance. Poltava region connected with Slobitska Ukraine, Don, Russia, Swiss, Austria, Poland, Latvia, Zaporizhzhya, Crimea, Voloshchyna, Turkey. On local fairs import textile, iron goods, luxury, music instruments, books, expensive vines, colonial goods were selling. Corn, cattle, wax, honey, fat, vodka, leathers, tobacco, potash, glass goods, saltpetre were exported from Poltava region. It’s interesting to get know prices of that time.

Market prices (per pud =16 kg.)

Fresh sturgeon	3.00 — 3.20 rubles;
Fresh grain caviar	6.50 — 7.00 rubles;
Sugar	10.50 — 11.00 rubles;
Coffee	9.00 — 10.00 rubles;
Turkish tobacco	10.00 — 12.00 rubles;
Bottle of champagne	1.80 — 2.50 rubles;
Arshine of cloth	4.50 rubles.

At the end of ХVІІІ – first part of ХІХ century sales of agricultural and industrial products increased, which promoted trade development.

Such things were exported from Ukraine as: yarn, hemp (to St. Petersburg and Riga), (to Riga and Herson), cotton cloth (Herson), corned beef (St. Petersburg and Riga), hemp oil (Koenigsberg), and also yellow wax, candles, oil, leather, stubble, flax, tar, lime, iron, glass.

Bread and agricultural products trading was on numerous fairs and auctions. Net of fairs, auctions and markets was developed there. Number of permanent trades increased, such as: shops, settles, stands. In 1802, there were 243 fairs in province, in 1862 – 526. Majority of them were maintained fully or nearly exclusively by agricultural sector. 454 fairs (86,3%) were village, 72 (13,7%) – town.

13 fairs functioned in Poltava, 16 – in Kremenchuk, and river harbor on Dnipro, 14 – in Kostyantynograd and Lubny, 15 – in Kobelyaky, 11 – in Romny and Zolotonosha, 12 – in Myrgorod, 10 – in Gadyach. Some fairs lasted several days, some – several weeks, forexample, Georgiivsky fair, transferred from Romny to Poltava in 1852. In 1854 the amount of comodities brought to Illinsky fair was for 14 151 791 rubles, sold for 8 276 936 rubles, foreign commodities among them – for 4 031 701 rubles.

Important fairs took place in Kremenchuk, where in 1834 commodity exchange was opened, it was first in Ukraine. Four or five times a year fairs were in Gadyach, Zinkov, Kobelyaky, Lohvycya, Lubny, Mergorod, Reshetylivka, Romny.

In second half of ХІХ – at the beginning of ХХ main place of wholesale and retail sales of national and foreign goods were also fairs. Start of fair dated to religious holiday and got name thereof. Duration was from several days to weeks. The size of trade turnover ranged from several hundred to several million rubles. Crimean salt, Don fish, Russian manufacture, so called colonial goods were of most demand. Wool and woolen fabrics, lambskin, cloth, utensils, paper, sugar, honey, wax, horses, cattle were trading.

In 1862 in Poltava region 529 fairs took place. Brought goods were per 39 995 thousand rubles, sale - 22 028 thousand rubles. 1185 fairs were in 374 settlements of Poltava province in 1895. In 1911 there were 1292 fairs. The biggest fair in Russia was Illinsky after Nyzhegorodsky and Irbatsky.

Illinsky fair took place in two terms. Horse fair was the first. It lasted from 10s till 20s of July officially, it was situated on horse-fair square occupying about 90 desyatins. Horses, cattle, wool and other «black» goods were trading. Peasant and highbred horses were tested in carriage of cargo and trot during fair. Special hippodrome was built in town in 1853. From July, 20 till August, 2 Krasnogradsky fair took place, where was trading of «red» goods and also haberdashery, grocery, metals and hardware, crockery, clothing, footwear, processed leather, candles, soap and more. At Gostynnodvirskya square in 1852 in the center of the town 5 stone buildings with 134 shops and 11 wooden were constructed, where were 168 trades and 214 booths. In addition there were many shops, temporary booths and tents at Petrovska square. The liquor traffic was in a suburb Suprunivka.

Jewish merchants took active part in fair as it was forbidden for them to trade in Russia.

To 40 thousand of people gathered in Illinsky fair. Cost of brought goods amounted from 1/2 to 2/3 of all goods brought to fairs in Poltava region and reached 28 million rubles (1864). The most important were cotton, silk, wool, flax and linen fabrics and cloths (they formed to 45% of goods cost), fur and haberdashery products were next. Illinsky fair took one of first places in empire in wool trading (122 thousand poods of fine-fleece wool were sold per 2049 thousand rubles in 1860). Fair was a center of industrial products selling of Russian central provinces, in particular, textile, metal goods. Silk and wool cloth, fur, Austrian hay cutters, drugstore goods and other were delivered from abroad. In 1860 trading of national products comprised 15 325 thousand rubles, and foreign – 859 thousand rubles. Conditions for uninterrupted supply of goods to south to Odesa and further by sea to abroad appeared with setting into operation Kharkov-Mykolaiv railways. At the end of ХІХ fair began decaying. In 1895, products were sold only per 1107 thousand rubles. During Bolshevism in 20s of ХХ Illinsky fair was liquidated.

Except Illynsky, such fairs functioned in Poltava as: Mykolaivsky, Vozdvyzhensky, Vseyidnivsky. Important fairs were in Kremenchuk, where goods were brought by Dnipro from Belorussia, Chernigiv and Kyiv regions. 3 annual fairs and 2 weekly markets took place in town in 1859. Notable trading was of tobacco, bread, salt, fat, wool, wood. Commercial and industrial turnover of Kremenchuk comprises 72% from whole region.

Retail trading was made through shops in Poltava region. In 1912 there were about 9 thousand trading companies with annual turnover of 107.8 million rubles.

As a result of monetary reform of 1895-1897 in Russian empire paper-money circulation was liquidated and solid gold currency was introduced. In 1879 paper ruble rate amounted to 63 kopecks by gold. Banknote freely exchanged to gold before the First World War.

Development of capitalistic relationship in agriculture caused constant increase of agricultural associations and exhibitions quantity (thus from 20 in 1861 to 851 in 1905, from 3 in 1861 to 233 in 1907). Initiators of such associations and exhibitions organizing were Free Economic Society, which had functioned in St. Petersburg since 1765, the Moscow Agricultural Society, which had existed from 1818 and later - local country councils.

Participants of exhibitions were mostly landowners and rich peasants. Exhibitions were different: international, all-Russian, provincial, county, peasant. Specialized exhibitions became notable at the end of ХІХ, where agricultural machines or products of some agricultural sectors were demonstrated. All-Russian agricultural exhibition of 1893 took place in Poltava. Exhibitors got medals. Awards encouraged strengthening of prestige of their owners, helped in the competition.

Now at the beginning of ХХІ century, fair at Sorochintsy is the most famous not only in Poltava region, but also in Ukraine and in the world. Two centuries ago, it was unremarkable, one from many. However, it became main hero of unique immortal literary work of great write M. Gogol and thus gained immortality. It has hard destiny: at the beginning of ХХ century – decay, in 1966 – renewing, at the beginning of 90s of ХХ – decay again. Its new modern renewing has started in 1999 when fair got real careful master – Svitlana Svyshcheva, the head of project, talented, unindifferent and interested in fair managers – LLC «Sorochinsky yarmarok» and new name – National. Every Ukrainian knows and loves it, whole world visits it, it becomes better and more interesting every year and it adds confidence that fair history of Ukraine will be very long.

Source: http://www.yarmarok.poltava.ua/eng/

"Привітання" з Кремля

2011-08-28T07:01:00.001+03:00

Своєрідно привітав Президент РФ Дмитро Медведєв українців з 20-ю річницею Незалежності. І використав для цього оригінальний майданчик – зустріч з главою КНДР Кім Чен Іром. Медведєв наполегливо порекомендував українцям віддати Росії ГТС, вступити в Митний Союз і, в цілому, йти по дорозі Білорусії. А інакше доведеться застосовувати санкції. Чому такі категоричні ультиматуми саме в День Незалежності?!

Створюється враження, що російським керівництвом наша незалежність сприймається як особиста образа і загроза національній безпеці РФ. Фактично, його послання з дипломатичної мови перекладається як погрозлива пропозиція згорнути державність і оголосити повну капітуляцію перед Кремлем.

Російські вожді завжди проводили політику, спрямовану на знищення української державності. Чи то в часи Царської Росії, чи СРСР, чи РФ. Назви імперії змінювались, але не змінювалась політика щодо України.

Сьогоднішня проблема в іншому. Зовнішня загроза накладається на внутрішні проблеми. Українська влада, яка мала б мобілізовувати суспільство на захист національних інтересів, веде себе як окупаційна адміністрація. Хоча формально проголошується європейський курс України, важко повірити в щирість цих заяв. Адже зовнішня і внутрішня політика має одна одну взаємопідсилювати, а не взаємозаперечувати. Як можна у зовнішній політиці проводити курс на європейську інтеграцію, а у внутрішній примітивно мавпувати російську модель управління?

Неможливо проводити євроінтеграцію і одночасно кидати за грати політичних опонентів, топтатись по базових цивілізаційних цінностях Європейського Союзу (перш за все свобода слова і зібрань).

Коректний психоаналітик назвав би це "когнітивним дисонансом", а менш коректний – політичною шизофренією. А насправді, виглядає, що українська влада веде гру: на словах демонструє вірність європейським цінностям, а на ділі – крок за кроком здає національні інтереси України.

Не треба бути експертом-економістом, щоб бачити, до чого привів такий курс Білорусь. Результат – не тільки авторитарний режим, політичні репресії і міжнародна ізоляція. Це – неконкурентна економіка, яка переживає одну за одною економічні кризи.

Ця осінь для України буде складною. Політичне керівництво Росії усвідомлює, що якщо в грудні буде підписана Угода про зону вільної торгівлі між Укрїною і ЄС – це стане "точкою неповернення". Тому Кремль робитиме усе, щоб цього не відбулося. В хід буде запущено весь арсенал тиску – інформаційна війна, економічні санкції, газовий зашморг. Тому вкрай важливо, щоб все українське суспільство однаково розуміло ступінь цієї загрози і не дозволило Януковичу і його команді "здати" національні интереси, як це було під час ратифікації Харківських угод. Адже розуміння проблеми – це перший крок до організації ефективного захисту. Грунт для цього є – останні соціологічні опитування продемонстрували, що понад 70% українців гордяться тим, що є громадянами України і вважають себе патріотами своєї держави.

Перед зовнішньою загрозою ми повинні бути єдиними.

P.S. Для тих, хто пропонує повернення України в "братні обійми Росії" я маю погану новину. Мені довелось побувати в Грузії через кілька днів після закінчення російської військової агресії. В бомбах, які російські літаки скидали на житлові квартали грузинських міст, не було механізму, який би визначав прихильників тієї чи іншої політичної сили. Вони вбивали усіх...

Джерело: Українська Правда

Росіяни лякають Захід Бандерою і Шухевичем

2011-08-16T16:00:00.000+03:00

Офіційний кремлівський "рупор" для англомовних глядачів, телеканал Russia Today заговорив про "зростання неонацизму в Україні, якого підтримують українські правлячі еліти". Невже таким вважають і президента Януковича, і прем'єр-міністра Азарова?

Про це повідомляють "Коментарі".

Приводом для телесюжету стало побиття водія клубу "Динамо" на матчі між київським "Динамо" та львівськими "Карпатами" 7 серпня.

В ході матчу, після того, як у секторі "Карпат" були розтягнуті банери із зображенням Степана Бандери та Романа Шухевича, водій Андрій Саламатов самовільно вирішив зірвати ці банери. Після цього він був побитий кількома фанами обох клубів.

Після цього прес-служба "Динамо" повідомила, що Саламатова звільнено за провокування конфлікту. Це не пов'язано з його роботою в клубі - оскільки водій знаходився на стадіоні не в робочий час і не займався посадовими обов'язками.

Все про Шухевича на "Історичній Правді"

Російський телеканал висвітлив цей інцидент так (переклад з англійської): "Жорстоке насильство затьмарило в цьому місяці футбольний чемпіонат України, коли завгосп стадіону був побитий після того, як спробував прибрати транспаранти з іменами пособників нацистів".

Ведуча каналу також заявила, що "неонацизм" підтримується в Україну на найвищому рівні після Помаранчевої революції.

Що ж стосується самих Бандери і Шухевича, то на телеканалі прозвучала наступна оцінка: "Статус Бандери і Шухевича залишається головною темою для розмов в Україні ось уже багато років. Деякі вважають їх борцями за свободу, інші - більшість населення - називають їх посібниками нацистів. У 1940-х роках вони воювали пліч-о-пліч з німецькими загарбниками, безжально вбиваючи мирне населення - росіян, поляків і євреїв. Сьогодні, більше ніж за 60 років, Андрій (побитий водій Андрій Саламатов - ІП) теж мало не був убитий, але не шкодує про те, що зробив".

Все про Бандеру на "Історичній Правді"

Далі телеканал навів кілька думок аналітиків, переважно російських.

Політичний аналітик Інституту країн СНД (Київ) Володимир Корнілов заявив: "Ультранаціоналізм став в Україні більш радикальним. Це тому, що п'ять років його рішуче підтримували правлячі еліти. Сьогодні ультраправі і неонацистські рухи проникають у компанії футбольних фанатів. І ніхто з цього приводу нічого не робить - ні владa, ні футбольні клуби".

Закінчується сюжет застереженням з приводу перспективи проведення в Україні Євро-2012: "Коли очі всієї Європи будуть спрямовані на Київ, транспаранти в пам'ять про людей на кшталт Бандери і Шухевича можуть серйозно зашкодити репутації країни. У Польщі, наприклад, з цього приводу немає ніяких розбіжностей - Бандеру і Шухевича вважають нацистськими злочинцями".

Телеканал Russia Today почав мовлення восени 2005 року і фінансується за кошти федерального бюджету Росії. Канал був запущено для "відбиття російської позиції з головних питань міжнародної політики", а також з метою "інформування аудиторії про події та явища російського життя".

Як діють "професійні борці з українцями" в Польщі

На жаль, при цьому російський державний телеканал не повідомив, що погляди іншого учасника конфлікту Андрія Саламатіна є не менш шовіністичними, ніж у можливих "прихильників нацизму" на трибунах.

Як повідомляє ТСН, Саламатін вважає, що проживає в "русском городе Киеве", а також впевнений, що "Украинской нации никогда не было,нет и не будет!". Подібні антидержавницькі та українофобські висловлювання він неодноразово висловлював на порталі міста Василькова, в якому він проживає.

На власній сторінці в соціальній мережі в пункті "Коротко про себе" Саламатов вказав, що він є "Советский человек - гражданин некой Украины, надеюсь ненадолго...". Крім того, він є членом віртуальних груп за інтересами з красномовними назвами "Я - чекист!" та "НКВД".

"Росія сама боїться глянути у власну історію"

На переконання пана Саламатова, "украинская нация" и "украинский язык" - это исскуственные химеры, созданные для расчленения и уничтожения Русского народа".

Правду про Шухевича і Бандеру можна дізнатися за тегами "ОУН" і "УПА".

Джерело: Історична Правда

Мар’яна Садовська

2011-08-05T09:02:00.000+03:00

Oдна з найцікавіших прем’єр минулого львівського театрального сезону — «Лісова пісня» в театрі Леся Курбаса (режисура Андрія Приходька). Над цією виставою постановник з Києва активно співпрацював з мисткинею, яка, можна сказати, «прописана» в цілому світі… Хоча Україну вважає найдорожчою своєму серцеві. Мар’яна Садовська — широко знана у світі співачка, дослідник-етнограф, аранжувальник, а також драматична актриса, театральний шлях якої розпочинався в курбасівців. Потім були Польща, США, інші країни.

— Пані Мар’яно, здається саме в рік проголошення нашої незалежності — у 1991-му — вас запросили до співпраці у Центр театрального мистецтва Гардженіце… І відтоді починається ваша європейська кар’єра.

— У той час до моїх обов’язків у Гардженіце, крім акторства, входило проведення голосових тренінгів разом з актором Томеком Родовічем. Саме тоді я й почала аранжувати записані мною під час експедицій українські пісні.

Трохи згодом моєю прем’єрою стала спільна робота з польським композитором Мацеєм Рихлим — опрацювання музичної партитури до вистави «Метаморфози, або Золотий осел» за Апулеєм.

Матеріал був складний, загадковий і незвичний, а саме — нечисленні музичні релікти Стародавньої Греції, які частково збереглися до нашого часу на каменях і папірусах.

Музичний шрифт розшифрували, описи теоретичні є, а от як насправді звучали ці хори Евріпіда, інвокації чи гімни — тут поле для творчої фантазії та інтуїції.

— Ваша львівська «Лісова пісня» пройшла з помітним успіхом… А коли розпочали роботу над цією виставою?

— Попрацювати над музикою до «Лісової пісні» мене запросив більш як рік тому режисер Андрій Приходько з Національного театру імені Івана Франка. Познайомилися ми під час показів музичної вистави «Русальний цикл» колективу «КІТКА» з Сан-Франциско в мистецькому центрі Києво-Могилянської академії. Оскільки я компонувала музику до цієї вистави, то Андрій мав можливість оцінити й почути мій «музичний почерк». Трохи пізніше він поділився своїм баченням «Лісової пісні» — воно було мені близьке, рідне, і сумнівів щодо співпраці не було.

Залишалося узгодити наші робочі графіки. І тут у пригоді стали новітні технології: певну кількість проб і репетицій ми провели в Skype.

— Що для вас особисто значила робота над «Лісовою піснею» і з режисером Андрієм Приходьком?

— Як на мене, Приходько належить до кола найцікавіших режисерів, котрі працюють зараз в Україні. Його творчий запал, сміливість, безкомпромісність —усе це робить кожну його виставу вибухом, провокацією. Його метода змушує актора виборсатися з власної «рутини».

Сам згоряючи в роботі, він не толерує поверховості, самозаспокоєння. Працювати і спілкуватися з такими митцями — винятковий дарунок. Робота над музикою до «Лісової пісні» — це моє перманентне прислухання до візій, образів, енергій, які бачив і чув сам Андрій, а вже потім їх утілив у музичні форми.

Мені взагалі дуже болісно бачити, як важко працюється в Україні таким митцям, як Андрій. Як вони постійно мусять пробиватися крізь хаос, недбалість, бюрократію і типові для нас «розводження руками»...

Тепер «Лісову пісню» з успіхом грають у Львові. І нам мріється про можливість показати її в Києві, Харкові, Варшаві, Вроцлаві, Берліні — всюди!

— Ваші плани, пов’язані з концертним турне по Україні, відкладено. Ви нібито заявили про своє бажання спробувати себе в новому «амплуа» — попрацювати в Україні як музичний керівник вистави. Це легше?

— Я завжди шукатиму можливості працювати в Україні. Я готова приїздити з концертами, готова ділитися досвідом під час майстер-класів чи компонувати музику до театральних вистав. Тепер от почали новий етап співпраці з театром Курбаса. Чекає реалізації музика до кінофільму Вікторії Трофименко.

Планів багато...

Не можу сказати, що працювати над музикою до вистави легше, ніж розробляти власний концерт. Узагалі питання легкості — недоречне. Мене найбільше цікавлять власне «тверді горішки», виклики, ризик, нові території. Це не завжди легко, але завжди цікаво.

— Ви були музичним керівником проектів у Польщі, працювали над музикою до вистав у Німеччині, США, Чехії — що вдалося пізнати й створити саме на закордонній ділянці?

— Після Гардженіце зробила кілька вистав з групою Яра при театрі «Ля Мама» в Нью-Йорку. В одній з них, «Древо Пісень», співпрацювала з початкуючою тоді групою «ГОГОЛЬ БОРДЕЛЛО» — вона зараз дуже відома завдяки українцеві Євгену Гудзю… Другу постановку вдалося привезти в Україну і показати не лише в Києві, а й у селах Крячківка та Сварицевичі.

Пригадую сльози зворушення в очах бабусь, коли їхні пісні завзято виспівували акторки з Нью-Йорка. Зануренням у світ нової музики стала для мене робота з театром «Футур 3» (Німеччина) над виставою «Квартет для чотирьох акторів» за Богуславом Шеффером.

З вокальним колективом «КІТКА» з Сан-Франциско після «Русального циклу» зробили нову постановку «Співати крізь темряву» — на основі воєнних пісень та інтерв’ю з солдатами і ветеранами американських військ.

Хочу зазначити, що до моєї «спеціальності» належить власне вокальна робота з акторами, яка уможливлює послуговування голосом як повноцінним засобом виразності.

— Під час вистави «Лісова пісня» чуєш музику не лише в піснях, а й в озвученні вистави загалом: шум лісу, відлуння, удари грому, ритми ходи… У виставі немає поділу на музичний супровід, музичні частини, а є музика як слово, як дихання — як це вдалося?

— Для мене кожна така робота — виклик. Це освоєння нової, не знаної мені території. Це пошук — як спів. Музика ж не просто атмосферне тло до вистави, а повноцінний носій змісту на рівні з акторством, вона діє на рівні слова, акторської гри, жесту.

Андрій Приходько від початку наголошував, що працюємо не над музичним супроводом до вистави, а над ПІСНЕЮ... Лісова Пісня. Пісня Лісу. Ціла вистава — це спів, що обривається тоді, коли відкидаємо, заперечуємо, стинаємо власне коріння. Тому так жахає глуха тиша третьої дії, яку порушує лишень «брехунець» — кухонне радіо. Чудова, на мою думку, режисерська знахідка!

— Ви починали колись у театрі Леся Курбаса. І ось тепер, через певний час, повертаєтеся вже музичним керівником — як на це відреагували актори, котрі пам’ятають вас як свою юну колегу?

— Давно шукали можливості спільної праці. Тому цей проект і сприйнявся як довгоочікуване свято — і мною, і акторами.

Для мене важливо поділитися досвідом, який здобула за останні роки творчих пошуків. Особливо це стосується вокального акторського тренінгу.

Працюючи, завжди намагаюся вслухатися в індивідуальність: які предиспозиції має той чи інший актор? Де його сильні чи слабкіші сторони? І тоді — роздмухувати вогонь, провокувати сфери, в які, може, ще й не ходили. Я взагалі вважаю, що кожна моя музична робота — це справді співавторство. Співтворення.

— А не виникало бажання самій зіграти Мавку?

— Виникало. А ще хотілося зіграти Русалку, Маму, Перелесника, Дядька Лева — усіх персонажів… Нині, за підтримки Інституту ім. Гротовського, розпочали роботу над новою виставою з театром Курбаса в режисурі Володимира Кучинського — «Так казав Заратустра». Перші покази мають відбутися у Вроцлаві в листопаді цього року. А головний мій проект — композиція для «Кронос Квартету». І найбільша мрія — щоб прем’єра відбулася в Україні.

Джерело: Дзеркало Тижня

Українська народна пісня

2011-08-02T17:15:00.000+03:00

АнтиНаціональна бібліотека імені Вернадського?!

2011-07-23T12:51:00.000+03:00

Петро Герасименко

22 липня 2011 року

У сучасній Українській державі українці продовжують зазнавати московсько-совєцької дискримінації. Позаяк очищення суспільства від пережитків колоніального минулого шляхом люстрації не відбулося, громадяни змушені вже 20 років пожинати плоди правління перефарбованої псевдоеліти та її прислужників. Соціальна та національна несправедливість, корупція та аморальність влади є звичними явищами. Зрозуміло, що наслідки цих негативних процесів відображаються і в інших аспектах суспільних відносин. З одним із таких проявів автор мав прикрість зустрітись у стінах Національної бібліотеки імені Вернадського.

Важко сказати точно, що стало причиною хамської поведінки співробітниці цього поважного закладу. Можливо, її поганий настрій, а можливо – особиста неприязнь до україномовних чи представників Західної України. У будь-якому випадку, це не дає їй права проявляти неповагу до відвідувачів установи зі статусом Національної.

"Что значіт номєр 63, ето что – адрес квартіри ілі комнати гуртожитка? Почєму Вол. область? Ви что – нє знаєте названія вашей області? Даже мнє ізвєсно, что ето Волинская область, а вам навєрноє ето неізвєстно. Ви не знаєте, гдє жівьотє?" – зневажливо і з викликом прокоментувала реєстраторка записи на бланку. Не знаю, чому ця особа засумнівалась у моїй здатності володіти географічною інформацією про своє місце проживання. Але, як показав подальший розвиток діалогу, вона дозволяла собі сумнівалась не лише у цьому. Однак, її тон справив відповідне враження.

"А можна українською мовою?" – звернувся я до співробітниці української Національної бібліотеки імені Вернадського, стримуючи своє обурення її зневажливо-зверхнім тоном.

- "Вот как. Да у вас всє такіє на Западєнщінє" – зневажливо-здивовано пробурчала вона.

Незрозуміло, що викликало у неї таке здивування цілком логічним бажанням відвідувача української національної бібліотеки?

- "Я могу і на украінскам, і на англійскам. Просто я учілась в русскай школе ещьо с 1970 года і на рускам мне удобнєй", – пустилася у пояснення причини своєї поведінки співробітниця. І зразу ж похвалилася знанням англійської: "Я разгаварівала на англійском во Франції і Італії, а ви что – разве владеєте англійськім? І там, кстаті, со мной разговарівалі на англійском".

- Але ми з вами не туристи і перебуваємо в Україні!

На це відповісти їй було нічого, тому на мить співробітниця бібліотеки взяла тайм-аут і вдалася до хитрої тактики у стилі совєцького агітпропу:

- Да развє важна, кто на каком язикє разгаваріваєт? Главнає штоби чєлавєк бил хароший.

- Це складне і дискусійне питання. Взагалі-то, соромно має бути тим, хто зраджує мові своїх предків.

"Что ето за уліца такая у вас?", – спитала вона. Очевидно, реєстраторку роздратувало те, що вулиця носить прізвище грузинського льотчика.

"Ну і названія у вас там", – обурено і з насмішкою відзначила вона. Роки навчання у російській школі чомусь не виховали в неї толерантність до прізвищ грузинського походження у назвах вулиць. Особливо, коли йдеться про вулиці західноукраїнських міст.

- "А у вас і досі є назви на честь тоталітарного режиму, який знищував українців голодом і репресіями" – відповів я.

- "У нас зарабативают дєньгі", – відрізала особа. Напевно, вона була свято переконана, що гроші здатні заробляти лише у її місті.

- Я єзділа в Освєнцім, там газовиє камєри. Вот настаящая історія. А ви чєму учілісь сєйчас? Да ви же історії не знаєтє, хотя і магістр історік па спєциальнасті. Ви настаящую історію ізучайте", – оцінила мої історичні знання випускниця російської школи совєцької доби.

- Якщо слідувати вашій логіці, то Україна взагалі може втратити незалежність і вона їй не потрібна...

- Так ано і будєт. Рана ілі позна. Вот увідєтє", – відповіла співробітниця центральної української бібліотеки з відвертою радістю у голосі. "Ви что же не відєте, что сєйчас тварітся? Всьо к єтаму ідьот" – упевнено сказала вона.

- Але історія свідчить, що країни, основою яких є національна свідомість і гідність, мають вищі стандарти життя. Як приклад, з колишніх совєцьких країн – держави Прибалтики.

- "Да ви знаєте, в Латвії била презідєнт – ана же амеріканка. Ана саздала там амєріканскую сістєму" – висловила своє обурення випускниця совєцької російської школи.

- "І ваабще, у вас там даже украінскім не владєют і пісать граматна не умєют. Не гаваря ужє а рускам язикє. Ви жє на рускам разгаварівать не умєєте" – знову дозволила собі провокативне оціночне судження про мої лінгвістичні здібності співробітниця бібліотеки.

- "Перемога буде за тими, в кого вищий рівень пасіонарності", – натомість відзначив я.

Очевидно слово "пасіонарність" виявилось підозріло невідомим для денаціоналізованої працівниці бібліотеки, оскільки на цей раз вона не знайшлася із відповіддю.

На цьому процес реєстрації у головній бібліотеці України завершився.

На тлі описаного сюжету виникає логічне запитання про відповідність зазначеної установи званню "національної". Зрозуміло, що специфіка світогляду та поведінки одного співробітника зовсім не свідчить про відсутність порядності в інших. Однак, перше знайомство з бібліотекою завдяки посередництву вихованої на совєцько-російських цінностях персони справляє однозначно неприємне враження. Переконаний, що в жодній центральній бібліотеці будь-якої незалежної країни світу неможливе таке зневажливе ставлення з боку рядового співробітника до національного статусу і країни, яка присвоїла їй цей статус. Також не можу уявити, щоб у Російській державній бібліотеці в Москві, Російській національній бібліотеці в Санки-Петербурзі росіянина обслуговували неросійською мовою. Українська мова у російській бібліотеці будь-якого статусу напевно є абсурдом і загрожує відмовою в обслуговуванні читача.

Аналогічно неможливо, щоб у Французькій національній бібліотеці в Парижі до відвідувача-француза зверталися нефранцузькою мовою. У Британській національній бібліотеці в Лондоні клієнта, без сумніву, будуть обслуговувати англійською мовою, так само як у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні. У Державній бібліотеці в Берліні німець знає, що у відповідь на німецьку мову спілкування він почує німецьку мову від співробітника. І лише в постколоніальній Україні можна очікувати на дещо іншу ситуацію.

Окремо варто відмітити "високий рівень" національної свідомості та патріотизму згаданої співробітниці, а також неприховану зневагу до відвідувача. Словесні мудрування щодо інтелектуальних здібностей, рівня освіти і знань від зрусифікованої учениці совєцької освітньої системи є відверто хамськими за своєю суттю. Виникає питання – чи не є приниженням для цієї денаціоналізованої особи робота в українському закладі з Національним статусом? Логічніше було би побачити її в установі антинаціонального типу з вивіскою "Вхід україномовним і вихідцям з Західної України не рекомендовано".

Петро Герасименко

МАРІЯ МАТІОС. "Україна розперезана"

2011-05-11T11:28:00.000+03:00

РІК 2011. УКРАЇНА МСТИВА

Україна перевертається до точки неповернення, думаю я, читаючи і слухаючи щоденну несосвітенну брехню, продуковану із фронту під назвою "Держава проти Громадянина".

Не так давно я сама відчула на собі видимий і невидимий почерк її правоохоронної системи. І тепер я добре знаю, яку мету мали 10 (десять!) генералів, 9 (дев’ять!) полковників і кілька менших чинів у погонах Української держави впродовж осені – зими 2010-2011 року, обкладаючи мене і мою родину частоколом шантажу і залякування.

Нібито за одне слово у книжці, а насправді – за мою однозначну позицію у час новітнього українського безуму! Це я зрозуміла із заведеної на мене справи №38380 в Печерській районній прокуратурі.

А коли б я була власником шматка газової труби чи учасником податкового майдану, що тоді?! Писати б мені – не переписати листи з-поза ґрат, як того вимагав від Генпрокурора комуніст Цибенко? Чи мені й далі чекати оцього, озвученого нещодавно у однозначно провладній газеті "Сегодня" ще одним послідовником Леніна – нардепом Царьковим: "Таким авторам надо бить морды. Но поскольку она женщина, пусть ею занимаются правоохранительные органы".

Ви не повірите, але займаються і до сьогодні! Вже у квітні після повернення з гастрольного туру Канадою сусіди знову повідомили: у мою відсутність троє міліціонерів цікавилися моєю скромною персоною. Троє! Абсурд? О, ні! Помста карликів. Так що про вибачення відомства Могильова не йдеться?

Отож читаючи "снодійне" повідомлення Генпрокуратури від 7 травня про "нормальний тиск" і мало не санаторно-курортний стан здоров’я Юрія Луценка в СІЗО, уперше в своєму житті я захотіла прокинутися будь-де, лише би поза межами цього жаху, цинізму, нелюдяності і брехні.

Судячи із цього "людинолюбного" повідомлення, ближчим часом українські громадяни самі пробиватимуться в СІЗО не лише для покращення стану свого здоров’я, як у радянські часи пробивалися до Криму, але і задля можливості поспілкуватися з VIP-персонами владного Олімпу.

Про совість зараз говорити не будемо. Та задля справедливості хочеться прицвяшкувати словами когось із тих, хто хоча би в інтерпретації "95 кварталу" чув бодай би пародію на слово "совість". Бо вже все так безпардонно і розв’язно…

Проте ці хлопці і дівчата із совістю не товаришують. І не приховують цього. Ба, вони навіть чваняться відсутністю оної, оскільки, бачте, "голуба" мрія декого з них – побачити Луценка з мітлою на Хрещатику. Але у мене є одне питання: шановні!

А скільки за час пімстливого сидіння Юрія Луценка під вартою держава витратила на його утримання? А скільки втратила в репутації? І чи зменшилася за цей час сума інкримінованого Луценкові боргу перед державою у 40 тисяч гривень?

Може, в такому разі варто було його справді випустити на громадські роботи – і бодай би таким чином спробувати поповнити державну казну, а не влаштовувати йому лікнеп про шкідливість голодування за участі лекторської групи у складі омбудсмена і Генпрокурора? Чи не їхній профіль? Хоча, чому б ні? Огранювач діамантів може бути у нас міністром аграрної політики, а ми що – не професіонали?

Мабуть, усі ці хлопці і дівчата, які не товаришують ні з совістю, ні з елементарною логікою, забули простий закон природи – накопичувана енергія обиди від несправедливості не зникає безслідно. Вона перетворюється на спротив – і вже не мовчазний, що дуже промовисто продемонстрував ефір із Савіком Шустером на Першому Національному 6 травня.

Вам, хлопці і дівчата із влади, ще не страшно?!

Вам не страшно було так нахабно і цинічно плюнути на 64 відсотків виборців міста Чернівці, які безпрецедентно для України уп’яте (!) обрали своїм мером Миколу Федорука, що ви за кілька місяців після виборів міського голови по-рейдерськи захопили його крісло? Адже землетрусу у Чернівцях не спостерігалося. Зсуву також не було, окрім, хіба що зсуву у неосвічених і безвідповідальних головах.

Ви думаєте, оці 64 відсотки вам пробачать це нахабство? Не тепер, то в четвер…

УКРАЇНА ПРОВОКАЦІЙНА

"Велика політика з Євгенієм Кисельовим" на "Інтері" напередодні цьогорічної провідної – поминальної – неділі могла вивести з рівноваги навіть мертвого, камінного чи дубового.

А людина жива, думаюча, для себе того вечора робила висновок однозначний: Держава руками своїх ключових посадовців знову холоднокровно долучилася до сонму свідомих і відомих провокаторів-одинаків і вона, Держава, загрозливими темпами стає небезпечною для будь-якого її громадянина, дарма що український президент заколисує світову спільноту готовністю "забезпечити безпеку світові". Чи не карикатурний меседж, коли українська влада ось-ось утратить контроль над безпекою у власній країні?

Знаю-знаю: дотепники замахали руками, мовляв, до чого тут держава, коли канал "Інтер" - структура приватна.

Я не належу до дотепників, тому в мене питання до Валерія Хорошковського: з якого це часу і у відповідності до якого закону, шановний Валерію Івановичу, спеціальна служба, покликана всіма доступними їй засобами обліковувати і тихо, "без шума и пыли", нейтралізовувати найменшу загрозу національному спокоєві і національній безпеці, стала "продюсером" політичних провокаторів та ідеологічних "сміттярів"?!

Бо як по-іншому класифікувати те, що відбувалося у стінах вашої, таки вашої, студії напередодні поминальної неділі, незадовго до 9 травня, яке 95 відсотків українських громадян визнають святом?

Чесно кажучи, маніакальна тирада на "Інтері" одеського Маркова з його по - провокаторськи ідентифікованою "Родиной" могла вразити хіба що безнадійно довірливих, психічно хворих чи невиліковно заангажованих.

Нормальні люди (а я упевнена, що їх в Україні переважна більшість), пропустивши крізь вуха заздалегідь продуману маячню цього "хлопчика на побігеньках" у різного штибу затуліних і корнілових чи яких там іще ФСБ, могли хіба що схопитися за голову лише від однієї думки: чи можливе щось подібне у більш-менш розвинутій країні, щоб власність, контрольована головою Служби Безпеки держави, стала майданчиком для публічного нагнітання розбрату, фактичного заклику до громадянського протистояння у день державного свята, ескалації неприязні і т.д.?

Поїздивши трохи по світу, можу сказати, що подібний тандем неможливий у принципі навіть не дуже демократичних країн. Свобода слова? О, ні, панове! Свідома провокація, підтримувана на найвищому рівні. І геть начисто відсутній бодай би натяк на професійну честь і професійну солідарність.

Мені так і свербить уточнити у голови СБУ: чи, бува, випадково не ви, Валерію Івановичу, як писали тодішні газети, відповідали за спецпідрозділ "Альфа" і керували операцією звільнення, коли "беспредельщики" Маркова у березні 2009 року в Одесі тицяли об асфальт співробітників вашої служби, захопивши їх заручниками?

Чи не СБУ устами її тодішнього очільника повідомила громадськості, що очолювана Марковим партія "Родина" фінансується з-за кордону і веде антидержавну діяльність? Чи не СБУ оголошувала Маркова в розшук? Чи не наше міністерство юстиції знімало партію "Родина" з реєстрації?

І що змінилося відтоді, що розшукуваний Марков став рупором людиноненависництва у студії теперішнього голови СБУ?! Ваші співробітники підтримують вас, Валерію Івановичу, коли ви так виразно підтримуєте провокатора Маркова? А суспільство?

Можливо, марковські бздури, як кажуть у Львові, не викликали б у мене такої реакції, коли б не озвучений ним намір організувати напівпритомний марш у західній Україні саме 9 травня. Та ще нахабна брехня про стан пам’ятників загиблим воїнам саме на західній Україні, через що Марков так "активізувався" з екрана "Інтера".

Тому у мене виникло наступне запитання до Хорошковського: у вас, шановний Валерію Івановичу, так погано працюють аналітичні служби чи у вас невидющі і німі генерали очолюють управління СБУ у Львові, Луцьку, Івано-Франківську? Чи вони вам не доповідають, що на Західній Україні стан пам’ятників полеглим у роки війни – абсолютно нормальний, дай

Боже, так у кожному регіоні?! За два останні тижні я проїхала чотирма областями – Чернівецькою, Івано-франківською, Львівською, Волинською – і на власні очі бачила це: прибрана територія навколо пам’ятників, цвітуть чи вже повідцвітали тюльпани і нарциси.

А на Волині була навіть на панахиді біля такого пам’ятника, відправленій сільським священиком. Можу показати місця.

Мене не цікавить, до мечеті, синагоги, храму чи на сміттєзвалища ходить одеський "рятувальник" західноукраїнських обелісків Ігор Марков. Але аналітики із СБУ мають знати, що поминальні дні для християнської західної України за своєю сутністю не менш важливі, ніж Різдво і Великдень, і тому не слід дражнити "западну" брехнею на кшталт марковської.

Що, там, "на западній", напередодні Проводів прибирають УСІ могили, і символічні також. Чи в СБУ не знають, що на галицьких, волинських, буковинських пам’ятниках – символічних могилах золотом вибиті імена тих, хто поліг у чужих землях, а тут, по селах і містечках, земляки совісно облікували їхні імена? Бо вони – чиїсь прадіди і діди, дядьки і батьки нині сущих. І сущі про них пам’ятають без нагадувань і псевдодопомоги провокатора Маркова.

Але навіщо "Інтеру" (Хорошковському) було давати старт цій розперезаності незрілого розуму у виконанні недавно ним же, Хорошковським, розшукуваного чи то напівзлочинця, чи то утриманця спецслужб? Адже озвучений намір провокації – це вже половина провокації. Руками СБУ?

…Кілька днів тому у Львові я відчула, як декому загорілася в жилах кров від інвектив одесита, безсоромна "швидка настя" якого поширилася на всю Україну найрейтинговішим телеканалом. І я знаю, як насправді болять голови львівських чільників, щоб не допустити жодної провокації 9 травня. Зумисне підтриманої чільником Служби Безпеки України?!

А, коли, боронь Боже, потечуть чиїсь одеські шмарклі від чийогось удатного львівського кулака – тоді кого переслідуватимете законом, шановний Валерію Івановичу? Не себе, сподіваюся… Бо вже поза межами будь-якого розуміння і здорового глузду є озвучена ЗМІ теза про те, що Ви – такий же маніпулятивний матеріал у руках якогось московського Шувалова, як Марков – у Ваших, шановний пане Хорошковський.

Не вірю! – хоч випустіть на мене ще кілька гончих у погонах чи тролів у Інтернеті.

О, ЧАСИ…

…о провокації, - додала би я до портрета епохи. І неспокій. Великий неспокій збуреного і збудженого суспільства, минуле і теперішнє якого щодень свідомо мінують політики. Але так вже було, панове! Закладені міни детонують. Вони небезпечні для всіх. І для мінерів також.

Ви забули? А я пам’ятаю, яка ескалація ненависті, авторства того ж таки московського Шувалова панувала в суспільстві до 2004 року. Як озвучувалися такі ж людиноненависницькі гасла, як провокували Схід і Захід.

Розперезаність влади тоді досягла евересту. Суспільство відреагувало. Ви не забули? Навіть під загрозою бойні з боку держави. Навіщо ви, успішні хлопці і дівчата, так ненавидите нашу землю, Вітчизну і її людей, що ви й тепер випалюєте її, як напалмом?

А вона ж, землиця наша, - джерело вашого неміряного добра. Але ви люто ненавидите і Того, хто мовчки дозволяє вам цю нечувану розперезаність, бо інакше навіщо ви б із такою космічною швидкістю підрубували ніжки розгойданого крісла під Ним?

Ви це вже відчуваєте, Вікторе Федоровичу, чи ще ні? Леонід Данилович з Віктором Андрійовичем мають у цьому унікальний досвід. Могли би ексклюзивно попередити. Чи поділитися досвідом. Бодай би із суспільством.

Джерело: Українська Правда

Митрополит Димитрій: «Я об’їздив усю Україну, але такої побожності як на Львівщині не зустрічав ніде»

2011-04-28T14:22:00.000+03:00

На Київський Патріархат останніми часами посилився тиск з боку влади. Йдеться про рейдерські захоплення храмів, переманювання священнослужителів до «канонічної Церкви». УПЦ КП протестувала проти такої політики. Чи добилися ви успіху? Чи можна вважати, що гоніння на КП завершилися?

Гоніння на Київський Патріархат розпочалися восени минулого року. Вони були організовані і походили з одного центру. Але ми вистояли і стали ще міцнішими. Коли Церкву переслідують, вона гуртується і її основа цементується. У єдності ми не тільки витримали цей тиск на УПЦ КП, але й дещо його знизили. Нині вже чуємо від Президента про готовність зустрічі з представниками Всеукраїнської Ради Церков, чого ми раніше добивалися. Сподіваємося також, що слова, які останнім часом звучали з уст В.Януковича, очільників його Адміністрації , про рівне ставлення до усіх конфесій не розходитимуться з ділом. Бо переслідування національної Української Церкви на 20 році незалежності держави є нонсенсом.

Владико, за першою освітою Ви історик. Можете провести якісь історичні паралелі з нинішніми подіями?

В історії Української Православної Церкви є чимало епізодів, фактів її переслідування. Особливо жорстоко її нищили у минулому столітті. Як один із прикладів можна навести період національно-визвольних змагань 1917-21 років. Разом із самостійною державою постала Українська Автокефальна Церква. Але пройшло якихось кілька років і більшовики її знищили. Щось схоже намагалися зробити з УПЦ КП і на початку ХХІ століття, однак нині вже не ті часи і у переслідувачів нічого не вийшло.

Чому духовенство Автокефальної Церкви не пішло у підпілля, як це потім зробили греко-католики, коли безбожний режим утверджувався на Західній Україні?

На терени Західної України більшовики прийшли дещо пізніше. Вони, образно кажучи, вже наситилися цим процесом і не пришвидшували події на нових землях. Намагалися навіть загравати з місцевим населення, видаючи із себе таких собі визволителів. До того ж сталінський режим дещо переглянув свої погляди на Церкву, а потім й війна внесла великі корективи у релігійну ситуацію. УАПЦ натомість після, здавалося б, остаточної ліквідації, досить швидко відродилася у часи другої світової війни. Бо комуністи так і не змогли вбити в українцях дух до творення своєї Церкви. Вона існувала потім у діаспорі і деякі зв’язки підтримувала з Україною.

В УПЦ КП Ви є один з наймолодших єпископів. Вам лише 40 років. Пригадуєте той момент, коли твердо виявили бажання стати священнослужителем?

Можливо, нині це виглядає доволі дивно, але мене хрестили пізно – у шість років. У нашому селі не було ні храму, ні священика. Колись була гарна церква, але її розібрали на частини, а пароха репресували через те, що він досліджував історію рідного краю. Виховувала мене бабуся, вона була регентом церковного хору. Бабця настояла, аби мене охрестили, навчила молитися й розповідала про Бога. Саме ж Таїнство уділили у сусідньому селі у дерев’яній церкві. Я й досі пам’ятаю обличчя священика і те що відбувалося наді мною. Десь у ті часи у мене вперше виникло бажання стати священиком. Поклик свій вдалося реалізувати, коли поступив до Київського університету у 1989 році. У столиці я став регулярно відвідувати Богослужіння і тоді почав формуватися мій погляд на церковне служіння.

У дитинстві Ви не мали можливості ходити до церкви?

До церкви я ходив, але не так часто. Найближчий храм був за 10 кілометрів від мого села у сусідньому районі. Сполучення, як такого, не було. Разом із старими бабцями доводилося ходити туди пішки. А так, духовно, зростав вдома. Читав літературу, у бабусі був дуже гарний Псалтир Києво-Печерського друку. У шість років освоїв церковно-слов’янську мову, хоча українською тоді читав по складах. Мав і інші книги. А от Службу Божу часто слухав по Радіо Ватикан, Бі-бі-Сі, «Радіо Свобода».

Якщо не помиляюся, Рим і досі транслює Богослужіння о 9 годині 15 хвилин і радіо не змінило свого формату. Мене виховували як православного, я розумів, що це греко-католицька Літургія, але обряд той самий, як вони підкреслювали – українсько-візантійський. Різниця у тому, що під час Служби вони поминали Папу Римського.

Чому після школи ви вирішили поступати на історичний факультет?

Я дуже любив історію. Добре цей предмет вчив у школі, читав багато книг. Коли поступив, то вибрав собі напрямок «Церковна історія». І на релігійну тематику роботи писав з першого курсу. Одна курсова робота була на тему «Берестейська церковна унія, як явище контрреформації в Європі». Друга – «Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату», третя курсова – «Монастирі православної Волині» і закінчив я дипломною роботою «Історія Києво-Видубецького Свято-Михайлівського монастиря у домонгольський період». Це був такий комплекс робіт, через які я ознайомився з усім спектром питань. Я ходив до архівів, бібліотек. Обрав цей фах, щоби бути ближче до Церкви.

Понад 20 років Ви душпастирювали у Києві. Чим галичани у релігійному, духовному сенсі відрізняються від наддніпрянців?

Львівщина – це дуже релігійний регіон. Коли приїхав сюди, був дещо здивований присутністю великої кількості вірних у храмах. У мене часом виникав жаль за своїх співбратів, які служать у центрі та сході держави. Я з Патріархом Філаретом об’їхав усю Україну і бачив багатьох людей, але такої побожності як тут, не зустрічав. Знаю, як відвідують церкву на моїй рідній Хмельниччині. В Галичині люди все-таки зберегли віру і бажання спільної молитви у храмі. Бо, знаєте, є багато людей, які декларують себе християнином, але до храму вчащають вряди-годи. Це не правильно, бо віруюча людина насправді не може себе уявити без церкви. У Львові я зустрів одну жінку, яка у неділю молиться на трьох Службах поспіль, каже що однієї Літургії для неї замало, щоб вдосталь помолитися.

Ваш попередник митрополит Андрій Горак любив класичну музику, у вільний час відвідував оперу. А Ви маєте якесь захоплення? Яку музику слухаєте, чи займаєтесь спортом?

Спортом я не займаюся, люблю грати у шахи. Слухаю церковну музику, класичну, хоровий спів. Можу похвалитися своєю доволі великою збіркою СD-дисків і аудіокасет із записами класичної музики. Кілька разів відвідав оперу. А ще маю дуже велику бібліотеку – це друге моє хобі. Загалом, у мене до книги дуже поважне ставлення. У Львові я перекупив чи не весь букіністичний ринок.

Владико, а чи є нині у Вашому родинному селі церква Київського Патріархату?

Є лише каплиця, але діє громадаУПЦ КП. В Україні є вимираючі села. І моє село, на жаль, входить до цього реєстру. Воно віддалене від райцентру на 50 км і розташоване в куті між трьома районами. Дороги погані, тому люди втікають туди, де є кращі умови. Але, тим не менше, я планую колись звести і там храм. Це моя така мета і шукаю для цього спонсора. Може, і село тоді відродиться. Я намагаюся своїх односельців підтримати. Коли приїжджаю, зустрічаюся з ними. На провідну неділю уже 16 років поспіль разом з батьками відвідую ці місця.

На Львівщині Ви плануєте відкрити чоловічий монастир. Вже визначились, хто стане його настоятелем?

Так, із кандидатурою настоятеля я вже визначився. Його імені наразі не можу назвати, бо на затвердження ще треба рішення Священного Синоду. А він збереться у середині травня. Тоді ми й заснуємо в єпархії монастирі. Один – у Львові, інший в – області.

Як справи із чернечим покликанням серед православної молоді Львівщини? Вже висловив хтось бажання зректися світу?

З цим проблем не буде. Відчуваю, що буде вдосталь. Багато людей зверталися до мене і запевняли, що підуть до монастиря, як тільки він відкриється. Думаю, на перших порах кістяк складатимуть юнаки Львівської богословської академії. У нас є невеликий жіночий монастир в Червонограді. А нам треба мати чоловічий. Він готуватиме у майбутньому кадри для вищої ієрархії Церкви. Монастир – це такий собі вогонь, маяк, який вказує дорогу і притягує віруючих людей.

Через кілька днів Великдень. Що, владико, Ви хотіли б побажати львів’янам?

Переш за все хотів би побажати, щоби усіх просвітило світло Христового Воскресіння. Щоби Господь благословив львів’ян, і вони дочекалися цього величного свята у мирі, душевній та тілесній чистоті.

Розмовляв Юрій Оленець

Газета «Новий погляд» № 16 (229),

Джерело: Церква.info

ХОЛОДНИЙ ЯР ...

2011-04-20T08:06:00.000+03:00

В 1918 — 1922 роках Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху, який очолили отамани брати Чучупаки. Після революції в селі Мельники жителями було створено загін самооборони Мотронинського монастиря, під керівництвом Олекси Чучупаки, на прохання ігумені, щоб вберегти Монастир від пограбування. До складу загону входили 22 особи.

Пізніше, в 1919 році загін перетворився на полк, а Василя Чучупаку було обрано полковником (до цього він був сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність сягала 2000 чоловік.

Згодом утворилась Холодноярська республіка, яка контролювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15 тисячну армію.

У листопаді 1919 року до Холодного Яру прибув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко. Тоді Головним Отаманом Холодного Яру був Василь Чучупака. Йому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Чорний Ворон (Чорногузько), Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Д. Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки.

У березні 1920 року Степова Дивізія визволила Херсон від більшовиків та повела вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам'янка-Єградівка-Ружичів-Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з'єдналась з Холодноярськими збройними силами.

Після загибелі Василя Чучупака Холодноярську організацію очолив його заступник Іван Деркач, член Холодноярського повстанкому. Він керував збройними силами Холодного Яру під час повстання весни — осені 1920 року.

24 вересня 1920 в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, в ній узяли участь командири Степової Дивізії, отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.

В жовтні 1920 року Кость Блакитний склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру та вирушив в Катеринославську губернію на чолі Степової дивізії.

Межі Холодного Яру не обмежувалися лише Черкащиною. Керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села (вгору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підтримували тісні зв'язки з Холодним Яром й вереміївські отамани Панас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кіровоград), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Ялисей Лютий-Черевик, та багато інших.

Останнім із Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з'їзді всіх отаманів республіки був отаман Герасим Нестеренко-Орел.

Одним з етапів спецоперації ЧК по ліквідації Холодноярської республіки стала так звана «амністія», яку обіцяли тим повстанцям, які здадуться добровільно.

Перехід відбувся в с. Жаботин 4-го (в інших документах 7-го) серпня 1921 року. На «амністію» піддалися: голова Холодноярського окружного штабу Іван Петренко, отамани Деркач, Василенко, Олекса Чучупака, С. Чучупака, Товкаченко (Товкач), Темний, Литвиненко, Пинченко і ще більш 20 отаманів і 76 чоловік охорони, зокрема Пономаренко, Віслоух, Бих і Литвиненко. Після цього «амністовані» звернулися з листом до отаманів Хмари, Загороднього, Залізняка та інших із закликом до припинення боротьби та переходу на бік Радянської влади.

Більшовики з самого початку планували ліквідацію амністованих отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопаду, коли вже заходились ліквідовувати не тільки отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім'ї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселялися. У них конфісковувалося майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли в трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

Холодноярська Республіка Проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів в засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в'язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв.

Як вшановували холодноярців у 2011 році дивіться ТУТ

Джерело: Вікіпедія

Національний університет "Львівська Політехніка"

2011-04-19T08:34:00.000+03:00

English

З перших років свого існування Львівська політехніка зарекомендувала себе як потужний осередок науки і освіти в Європі, генератор технічних ідей та винаходів. У всі часи з її стін виходили елітні висококваліфіковані інженери. Цей престиж здобувався працею багатьох поколінь викладачів, професорів, науковців.

Львівська політехніка – одна з найдавніших академічних технічних шкіл у Європі і перша на українській землі. Як Технічна академія вона відчинила свої двері 4 листопада 1844 року і її першим директором був Флоріан Шіндлер. Восени 1848 року будинок Технічної академії згорів. В 1849–1850 роках приміщення Академії відбудували, але воно не могло задовольнити галицьку громадськість, оскільки в цей час у країнах Європи відбувалась технічна революція. Назріла необхідність будівництва нового приміщення, яке відповідало б вимогам політехнічної освіти. Підготовку проекту нового приміщення Академії і керівництво його будівництвом доручили архітектору Юліану Захарієвичу, який згодом (14 листопада 1877 року) став ректором. Будівництво головного корпусу Академії тривало 3 роки (квітень 1874 р. – жовтень 1877 р.).

У 1877 році Технічну академію перейменували на Політехнічну школу з правами вищого технічного навчального закладу Австро-Угорської імперії. Вона стала складовою європейської технічної науки. У Політехнічній школі навчалися студенти з Росії, Німеччини, Румунії, Франції, Туреччини та інших країн.

У вересні 1880 р. Політехнічну школу відвідав цісар Франц Йосиф, який замовив у Яна Матейка одинадцять картин, котрі відображали б технічний прогрес людства. Нині ці картини прикрашають актову залу головного корпусу університету. В 1894 році прийнято статут Політехнічної школи, а в 1901 році школа одержала право на присудження наукових ступенів докторів технічних наук і почесних докторів. У 1912 році, наприклад, звання почесного доктора удостоїлись Марія Склодовська-Кюрі, Ян Франк, Юліан Медведський, Август Вітковський. До 1918 року ступінь доктора наук здобули 64 інженери.

У червні 1920 року приймається новий статут Політехнічної школи і вона перейменовується на Львівську політехніку. В 30-ті роки в Політехніці функціонували сім інститутів: архітектурний, хімічний, механічний, сухопутної та водної інженерії, рільничо-лісовий, загальний. У жовтні 1939 року Львівська політехніка перейменовується на Львівський політехнічний інститут.

Друга світова війна перервала навчально–наукову роботу інституту з 1941 до 1944 року. У ніч з 3 на 4 липня 1941 року на Вулецьких горбах гітлерівці розстріляли десятки учених, зокрема професорів Політехніки – К. Вайгеля, Р. Віткевича, В. Круковського, А. Ломницького, С. Пілята, В. Стожека та інших. 26 липня у підвалах гестапо загинув професор К. Бартель. Частина професорів виїхала до Польщі. Діяльність Львівської політехніки відновилась у 1944 році. В ній навчались тоді близько 440 студентів. Практично наново почав відроджуватися науковий потенціал інституту. У Львівській політехніці виявили бажання працювати видатні вчені ряду навчальних закладів України та Росії: академіки Г. Савін, В.Сельський, О.Харкевич, професори К. Карандєєв, Г. Погодін-Алєксєєв, Г. Кияниця, А. Занько та інші.

Змінювалися структура інституту і профіль спеціальностей. На базі рільничо-лісового інституту утворилися два самостійні інститути – сільськогосподарський та лісотехнічний. Для наближення навчального процесу і підготовки спеціалістів до виробничих потреб промислових регіонів інститут відкрив у Дрогобичі, Тернополі, Івано-Франківську та Луцьку свої філії, які згодом відокремились і стали самостійними вищими технічними навчальними закладами.

У червні 1993 року Львівський політехнічний інститут на підставі рішення міжгалузевої акредитаційної комісії Міністерства освіти України і постанови Кабінету Міністрів України отримав найвищий, четвертий, рівень акредитації, статус університету і назву – Державний університет “Львівська політехніка”. Це дало можливість самостійно визначати зміст освіти, структуру і план прийому вступників, відкривати нові спеціальності, в тому числі гуманітарні. Політехніка може створювати у своїй структурі нові навчальні заклади, наукові установи різних типів, самостійно планувати і розвивати пошукові та фундаментальні дослідження, надавати вчені ступені, звання, розпоряджатися всіма видами асигнувань тощо.

У Політехніці запроваджено багатоступеневу систему підготовки кадрів. Реалізуються нові концепції гуманітарної та фундаментальної підготовки. Навчальні плани охоплюють систему довузівської підготовки – технікумів, ліцеїв, що входять до складу навчальних комплексів, і систему навчання в університеті на всіх рівнях. Стає можливою підготовка студентів за координованими програмами у ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації і далі в університеті. Діє система модульного контролю і рейтингова система оцінки знань студентів. Істотно переглянуто й модернізовано навчальні плани та програми за взірцями кращих світових університетів технічного спрямування. Впроваджено нові інформаційні технології навчання на базі сучасної комп’ютерної техніки та інформаційних мереж.

11 вересня 2000 року Указом Президента України за номером № 1059/2000, враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності та вагомий внесок у розвиток національної вищої освіти і науки, університету “Львівська політехніка” надано статус національного і назву – Національний університет “Львівська політехніка”.

Сьогодні тут навчається близько 30 тисяч студентів за 41 напрямами підготовки (автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології; архітектура; будівництво; водні ресурси; геодезія, картографія та землевпорядкування; екологія; економіка і підприємництво; електромеханіка; електроніка; електронні апарати; електротехніка; енергетика; зварювання; інженерна механіка; інженерне матеріалознавство; інформаційна безпека; комп’ютеризовані системи, автоматика і управління; комп’ютерна інженерія; комп’ютерні науки; культура; лазерна та оптоелектронна техніка; легка промисловість; менеджмент; метрологія та вимірювальна техніка; мистецтво; прикладна математика; прилади; радіотехніка; соціологія; телекомунікації; транспортні технології; фармація; філологія; харчова технологія та інженерія; хімічна технологія та інженерія) та 101 спеціальностями. В університеті працюють понад 185 док-торів наук, професорів та близько 1000 кандидатів наук, доцентів. До його складу входять 16 інститутів, 82 кафедри, видавництво, бібліотека, інформаційна мережа Інтернет.

Військовий інститут Національного університету "Львівська політехніка", якому в 2002 році виповнилось 100 років, готує кадрових офіцерів і офіцерів запасу за 7 напрямами підготовки (геодезія, картографія та землевпорядкування; журналістика; інженерна механіка; міжнародні відносини; мистецтво; культура; фізичне виховання і спорт), використовуючи педагогічний потенціал провідних навчальних закладів Львова, військових фахівців та матеріально-технічну базу кафедр Львівської політехніки. Інтеграція цивільної і військової освіти дає можливість готувати військових фахівців унікальних спеціальностей (геодезія; фотограмметрія; журналістика; автомобілі та автомобільне господарство; міжнародна інформація; музичне мистецтво; апаратура радіозв’язку, радіомовлення і телебачення; фізичне виховання).

Львівська політехніка – це 27 навчально-лабораторних корпусів, три гімназії (у Львові, Дрогобичі та Сокалі), три ліцеї (у Новояворівську, у с. Вузлове Радехівського району та м. Сколе), геодезичний полігон у Бережанах, астрономо-геодезична обсерваторія у Шацьку, 15 гуртожитків, технологічний парк, спортивний комплекс із двох корпусів, спортивно-оздоровчі табори на південному березі Криму, в Миколаївській області та в мальовничих Карпатах, а також студентська поліклініка, лікарня та санаторій-профілакторій.

До послуг студентів та співробітників – два навчальні спортивні корпуси з дев’ятьма спеціалізованими спортивними залами, басейном, лижною базою, літньою спортивною зоною, стрілецький тир. Кафедрою фізичного виховання і спортивним клубом практикуються позанавчальні заняття у різноманітних формах: підвищення спортивної майстерності у групах спортивного вдосконалення з 32 видів спорту, заняття у клубах за інтересами з 14 видів спорту, змагання серед інститутів з 20 видів спорту, спортивні вечори та дні здоров’я. На державній спортивній арені успішно захищають честь Львівщини чоловічі команди з баскетболу у суперлізі та першій лізі, жіноча і чоловіча команди з настільного тенісу та жіноча команда з водного поло у суперлігах. Чемпіонами області серед вищих навчальних закладів у 2000 році стали команди з баскетболу (чоловіки), настільного тенісу (жінки та чоловіки), гандболу (жінки), волейболу (чоловіки), бадмінтону (жінки), спортивного орієнтування, гирьового спорту, спортивної аеробіки.

Традиційно в нашому університеті виконуються фундаментальні дослідження з фізики, електроніки, механіки, хімії та хімічної технології, математичних наук, приладобудування, геодезії, будівництва. Засновниками нових шкіл у різних галузях наукової технічної думки були професори С. Ямпольський, О. Харкевич, К. Карандєєв, О. Андрієвський, М.Шульга, М. Медвідь, Б. Швецький, В. Кочан, Т. Юрженко, Ю. Величко, Т. Губенко, В. Кияниця, Є. Замора, Д. Толопко, В. Тихонов, К. Галабуцька, Л. Шпинова, М. Мигаль, Г. Мещеряков та багато інших. Школи, створені цими вченими, відомі не тільки в Україні, а й за її межами. З 1920 до 1924 року у Львівській політехніці працював один з творців функціонального аналізу, фундатор львівської математичної школи, вчений, визнаний в усьому світі, Степан Банах.

Львівська політехніка завжди була одним з найдемократичніших вищих закладів освіти, і саме в ній поневолене різними окупаційними режимами українське населення мало шанс здобути вищу освіту. З її стін вийшли видатні політичні діячі, провідники й учасники національно-визвольних змагань – Степан Бандера, Роман Шухевич, Олекса Гасин, Катерина Зарицька, Петро Франко. Адже Львівська політехніка завжди була яскравим осередком освіти, науки, національної гідності.

Вчені університету виконують фундаментальні та прикладні дослідження в межах наукових шкіл, які працюють вже упродовж багатьох років.

Заснована професором В. Круковським наукова школа з приладобудування була розвинута академіком А.А. Харкевичем, членам - кореспондентам К.Б. Карандєєвим, професорами Б.Й. Швецьким, І.М. Вишенчуком. Сьогодні в ній плідно працюють професори Б.І. Стадник, З.Д. Грицьків, П.Г. Столярчук, Я.Т. Луцик. Представники цієї школи створили більше ніж 500 зразків складних унікальних електронних вимірювальних приладів і систем високої точності і надійності, які за своїми характеристиками випереджують світові аналоги. За створення цих приладів 9 науковців університету стали лауреатами трьох Державних премій в галузі науки і техніки.

Сьогодні на базі цієї школи сформувались нові наукові напрями з інформатики та комп’ютерної техніки, яку представляють професори А.О. Мельник, В.В. Пасічник, М.В. Черкаський, Ю.М. Рашкевич, з автоматики – професори В.Б. Дудикевич, Є.П. Пістун, Р.П. Базилевич.

Єдиний в Україні геодезичний інститут має давні наукові традиції. Так, професор М.К. Мигаль створив власну теорію фігури Землі, професор Г.О. Мищеряков виконав фунда ментальні дослідження в галузі математичної картографії та очолив дослідження фігур небесних тіл Сонячної системи, результати яких одержали світове визнання. Ці традиції сьогодні продовжують професори А.Л. Островський, А.О. Дорожинський, П.М. Зазуляк, Я.М. Костецька, Л.М. Перович, О.М. Марченко, Т.Г. Шевченко.

Засновниками наукових шкіл з хімії та хімічної технології були професори Т.І. Юрженко, Д.К. Толопко, академік Р.В. Кучер, К.А. Галабутська, Я.П. Беркман, В.А. Тихонов, Б.С. Гриненко, К.Н. Михалевич.

В цих школах, колективи яких займаються розробкою органічних і неорганічних матеріалів та технологіями їх виго-товлення, працюють більше ніж 30 професорів, докторів наук.

Традиції будівельної наукової школи, започаткованої професорами А.С. Курилом та І.О. Багенським, продовжують професори: Ф.Є.Клименко, Б.С. Гнідець, А.М. Рудницький.

Державним визнанням роботи науковців Львівської політехніки є присвоєння звання та “Заслужений діяч науки і техніки України” професорам університету С.Г. Калініну, А.Л. Островському, В.У. Шевчуку, Ф.Є. Клименку, К.М. Русинку, Ю.К. Рудавському, С.А. Воронову, В.Т. Яворському, Є.М. Мокрому, Й.М. Петровичу, З.Ю. Готрі, В.О. Ковалю, “Заслужений винахідник України” професорам Б.І. Стаднику, В.Б. Дудикевичу.

Розроблена також комплексна програма підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів. Висококваліфікованих спеціалістів з пріоритетних наукових напрямів готують в університеті через аспірантуру та докторантуру. У спеціальних радах відбувається захист кандидатських та докторських дисертацій.

У Львівській політехніці запроваджено багатоступеневу систему підготовки фахівців, яка дає можливість здобуття трьох освітніх та кваліфікаційних рівнів: бакалавра (4 роки навчання), спеціаліста та маґістра (5–5,5 років навчання). Діють багатоступеневі навчальні програми, які враховують досвід кращих технічних і технологічних університетів. Рівень знань оцінюється за модульною системою контролю, згідно з якою визначається рейтинг кожного студента. В університеті реалі-зуються нові концепції гуманітарної та фундаментальної підготовки. Навчальні плани охоплюють систему довузівської підготовки учнів гімназій, ліцеїв, що входять до складу навчальних комплексів. Стала можливою підготовка учнів за координованими програмами у ВНЗ І–II рівнів акредитації і далі – в університеті.

Після отримання кваліфікації спеціаліста випускники університету можуть відповідно до державного замовлення та за рахунок фізичних або юридичних осіб продовжити навчання в маґістратурі, захистити маґістерську роботу і одержати кваліфікацію маґістра. Потребу в таких спеціалістах уже сьогодні відчувають коледжі і ліцеї, наукові та дослідні установи, підприємства і фірми.

Університет має широкі зовнішньоекономічні зв’язки. 3 рядом іноземних фірм укладено контракти на експорт результатів науково-технічної діяльності. Угоди про науково-технічне співробітництво укладено з вищими навчальними закладами CШA, Канади, Німеччини, Великобританії, Франції, Австрії, Польщі, Словаччини, Болгарії та інших країн. Цим співробітництвом передбачена участь у міжнародному обміні студентами технічних спеціальностей та стажування за кордоном викладачів і спеціалістів. Щороку десятки наших студентів виїжджають на навчання до Європи і Америки. Такий взаємообмін науковцями та спеціалістами сприяє міжнародному визнанню як Львівської політехніки, так і української наукової думки загалом.

Вчені університету розробили також перспективні напрями розвитку наукових досліджень, які базуються на діючих протягом багатьох років школах. Ці напрями враховують потреби народного господарства України та її західного регіону, а також сусідніх держав, з якими Україна розвиває взаємовигідні економічні і наукові зв’язки.

Велику роботу щодо пропаганди української культури, організації дозвілля та розвитку творчих обдарувань студентів і працівників веде Народний дім “Просвіта”. У ньому вдосконалюють своє мистецтво дев’ять колективів художньої самодіяльності, п’ять із них – народні. Це – симфонічний оркестр, хорова капела студентів “Гаудеамус”, ансамбль танцю “Вірність”, чоловічий хор викладачів і працівників “Орфей”, ансамбль пісні і музики “Заспів”.

Львівська політехніка як один із найстаріших вищих навчальних закладів України має високий рейтинг у молоді. Тут склалися властиві лише цьому закладові навчальні, наукові, культурно-мистецькі та спортивні традиції. За результатами рейтингу Канадської асоціації інженерів Львівська політехніка входить у двадцятку найавторитетніших ВНЗ світу, а за результатами інтегрованого рейтингу вищих навчальних закладів України, який проводився в 2000 році Міжнародною кадровою академією, Львівська політехніка увійшла в десятку кращих навчальних закладів України. Інтегрований рейтинг оцінювався за результатами опитування молоді віком від 16 до 25 років та групи експертів, в яку входили ректори (проректори) ВНЗ ІІІ–IV рівнів акредитації, відповідальні працівники профільних міністерств, працівники обласних та міських управлінь освіти і працівники обласних та міських центрів зайнятості.

Джерело: офіційний сайт Національного університету Львівська Політехніка

За овечою личиною антифашизму ховається звірячий оскал російського шовінізму

2011-04-17T07:02:00.000+03:00

Будь-які розмови про боротьбу з фашизмом в Україні точаться заради єдиної мети – розширення гуманітарного простору сусідньої агресивної держави. Людям думаючим і зрячим не треба доводити, що єдиний вид ксенофобіє в Україні – це українофобія, і з нею справді необхідно боротися. Про це очільник Харківської "Свободи" Ігор Швайка заявив під час конференції "Расизм, ксенофобія та неонацизм у сучасному світі", що відбулася 15 квітня 2011 р. у великій залі Луганської обласної ради.

Поява свободівця в одному приміщенні з одіозними україноненависниками викликала бурхливу реакцію присутніх. Слід зауважити, що на захід прибули відомі доморощені та закордонні "борці із фашизмом в Україні": Вадим Колесніченко (Народний депутат України, фракція Партії реґіонів), Олег Царьов (Народний депутат України, фракція ПР), Константін Затулін (депутат Державної думи РФ), Леонід Млєчін (ведучий скандальної програми "Особлива тека" на російському телеканалі "ТВ-Центр") тощо. Практично більшість часу делегати присвятили обливанню брудом ВО "Свобода" та цитуванню Олега Тягнибока, Ірини Фаріон та Юрія Михальчишина.

У своєму виступі Ігор Швайка підкреслив, що подібного штибу зібрання покликані нагнітати антиукраїнську істерію, перш за все – в південних та східних реґіонах держави. Задля цього політикани послуговуються ярликом фашизму, який вони принагідно вішають кожному, хто "посміє" заявити про захист українських національних інтересів: "Міркую, тутешня публіка чудово володіє понятійним апаратом і розуміє, що називати українських націоналістів фашистами абсолютно безграмотно. Проте вони обрали цей жупел заради спекуляцій на почуттях українців, що пам‘ятають жахіття Другої Світової. Водночас я, як представник націоналістичної сили, заявляю вам в очі: мої співгромадяни вже настільки наїлися пропагандистської брехні, яку наче на конвеєрі штампують у Кремлі, що ніякий страх перед віртуальною загрозою фашизму не вбереже московських холуїв на чолі з Януковичем при владі.

Ви так само знаєте, що фашизму як явища в Україні ніколи не було. Це суто італійська ідеологічна модель. Натомісць Українська нація на ґенетичному рівні завжди сприймала рідний український націоналізм як єдиний ефективний алгоритм панування на своїй, Богом даній землі. Мені смішно, коли ви "розгромлюєте" помаранчевих націоналістів. Насправді націоналісти в Україні ще не були при владі. Період президентства Віктора Ющенка ви називаєте розгулом ксенофобії, а для нас це був період безхребетних націонал-демократів, що, як і сучасні владці, торгували національними інтересами наліво й направо. Мені важко буде уявити долю затуліних, колесніченків та царьових, коли справжні націоналісти нарешті дійдуть до влади. Одне знаю точно: ви не зможете зробити ані кроку українською землею!".

На завершення свободівець зауважив, що переможний наступ націоналістів на Київ почнеться саме з Донбасу та Слобожанщини, адже тут мешкають дуже працьовиті але водночас прості і щирі люди. Усе, що залишилося – це пробудити їх від важкого сну деукраїнізації та брехливих стереотипів.

На запитання кореспондентів, у яких виступ свободівця викликав неабияку цікавість, Ігор Швайка сказав, що участь у т.зв. конференції стала для нього можливістю відверто подивитися в очі ворогам та публічно зірвати маски антифашистів, за якими ховається україноненависницький оскал російського імперського шовінізму.

Джерело: ВО "Свобода"

Голодомор - це не лише 7 мільйонів життів ...

2011-02-04T12:43:00.001+02:00

Офіційні «міроприємства»-заходи по вшануванню жертв голодоморів і репресій уже пройшли. Похвалимо цілком щиро В. Ющенка за волю до правди і рішучість щодо тих, хто, «може не зрозуміє». Так би частіше і раніше.

Саме цьогорічні такі заходи, здається, були найбільш переконливими і, можливо, навіть переломними в українській суспільній свідомості щодо осягнення масштабів, причин і наслідків того вселенського армагедону, який зійшов на нашу землю у 1932-33 рр.

Але: про що б люди не говорили, вони говорять про гроші, - гласить правило Мерфі. Очевидно, хіба-що лиш страхіття голодомору здатні суперечити цій істині. Бо дійсно, - ніхто ще не сказав нам і всьому світові: голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, а й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей.

Такою-собі золотозаготівлею, золотою лихоманкою по-комуністичному. Де жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби. Лиш би відстрочити голодну смерть. А, може, й вижити.

Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір'ю запитав, - а як вона і родина тоді врятувалися. З'ясувалося, - тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід - дворянин Кириченко, капітан корабля далекосхідного флоту. Здавши цю пам'ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку торгзіну, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.

Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуноімперського голодомору вимела з України? Переривши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.

Торгзіни (в деяких джерелах - торгсини, від словосполучення «торговля с иностранцами) під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту. Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини торгзіну активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці - не з іноземцями, а з голодуючими селянами.

Постанову «Про утворення Всеукраїнської контори торгзіну» економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що «мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю...», що «побутове золото... необхідно зібрати за допомогою системи «торгзіну» і направити на службу інтересам пролетарської держави».

Чи випадкові ці дати і директиви?

Ми співставили по часу і змісту різні постанови та інші документи щодо організації -розширення мережі торгзіну в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про «три колоски», про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з «саботажниками» і т. д.).

І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) торгзін забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і торгзіну додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб хохли все-одно не вижили.

В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. - так звані заборні книжки, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: "не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів". Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих прямо у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:

Ніна Перепада:

- Кожного ранку, будучи семирічним хлопчиком, Юрій Перепада спостерігав таку картину: по Хрещатику кілька разів на ранок їздили вози, запряжені кіньми; в них було по чоловіку, а двоє йшли пішки. Завдання їх полягало в тому, що вони ... повинні були очищати вулицю від трупів, або ще живих людей, що дуже близькі до цього стану. Двоє піднімали трупи і клали їх у віз, накриваючи рогожею. Діти й дорослі проходили по вулиці у своїх справах, просто оминаючи ще не підібрані трупи. Розповідали, що тіла звозили у 3-й корпус „Октябрської" лікарні,., складали ярусами, а звідти у такому стані везли на Байкове кладовище, де кидали в ями і посипали хлоркою.

Він пам'ятає, що у будинку на вулиці Пушкінській (№6 чи №8) був комерційний хлібний магазин, де хліб був за дуже високою ціною, проте черга коло нього тягнулась аж до і через вулицю Прорізну. Часто люди помирали, просто стоячи в черзі за хлібом.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. - Том 2 )

Галина Назаренко:

- Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто приходилось бувати в таких чергах.

Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в „Торгсин", за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив: У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. - Том 2. -Київ: Вид. дім „Києво-могилянська академія" , 2004)

Андрій Опанасенко:

- В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому І Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали. Привозили й напівживих, що вже там помирали.

(Газета "Вечірній Київ", листопад 1998.)

Федір Довгодько:

- Ми кололи лід на Дніпрі. Проїжджаючи набережною в бік Подолу, люди спостерігали страшну картину - на березі лежали десятки, сотні трупів. Багато людей падало прямо в нас на очах. Ніхто їх не забирав.

(Голод-геноцид 1933 року в Україні..: Міжнар. Наук.-теорет. Конференція.: Мат-ли. - Київ, Нью-Йорк, 2000.)

Лідія Кузнєцова:

- Очень хорошо мне запомнились очереди за хлебом. Иногда они тянулись до нескольких километров. Еще солнце не встало, а очереди уже стояли. Те, кто занимал очередь ни свет ни заря, мог ли получить ети маленькие кусочки хлеба только поздно вечером. В основном приезжал люд из сел...

Помню, как люди из села получали зтот кусочек хлеба, садились в уголок и умирали прямо там, на улице. (Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. - Том 2 )

Часто біля магазинів торгзіну на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували "золотовалютчиків", позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей

прОСТО гнали «В ШИЮ» ЧИ закривали - ДЛЯ бІЛЬШОЇ Гарантії ЇХ КІНЦЯ. Галина

Афанасьєва:

- Я добре пам'ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам'ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.

Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці 1 там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква...

На вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною... На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й обезсилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали...

В одну з таких міліцейських облав потрапила І моя мати Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерти.

У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові і вся сім'я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім'я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок... Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти... В "торгсинах" було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів...

В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім'ю. Так "крутилися" всі кияни, щоб не вмерти з голоду

(Газета "Самостійна Україна", жовтень 1999.)

Та найбільше сприяв смертності селян, навіть «ощасливлених» торгзіном, так званий «припек» - офіційно дозволений прибуток скупщика торгзіну, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів зовсім інші. "Припек" сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім «припеків», отримуючи великі зарплати та продпайки. працівники торгзіну все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система торгзіну платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно купувало на світових біржах.

Погоджуємося з д. і. н. В. Марочком щодо ще одного аспекту цих злочинних дій: побутове золото, яке ще називали "золотобрухтом", було особливо небезпечною цінністю, тому що його обрядово-побутовий зміст торкався святого: сімейних реліквій, нагрудних хрестів, весільних заручин, хрещення, їх оберігали, передавали від покоління до покоління, єднаючи роди в націю та примножуючи духовність.

На жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини торгзіну, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. - 58, найменше - в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.

Масштаби «золотої лихоманки» по-більшовицьки відповідали «графікам» геноциду: якщо в 1931 році через систему торгзіну до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. -близько 50 млн., то у 1933 р. - 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали - золото, срібло, платина. Так званий "золотобрухт" становив 38%, монети царського карбування - 18% від загальної суми валютних надходжень.

Якщо в 1932 році торгзін УСРР "заготував" 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. - 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.).

Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі - 1 крб. 80 коп. Від такої «дельти» прибутки партії були колосальні.

Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 р., коли надходження золота до магазинів торгзіну значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт - у Харкові. За один карат діаманту з дефектами торгзіновські "фахівці" пропонували 12 крб., а за чисті - 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій торгзін зібрав діамантів на 600 тис. крб.

В 1932-33 р. за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 млн. інвалютних крб.

Торгзін не була єдиною машиною по забору цінностей у конаючого населення. Навряд чи хтось підрахує колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у торгзінах. Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник у статті «Золото для диктатури пролетаріату» («Україна молода», 23.11.06, с. 11):

«В 1931-32 рр. було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів... їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька... Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу свободи в золотих рублях... Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукуючи: «О, дзвенить золото!» Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима... доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів... Брат сказав, що залишилось 35 (золотих - авт.) рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька».

Втомилися від цифр? Тоді на завершення дамо слово ще одному свідкові:

Довгожителька Микол із села Пухівка на Броварщині:

- Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 чоловік, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі "Укркабель" спить вічним сном на столі. Винесли ми його І поховали на Лук'янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп — одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.

Один епізод залишився на все життя у моїй пам'яті. Був урок воєнізації... — тактичні заняття... за містом, біля Лук'янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік... Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і жахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі -привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.

Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли й плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав: "І мене жде така доля..."

(33-й: голод: Народна Кн. — Меморіал. /Упор. Л.Коваленко, В.Маняк. Київ, 1991 р )

Якщо співвіднести число жертв українського голодомору із сріблом-злотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців. Або 12 кг борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця.

Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних на нас сущих, - вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла... До чого це? Та так, кожен подумає про своє.

Чи є ще місця для могил на цвинтарі розстріляних ілюзій?
Джерело: "Меморіал"

HISTORY OF NaUKMA (Ukraine)

2011-01-28T17:08:00.000+02:00

Українською

The original Kyiv-Mohyla Academy, founded by the Metropolitan of Kyiv Petro Mohyla in 1615, was one of the most distinguished and earliest among higher educational institutions in Eastern Europe. Its aim was to master the intellectual skills and learning of contemporary Europe and to apply them to the improvement of education in Ukraine.

фото з сайту НаУКМА

Taking his most dangerous adversary as his model, Petro Mohyla adopted the organizational structure, the teaching methods, and the curriculum of the Jesuit schools. An objective in establishing this type of school was to raise the standard of Eastern European education to Western European degrees of excellence. From its beginnings, this school was conceived by its founder and first rectors as an institution of higher learning, offering philosophy and theology courses and supervising a network of secondary schools. The academic programme was based on the liberal arts and was organized into fourteen grades.

The undergraduate programme was based on the liberal arts and designed to develop oratorical skills as much as the acquisition of a body of knowledge. It was organized into five grades. The three lower grades were essentially grammarian. The intermediate level consisted of two grades, in which students began to compose Latin prose and verse. Beyond the five grades, higher education consisted of three-years philosophy programme that paved the way to four years of theology.

Open to young men from all social strata, the Academy attracted students and scholars not only from Ukraine but from many European nations. The individual's quest for intellectual, cultural and spiritual development was at the center of its concerns. Many of its graduates continued their studies in European universities. From among those who graduated from Kyiv-Mohyla Academy came forth renowned philosophers, economists, theologians, influential cultural personalities as well as important political leaders of Ukraine, Russia, Poland, Serbia, Bulgaria and other countries.

The political and cultural circumstances in Ukraine were fundamentally altered in 1686, when the city of Kyiv and hitherto autonomous Kyivan metropolitanate were placed under Muscovite jurisdiction. Suddenly, the Kyiv-Mohyla Academy was exposed to the much dreaded regimentation of the Muscovite Partiarch. To Moscow, the conquest of Kyiv and the incorporation of the Ukrainian Church was the culmination of the long-term policy of "gathering the Russian lands". Moscow's expanding political power and increasing interference in Ukrainian affairs threatened the Academy's freedom and well-being. Gaining control of the Kyiv metropolitanate, the Patriach of Moscow attempted to end the intellectual influence of Kyiv of Moscovite society by placing almost all Kyiv publications on an index of heretical books. It was forbidden to print books in Ukrainian. Although in 1693 these linguistic restrictions were eased, Ukrainian books were denied entry into Moscovy.

Nevertheless the Academy flourished at the end of the 17th century and enjoyed its golden age during the glorious Hetman Ivan Mazepa's reign (from 1687 to 1709). The enrollment at the time exceeded 2,000. But the Academy's golden age came to an abrupt end with Mazepa's defeat at Poltava in 1709. The school's properties were plundered by Russian troops. Students from Right-Bank Ukraine, which was under Polish rule, were no longer admitted. By 1711 the enrollment fell to 161. Graduates of the Academy were encouraged to seek positions in Moscow or St. Petersburg. Peter the First's ban on Ukrainian publications and religious texts in Ukrainian was a heavy blow to the Academy.

But after Peter's death, the school revived. Modern new courses were added to its curriculum. Graduates were encouraged to complete their education in European universities and many sons of wealthy Cossack families studied abroad. The Academy continued to educate the civic and ecclesiastical elite. However, Catherine the Second's abolition of the Hetmanate in 1764 and secularization of the monasteries in 1786 deprived the Academy of its chief sources of financial support. The school became a ward of the Russian imperial government and its importance declined rapidly. In 1817 the Kyiv-Mohyla Academy was closed down. In terms of its over-all profile, the Academy's adoption of a specifically European education was largely conditioned by the social and religious demands of early 17th-century Ukrainian society. The Kyiv-Mohyla Academy had an ambitious programme. Church Slavonic, Ukrainian, Polish, Greek, Latin and Hebrew led the list along with rhetoric, mathematics, history, geography, astronomy, economics and medicine. In time, French, German and Russian were added. Language played an important role - not only the study of foreign language, but language as such: a great deal of attention was paid to poetics, rhetoric, world literature.

For its day, the Kyiv-Mohyla Academy had an enormous library made up of over 12,000 books and manuscripts. The library was originally founded by Petro Mohyla but continued to expand. For over 200 years the school served as a center for learning, research, the arts and sciences.

The great historical importance of the Kyiv-Mohyla Academy was expressed by the bishop of Smolensk, Gideon Vysnrtskyj, in a letter requesting the service of Kyivan scholars:

The Kyiv Academy always abounded in learned personages, and it bears the universal honor in that, as the Orthodox Athens, it serves as a sourse of wisdom for entire Russia to draw upon.

Thus the Kyiv-Mohyla Academy played a profound role in the sociopolitical development of Ukraine, in the re-birth of Ukrainian culture, and in exposing Ukrainian youth to world civilization, arts, letters and learning.

The closure of the Kyiv-Mohyla Academy was a tremendous set-back to the development of Ukrainian culture.

Consequently, upon gaining independence of Ukraine in 1991, the idea of resurrecting the academy as a modern University functioning as a center of international stature found strong support among scientific, educational, political and cultural circles both in Ukraine and abroad.

Джерело: Києво-Могилянська академія

Львівський Національний Університет імені Івана Франка

2011-01-21T07:00:00.001+02:00

Українською

L'viv University as an institution of higher learning was founded in the 17th century but in fact its history is rooted in much earlier times.

In the 16th-17th centuries the church brotherhoods were in the centre of cultural life in Ukraine. Supported by commoners and clergy, the brotherhoods assisted in spreading the ideas of humanism, in developing science and education. The L'viv Dormition Brotherhood was the oldest one in Ukraine. It became a significant centre of Ukrainian culture. Since 1586 there had been a Brotherhood School, a kind of secondary educational establishment in L'viv. The school offered the following subjects: Church Slavonic, Greek, Latin and Polish, Mathematics, Grammar, Rhetoric, Astronomy, Philosophy. The members of L'viv Brotherhood had plans to turn their school into a higher educational establishment. Many eminent public and cultural figures of the second half of the 16th century – the first part of the 17th century were studying and then started teaching there. They are Lavrentiy Zyzaniy (Kukil'), his brother Stepan, Kyrylo Stavrovets'kyi, Ivan Borets'kyi and others.

Till the middle of the 17th century there had been no higher educational establishments in Ukraine. The Polish authorities were opposing to the idea of founding Ukrainian higher schools fearing that they might become undesirable political and cultural centres. Young Ukrainians could get their higher education only at the University of Krakуw and other European towns.

According to the clauses of the Hadiach Agreement concluded between Ukraine and Poland (1658), the Polish Government pledged to open two higher schools in Ukraine. They were to be called Academies. One of them was to be founded in Kyiv and the other one at a suitable venue elsewhere. The Academies were promised to be granted the same rights enjoyed by Krakуw University. Powerful political circles of Poland were conscious of the possibility that national Ukrainian schools of higher learning might appear by their own efforts. The Society of Jesuits that stood for the protection of Catholicism in Ukraine was rather powerful in L'viv. The Jesuits came to L'viv at the end of the 16th century and in 1608 they opened their secondary school (Collegium) here. By the middle of the 16th century the Collegium had lost its significance. Yet due to the support provided by Polish magnates, the Jesuits managed to preserve the Collegium. Realizing the possibility of converting the L'viv Brotherhood school into a University the Jesuits exerted powerful efforts aimed at granting their Collegium the status of the Academy. In the wake of numerous petitions on behalf of the Jesuits on January 20, 1661 King Jan Kazimierz II signed the Diploma granting the Jesuit Collegium of L'viv "the honour of the Academy and the title of the University" with the right to teach all contemporary university subjects and to certify the scientific degrees of Bachelor, Licentiate, Master and Doctor. Yet almost immediately this decision was opposed by Krakуw University and some influential statesmen supporting it. Notwithstanding this rivalry the teaching at L'viv University was being conducted on the model of other European Academies. In 1758 the Polish King Augustus III confirmed the Diploma of January 20, 1661, issued by King Jan Kazimierz ІІ. From the time of its foundation till 1773 L'viv University was kept under the control of the Society of Jesuits and subordinated to the Superior General of Jesuits in Rome. The University was headed by Rector. The building of the University was located in the vicinity of today's Krakivs'ka Street. In the course of time the University was buying new premises. It also possessed a library and a printing mill. The University consisted of two departments: Philosophy and Theology. The role of the Collegium, a secondary educational establishment attached to the University, was to provide a preparatory course for those intending to proceed with their education. In 1667 there were about 500 students and 8 lecturers at the University. In the middle of the 18th century the number of students increased to 700 and that of the teaching staff up to twenty. Most of them (about 75%) were Polish.

Teaching was conducted in compliance with the Jesuit higher school curriculum that had been elaborated at the end of the 16th century. Only in the middle of the 18th century had some changes been introduced into the curriculum. The Philosophy Department was mostly concerned with Aristotle's philosophy which combined Logic, Physics and Metaphysics. Physics covered some elements of Mathematics, Astronomy, Biology, Meteorology; Metaphysics included problems of Psychology and Ethics. History, Geography, Ancient Greek and other subjects completed the curriculum. At the Philosophy Department the teaching course lasted for up to three years. The graduates of the department proceeded with their education within the realm of Theology. At the Theology Department the teaching course lasted for four years. The students were taught Church History, Old and New Testaments, Dogmatics, Church Law, Casuistry, Hebrew. All the University courses were taught by Professors.

In the second half of the 18th century considerable changes in the teaching process were brought about by the development of natural sciences. In 1744 the chair of Mathematics was founded by F. Hrodzicki, the author of a textbook in architecture and mathematics. A Laboratory of Mathematics and Physics was set up, the University's Astronomy Observatory was opened. Polish, French, German, Geography and History began to be taught as majors. Renowned scholars lectured here: K. Niesiecki, historian, F. Hrodzicki and T. Sekerzynski, mathematicians, G. Piramowicz, writer, I. Krasicki, author and philosopher.

After the Society of Jesuits was disbanded in 1773, the University of L'viv was closed. However, soon afterwards several departments of the Jesuit Academy became the foundation for the Jуzefian University in L'viv.

In 1772 Halychyna became a part of the Austrian monarchy. The government of Kaiser Jozef II was paying much attention to education (particularly to the higher one), partly proceeding from the assimilation aims. A university was to be founded in L'viv. Vacancies were to be filled in by competetive standards, irrespective of the contenders' confession or nationality.

The University was provided with the building of the former Order of Trinitarians adjoining Krakivs'ka Street. The staff and budget of the University were approved by the decision of the government of June 17, 1784. In October of the same year a Diploma was granted to the University administration. The Diploma decreed the four faculties: Philosophy, Law, Medicine, and Theology. The grand opening of the University took place on November 16, 1784.

Between 1805 and 1817 a lyceum was functioning in L'viv on the basis of the University. The latter was related to the reform of higher education in the Austrian State. Most subjects were taught in the full university scope there, and the same faculties operated.

The Senate was the highest governing board of the University. It consisted of Rector, Deans and Seniors (the oldest professors with the greatest tenure). The Senate was entitled to solve the most important general issues of the University life. All other affairs used to be settled by the encumbent deans who virtually were directors of faculties. The University was enjoying a certain degree of autonomy.

The preparation of would-be students of the University was carried out by the Gymnasium founded in 1784. Instruction was being provided in German and Latin for five years. General preparatory education was provided to all the University students through the Faculty of Philosophy for three years. On graduating from the Faculty of Philosophy students either continued studying there in order to improve their knowledge of certain disciplines, or moved to one of the higher faculties - that of Law, Medicine or Theology, where they studied for another four years. Instruction was provided in Latin, Polish and German. In 1825 the Chair of Polish Language and Literature was founded.

A two-year Ukrainian course provided teaching in Ukranian at the Faculty of Theology in the years 1787-1806. Such prominent figures of Ukranian national Rennaissance as Markiyan Shashkevych, Yakiv Holovats'kyi, Yuriy Venelin (Huts) were connected with the University of L'viv in the first decades of the 19th century.

In the second half of the 18th century and the first half of the 19th century Physics was represented at the University of L'viv by Professors F. Husman, I.J. Martinovics, A. Hiltenbrand, I. Zemanchyk, A. Hloisner, A. Kunzek and A.Zavadski. In particular, Professor I. Martinovics (1755-1795) wrote a two-volume manual in Experimental Physics. A two-volume description of the Earth from the point of view of physics was published in Vienna by F. Husman (1741-1806). I. Zemanchyk did a lot to increase the amount of equipment for the physical laboratory. Professor A. Kunzek (1795-1865) was interested both in Physics and Astronomy, he taught Mathematics and ancient languages, authored seven scientific research papers and textbooks, among them "On Light", "Popular Astronomy", "Popular Lectures on Meteorology".

B. S. Schiverek (1742-1807) was the first professor of Chemistry and Botany at the University of L'viv. The chief merits of his were the research of the Precarpathian mineral waters and the foundation of the Botanic Garden.

F. Kodesch (1761-1831) was one of the first experts in Mathematics at the University. The manual "Principles of Mechanics" brought fame to the noted Austrian mathematician L. Schulz von Straschnitzki (1803-1852), who taught at the University in the years 1834-1838. Natural Studies were taught at the University by Professor B. Hacquet (1740-1815). He became a pioneer in studying the geology of Halychyna.

P. Lodyj (1764-1829) was one of the most distinguished philosophers at the time. He was the author of textbooks "Metaphysics" and "Logical Instructions". A number of works in Philosophy were written by I. J. Hanush (1812-1869). L. E. Zehmark (1753-1814) was the first professor of History at the University. Being a specialist in supplementary historical disciplines, he published a manual on those problems. G. Uhlich (1743 -1794) was the first professor of supplementary historical disciplines: he founded a library in L'viv, wrote a textbook of Diplomatics and Numismatics, authored numerous works in History. J. Mauss (1778-1865), Professor of General History and History of Austria, enjoyed great respect by the students.

Classical Philology at the University, which was reopened in 1784, was taught by V.W. Hahn (1763-1816), who was interested not only in linguistics, but in aesthetics as well: he published a two-volume collection of his own verses, wrote several works on the history of literature. Professors I. Pollak (1785-1825) and L. Umlauch (1757- date of death unknown) were the outstanding linguists at the time.

In the twenties and the thirties of the 19th century research in the domain of ethnology and other humanities became more active. I. Mohyl'nyts'kyi (1777 - 1831) produced the first grammar of Ukrainian language in Halychyna which was published in 1829. Its foreword comprised a brief review of the history of Ukraine and singled out Ukrainian as a separate East Slavonic language. I. Lavrivs'kyi (1773 - 1846) Professor of the University of L'viv, compiled a six-volume Ukrainian-Polish-German Dictionary (still in a manuscript), translated "The Story of the Bygone Years" into the Polish language. Significant contribution to the area of Historical Studies was made by Professor M.Hrynevets'kyi. He collected first prints and other monuments of ancient times.

It was the so-called historical school of law which served as a basis for Law Studies at the University of L'viv at that time. Professor J. Winiwarter was a noted expert in Civil Law, he was teaching in L'viv in the years 1806-1827 and published several research papers.

The events of the Polish insurrection of 1830-1831, and, especially, those of the revolution of 1848, actively joined by the students, had a significant impact on the development of the University of L'viv. In November 1848 the building of the University caught fire and its valuable Scholarly Library containing over 51,000 volumes as well as some very old manuscripts was destroyed. All the University equipment got out of order which made it impossible to begin teaching for quite a long period of time.

During the second half of the 19th century the University expanded premises and since 1851 it had been housed in a building in Mykolai Street (now Hrushevs'kyi Street). In 1891 a separate building for chemical, pharmaceutical, geological and mineralogical schools was put up in Dlugosh Street (now Kyrylo and Methodiy Street). The construction of other buildings of the newly-created Medical Faculty (in Pekars'ka Street) and the Faculty of Physics was finished in 1894 and 1897 respectively. The University Library premises were built in 1905.

The highest governing body of the University at that time was the Academic Senate consisting of Rector, Vice-Rector, Deans, representatives of the faculties and a secretary. The Senate dealt with curriculum matters, scientific activities and research, awarding scientific degrees and solving management problems. Up till the end of the 19th century there were only 3 faculties at the University: those of Law, Philosophy and Theology with the Law being the leading one both for its number of students and teachers and priorities set by the state. In 1891 Franz Jozeph I after a long delay issued a Decree for the establishment of the Medical Faculty. Its inauguration was held on September 9, 1894. Each of the four faculties was governed by the council of professors which was a joint (collegiate) Board consisting of the Dean, his deputy, all the professors of the faculty and two elected representatives from among the docents (associate professors).

Departments as we see them now did not exist. The notion "department" was associated with a person of a professor who delivered a certain course of lectures. However, there were scientific institutes at the University approximately corresponding to modern departments. Such institutes had their permanent premises for seminars, laboratories and experimental works, their own equipment, libraries and service personnel. In September 1894 the University opened its own archive and all the books and other printed materials published before 1898 were transferred to its possession.

The teaching staff of the University consisted of professors, docents, assistant professors and lecturers. To have the right to teach at the University, i.e. to get a position of a docent one had to receive a doctoral degree first, go through the necessary habilitation and get certified by the Ministry of Education in Vienna.

The teaching staff of L'viv University continually grew in number. There were only 27 teachers in 1850-1851 academic year whereas in 1913-1914 their number reached 169. As far as the total number of students is concerned there were 699 of them in 1851 (the Law Faculty had 302, the Faculty of Theology had 308, and that of Philosophy had 89 students). In 1890-1891 academic year their number reached 1,255 (Law - 383, Theology - 358, Philosophy - 189). In 1900-1901 there were already 2,060 students (Law - 1,284, Theology - 340, Philosophy - 309, Medicine - 127). In 1913-1914 the total number of students reached 5,871 ( Law - 3,493, Philosophy - 1,229, Medicine - 971, Theology - 358 students). The students of L'viv University fell under different categories: there were ordinary, extraordinary students and supernumeraries, called "free listeners" who were allowed to attend lectures on non-official basis. The latter category was mainly female students who attended classes when permitted by teachers.

In the second half of the 19th century women continued upholding their rights for admission to the University. Since 1897 they had been allowed to apply for the Faculty of Philosophy and later in 1900 - for the Medical Faculty and its pharmaceutical department. Many times women came out with requirements for admission to the Faculty of Law but these were never met by the government.

The majority of students had to pay for their studies. Additional fees were charged for matriculation - a solemn ceremony of conferring the name of a student (studentship) upon successful applicants - for examinations, seminars, library membership etc. The exception was the Faculty of Theology where studies were fully free of charge. This privilege was also enjoyed by a certain category of students of other faculties (by those who submitted the so-called certificate of poverty, i.e. who came from poor families but showed very good results in their exams). Besides, there was also a students' grant fund created mainly on donations from private persons. The well-known were the grants named after K. Ludwig, Y. Slovacki and others. The University had its own halls of residence for students but the number of rooms was not sufficient.

The full course of studies at the faculties of Law and Theology lasted four years whereas the course of studies at the Medical Faculty continued for five years and up to 3 years at its Pharmaceutical department. Each academic year was divided into two semesters (terms): the winter term (from October 1 till around the end of March) and the summer term (from the end of April till the end of July). Students had the right of a free choice of subjects. Up to the 70s of the 19th century all the subjects were taught mainly in German in all the faculties with the exception of the Faculty of Theology with Latin being the main language of tuition. Several subjects were taught in Ukrainian and Polish. On April 27, 1869 Polish language was adopted as official one in the whole region by a special decree issued by the Emperor. It resulted in a gradual reposing of the domination of this language and Polish culture at L'viv University. In 1870 thirteen subjects were taught in Polish, while forty-six in German, thirteen in Latin and seven in Ukrainian. On July 4, 1871 Franz Joseph I issued another decree which removed limitations for delivering lectures in Polish and Ukrainian languages at the Faculties of the Law and Philosophy.

In the 70s of the 19th century Ivan Franko studied at L'viv University. He entered the world history as a well-known Ukrainian scholar, public figure, writer and translator. Among other famous personalities who studied at the educational establishment in the second half of the 19th and the beginning of the 20th centuries were M. Pavlyk, O. Terlets'kyi, V. Navrots'kyi, O. Makovei, J. Puzyna and others.

The scientific activities at L'viv University of that period were quite lively. New subjects were being introduced, new laboratories created. The University teachers were compiling a number of new textbooks, handbooks for students in different subjects, were carrying out solid and useful research, mainly in the sphere of Natural Sciences. Physics was represented by such professors as V. Pierre, W. Urbanski, A. Handl', T. Staniecki, I. Zakrzewski, M. Smoluchowski and others. V. Pierre restructed and enriched the material resourses of the laboratory of physics (which was later destroyed in 1848); W. Urbanski published a textbook "Scientific Physics". Professor of Experimental Physics T. Staniecki was the author of a number of textbooks in Mathematics and Physics for gymnasium. In 1899 the world-known physicist M. Smoluchowski started teaching at the University. His main works of this period were "The Average Movement of Gas Molecules and its Connection with the Theory of Diffusion", "On the Kinetic Theory of the Brownian Molecular Movement and Suspension".

Professors I. Lemoch, W. Zmurko, J. Puzyna, W. Sierpinski, Z. Janiszewski were the representatives of Mathematic School. Among their works of particular scientific value were textbooks on practical Geodesy by I. Lemoch, "A Course of Mathematics" by W. Zmurko, "The Theory of Analytical Functions" in two volumes by J. Puzyna and others.

The first department of Chemistry was opened at the University in the year 1901. Among the outstanding chemical scientists of that period were B.Radziszewski (1838-1914), S. Opolski (1886-1919), the author of a valuable textbook in organic chemistry, B. Lachowicz ( Head of the Inorganic Chemistry Department from the very beginning of its foundation in 1894 up till 1903), S.Tolloczko.

Geology was put on the list of the obligatory subjects to be taught at the Faculty of Philosophy in 1851. The Mineralogical Museum was opened in 1852 and the year 1864 saw the setting up of the Mineralogy Chair headed till 1868 by F. Zirkel (1838-1912), the founder of modern petrography, author of the textbook "Manual of Petrography". The early 1880s witnessed the foundation of the Geography Chair headed by Professor A. Rehmann (1840-1917), well-known for his works in the field of the physical geography of the Carpathians.The first doctoral scholar supervised by A. Rehmann was H. Velychko, a Ukrainian (his thesis was supported in 1889). A considerable contribution to the development of geography was made by E. Romer (1871-1954) and the Ukrainian scientist S. Rudnyts'kyi (1877-1937).

On the basis of the former Chair of Natural History the Chair of Zoology and that of Botany were founded in 1852. The development of Zoology at the University is mainly associated with the names of B. Dybowski (1833-1930), author of more than 350 research papers and J. Nusbaum-Hilarowicz (1859-1917), founder of the Polish evolutionary school.

The L'viv historical school had seen its great development over the period of time in question. The founder of the School was K. Liske (1838-1891). Prominent among historians were T. Wojciechowski (1833-1919), O. Balzer (1858-1933), a historian of law, B. Dembinski (1858-1939), L. Finkel (1858-1930) author of the three volume "Bibliography of the History of Poland" and "History of L'viv University"( in Polish).

The newly founded Chair of World History and the History of Eastern Europe was headed by Professor Mykhaylo Hrushevs'kyi (1866-1934), the most outstanding scholar of Ukrainian History, author of the ten-volume "History of Ukraine-Rus'", hundreds of works on History, History of Literature, Historiography, Source Studies, founder of the Ukrainian Historical School.

The legal science had in the second half of the 19th century overcome the narrow practicism in favour of an in-depth study of historical and legal as well as philosophical disciplines. In 1862 the following two departments with Ukrainian as the language of instruction began to function: that of Civil Law and that of Criminal Procedure Law. The scholars of Law such as T. Pilat, E. Till, O. Ohonovs'kyi, M. Allerhand, A. Dolinski, M. Chlamtacz, S. Szachowski, P. Dabkowski, J. Makarewicz, S. Dniestrzanski and others brought fame to the University.

Ukrainian Language and Literature have been taught at the University since 1848 when the Department of the Ukrainian Language and Literature was founded by Ya. Holovats'kyi (1814-1888), author of the works "A Grammar of the Ruthenian (Ukrainian) Language". He also contributed much to the Ukrainian Studies by collecting and publishing Ukrainian folk songs. In 1849 Ya. Holovats'kyi was appointed Rector of the University. His dedicated work was further developed by O. Ohonovs'kyi, whose greatest accomplishment was the six-volume "History of Ukrainian Literature"(in Ukrainian), K. Studyns'kyi, I. Svientsits'kyi, O. Kolessa.

The history of Polish Studies at the University is associated with the names of A. Malecki (1821-1913), R. Pilat (1846-1906), W. Bruchnalski (1859-1938), K. Wojciechowski (1872-1924), B. Gubrinowicz (1870-1933),as well as J. Kallenbach, J.Kleiner, W. Han and others.

The traditions of Classical Philology at the University of L'viv were very rich. The outstanding scholars of world-wide renown such as L. Cwiklinski (1852-1942), B. Kruczkiewicz (1849-1919) and S. Witkowski (1866-1950) were teaching there. It is owing to them that L'viv had become a prominent publishing centre in the domain of classical philology. Lectures on Romance Languages and Literatures were started in the late eighties of the 19th century.

Halychyna was invaded by Poland after the disintegration of Austria-Hungary. Already on November 18, 1918 the Ministry of Confessions and Education of Poland had decreed its own auspices over L'viv University and renamed it after the Polish King Jan Kazimierz. Polish became the only language of instruction, Latin being used to teach some disciplines at the Theological Department. Those departments where Ukrainian was the language of instruction were closed down. In the course of two or three years all the professors and docents of Ukrainian descent were ousted, restrictions were also imposed on the admission of the Ukrainian youth to the University.

The running of the University was done on the strength of the University Statute (the Statutes of 1924, 1929, and 1934). The Senate headed by Rector remained the only ruling body. Prior to 1924 there were four faculties at the University. According to the Decree of the Ministry dated October 31, 1924 the Faculty of Philosophy was divided into two separate ones: that of the Humanities and that of Mathematics and the Sciences.

The early 1920s saw 55 departments, 19 sections, 2 polyclinics, 6 clinics, the faculties' library, Scholarly Library with the University Archives, the Botanic Garden at the University.

Unfortunately, there was not a single department with Ukrainian as instruction language at the University, no professors, Ukrainian by birth, were teaching there. It was not until 1933 that Docent I. Svientsits'kyi was appointed to a teaching position. In the academic year of 1928-1929 the Department of Ukrainian Language and Literature headed by Professor I. Yaniv was opened at the University.

Numerically, by the strength of the student body, L'viv University was one of the largest in Poland. Over the period between the academic years 1919-1920 and 1937-1938 their number had increased from 2,647 to 5,026 persons. The principle of "numerus clausus" had been introduced following which the Ukrainians were discriminated when entering the University (not more than 15% of the applicants' total number, the Poles enjoying not less than the 50% quota at the same time). The beginning of the academic year fell on October 1 and the termination date was June 30, the year being divided into three parts or trimesters.

On April 23, 1923 ownership rights over the premises of the former Sejm of Halychyna were transferred to the University as its main building. Lack of accomodation made itself felt. A new hall of lectures seating 600 students, the so-called "Collegium Maximum" (now the Students' Club), was being built in 1928-1934.

The 1920s and the 1930s witnessed a very successful development of mathematics at L'viv University. Scholars of prominence such as W. Sierpinski, H. Steinhaus, S. Ruziewicz, E. Zylinski, S. Banach, W. Niklibor, J. Shauder, S. Kaczmarz, W. Orlicz, H. Auserbach and S. Mazur lectured here. They laid the foundations of the L'viv School of Mathematics headed by S. Banach (1892-1945), author of the work "Theory of the linear operations of fields"(in French).

The physical science was at the time represented by R. Negrusz, S. Loria, L. Infeld, W. Rubinowicz and some others. In the field of astronomy it was Professor E. Rybka who had been working here since 1932 as Chief of the Observatory. A number of distinguished scientists such as S. Tolloczko, W. Iszebiatowski, W. Kemula were researching in the field of chemistry. The newly opened Chair of Physical Chemistry was headed by W. Kemula in 1937.

Geology was claiming a certain amount of further success too. In 1921 Professor Z. Weiberg founded the Chair of Crystallography taken over by Professor I. Chrobak later on. The Department of Mineralogy and Petrography headed by Professor J. Tokarski was founded in 1924. Geography was greatly contributed to by a well-known scholar Professor E. Romer; working fruitfully in the field of economic geography was A. Zirhofer. The greatest contribution to the development of biology was made by Professor J. Hirschler (1883-1951). B. Fulinski (1881-1942), G. Poluszynski, R. Kuntze, J. Noskiewicz, L. Monne, I. Romanyshyn were working at the Institute of Zoology. The Comparative Anatomy Department was reorganized into the Institute in 1926. It was headed by Professor K. Kwietniewski (1873-1942).

The floral researcher T. Wilczynski as well as the botanical geographer and paleobotanist M. Koczwara worked at the Botany Department from 1918 till 1924. In 1924 S. Kulczynski became Head of the Department. The research work at the time was mainly concerned with floristics (S. Kulczynski, St. Tolpa, M. Kostyniuk, H. Koziy). Professor S. Krzemieniewski was a renowned specialist in the field of floral physiology.

During the interwar period a number of new departments were opened at the Faculty of Medicine, such as the Biology Department (1920), the Medicinal Technologies Department (1932), the Pharmaceutical Chemistry Department (1932), the Health Protection and Medical History Department (1930), the Department of Microbiology (1936).

The research works by I. Badian in the field of bacteriological cytology had become world famous. I. Lenartowicz was widely known as dermatologist. The Department of Microbiology was founded by N. Gasiorowski in 1936. A very serious research in the field of microbiology was conducted by Professor R. Weigl (1883-1957). Since 1922 the research and lecturing work at the Department of Biochemistry had been supervised by J. K. Parnas.

The L'viv-Warsaw Philosophical School founded by K. Twardowski (1866-1938) was known far beyond the borders of Poland. The Polish Philosophical Society (Polske Towarzystwo Filozoficzne) was very active at L'viv University doing a lot of editing and publishing work. J. Lukasiewicz, A. Tarski, I. Dabska, H. Melberg, L. Chwistek, M. Borowski, R. Ingarden, L. Blaustein and other scholars belonged to the L'viv - Warsaw Philosophical School.

History was represented by K. Chilinski (1880-1938), J. Ptasnik (1876-1930), E. Modelski (1881-1966), F. Bujak (1875-19530) as well as by many others. Working in the field of the history of law were Professor O. Balzer, Professor P. Dabkowski, Docent K. Koranyi; those engaged in the field of Civil Law and Civil Procedure were Professor M. Allerhand, Professor K. Stefko, Professor E. Till, Professor A. Dolinski.

Polish Studies were high on the list of the University priorities. E. Kucharski and K. Kolabuszewski continued working here. Language Studies were represented by A.A. Krynski, K. Nitsz, H. Ulaszyn, H. Gartner as well as by R. Pilat and W. Bruchnalski. "A Grammar of Present-Day Polish" compiled by H. Gartner (1892-1935) can be referred to as one of the most valuable works of that period.

Ukrainian language and literature at the University were taught by Professor I. Yaniv, the Classical Philology was represented by Professors S. Witkowski and R.Ganszyniec (1888-1958). German language Studies were dominated by the works of Z. Czerny.

In the twenties and thirties Arabic, Hebrew and Aramaic, Turkish, Mongolian, Sanskrit, Persian were taught. The students enjoyed an opportunity to get acquainted with Oriental History. Professors W. Kotwicz, Je. Kurylowicz, M. Szarr, H. Blatt, are remembered as outstanding scholars in the realm of Indoeuropean Studies.

In September 1939 the Soviet troops entered L'viv and soon Halychyna became part of Soviet Ukraine and, consequently, of the Soviet Union. L'viv University also underwent radical changes. In compliance with the Statute Books for Soviet Higher Schools the University was being reorganized, tuition became free of charge and available to all citizens. The Faculty of Theology was closed down, the Faculty of Medicine with the Department of Pharmaceutics was restructured into the Medical Institute. In October 1939 new chairs were set up: Marxism-Leninism, Dialectical and Historical Materialism, Political Economy, Ukrainian Language, Ukrainian Literature, Russian Language, Russian Literature, History of the USSR, History of Ukraine, Physical Training. They were responsible both for providing professional training of the would-be specialists, and bringing them up in the spirit of Marxist-Leninist ideology and materialistic outlook.

On December 2, 1940 the University Board adopted a new University Statute. Distinguished scholars were invited to teach at the University, in particular, M. Vozniak, a scholar in the History of Ukrainian Literature, V. Shchurat, a literature and folklore scholar and a poet, F. Kolessa, a musicologist and ethnographer, M. Rudnyts'kyi, a literary critic and author, I. Krypiakevych, a historian, M. Zaryts'kyi, a mathematician, and some others. People's Commissariat of Higher Education of the Ukrainian Soviet Socialist Republic assigned 45 specialists from Kyiv and Kharkiv to teach here. M. Marchenko, a docent of History, was appointed Rector.

The Presidium of the Supreme Soviet of the Ukrainian Soviet Socialist Republic conferred the name of I. Franko to L'viv University by its Decree of January 8, 1940.

On January 15, 1940 the University started teaching in accordance with the Soviet curricula. Five faculties were functioning at that time: History, Law, Languages, and Literature (with the Departments of Ukrainian Language and Literature, Slavonic languages and Literature, Romance and Germanic Languages and Literature), Physics and Mathematics (with the Departments of Mathematics, Mechanics and Physics), Natural Sciences (with the Departments of Biology, Chemistry, Geology, Geography). The great University Board and its smaller counterparts at the faculties were resolving all the issues concerning educational, methodological and research work, conferred academic degrees and approved positions. The chair remained the principal teaching and research unit organizing education, developing syllabi of special courses and seminars, stimulating research.

The course of studies at the University took four years at the faculties of Humanities and five years at those of Natural Sciences. In 1940 extramural teaching was introduced at the faculties of History, Languages and Literature, Natural Sciences, Physics and Mathematics. A branch of the All-Union Extramural Institute of Law was launched at the Faculty of Law.

The scholars of the University proceeded with their research work. The First Research Conference of the teaching staff was held in January 1941; in April papers at the first students' research conference were read. In 1940 the first 33 post-graduate students began their courses.

In June 1941 the German-Soviet war broke out, and the entire work of the University was brought to a halt. On the very first days of the German ocupation 70 prominent scholars of the University, Politechnical and Medical institutes were arrested and shot dead, among them such noted figures as T.Boj-Zelenski, R. Longechamps de Berier, M. Allerhand, H. Auerbach, S. Sak.

The University was closed and the invaders went on the rampage looting the equipment and books. The library of the Chair of Folklore and Ethnography numbering 15,000 volumes was transported to Germany. The same fate struck the Scholarly Library of the University out of which 20,000 volumes of the most valuable books, about 5,000 incunabula and old prints, 500 valuable manuscripts had all been taken away with the main reading room damaged.

The University resumed its activity soon after the retreat of the German troops. A meeting of the teaching staff and technical personnel of the University took place on July 30, 1944. The participants called on the intellectuals to take an active part in rebuilding the economy and restarting the educational establishments in L'viv. In the second half of 1944 - the first half of 1945 the damaged University premises were being restored mainly owing to the voluntary work of the students and the teachers. The Observatory and the Botanic Garden was partially restored too.

On October 15, 1944 after an interval of more than three years, about two hundred students in their second to fourth years resumed their studies. The students enrolled for the first year went to their classrooms on November 1, 1944 (226 persons). At the end of March 1945 the University numbered 799 students. The work of training laboratories, the Observatory, the Botanic Garden, the Scholarly Library, the Geology and Botany Museum was resumed.

In 1948 Professor Heorhiy Savin, a well-known specialist in mechanics, was appointed Rector of the University. From 1951 to 1963 the University was headed by Professor Yevhen Lazarenko, a prominent scholar in geology, Academician of the Academy of Arts and Sciences of the Ukrainian Soviet Socialist Republic. In 1963-1981 Professor M. Maksymovych, a specialist in electronical engineering, and in 1981-1990 Professor V. Chuhayov, a historian, were at the head of the University.

Some structural changes were introduced after the war. In 1945 the Faculty of Chemistry consisting of four chairs was opened. At the end of 1950 the Faculty of Foreign Languages arose on the basis of the Faculty of Languages and Literature as a separate structural unit, thus bringing the number of faculties to nine and the number of chairs to seventy-one. In 1953 two new faculties (Mechanics and Mathematics; Physics) were organized on the basis of the Faculty of Physics and Mathematics; in 1975 the Faculty of Mechanics and Mathematics split into the Faculty of Mathematics and that of Applied Mathematics and Mechanics.

The Chair of Foreign Languages (English and German) for students of other faculties was set up in 1959. In order to have journalists trained, the Department of Journalism was opened within the Philological Faculty in 1953 and a year later a whole faculty was organized.

In 1966 the Faculty of Economics was founded on the basis of Kyiv Institute of National Economy (L'viv Affiliate) which consisted of the following departments: Economics, Organization and Planning of the National Economy, Finance, Accounting and Statistics, Mathematical Methods in Economics. In the academic year 1975-1976 there were thirteen faculties at the University. In the same year the Faculty for Foreign Students was launched, with the Departments of the Russian language and Natural Sciences.

With new faculties and chairs opened as well as new scientific and educational trends established, the requirements for expanding the existing facilities became apparent. In the academic year 1950-1951 the University owned 12 buildings, with th total area of 42,800 m.2; the extensions built on the premises of the Chemical Faculty in Lomonossov Street (1959-1962) partially solved that problem. At the end of the 1950s – the beginning of the 1960s the University was granted additional premises in Sichovykh Striltsiv Street, housing the Students Library, Faculties of Law and Geography as well as several science laboratories. In 1966 the University obtained a building at 18, Prospekt Svobody, which hosted the Faculty of Economics. In 1971 the construction of a new building of the Faculty of Physics in Drahomaniv Street was completed. The year 1984 witnessed another building in the same street granted to the University. In 1984 the total teaching area of the University premises exceeded 55,000m2.

The Botanic Garden being one of the oldest divisions of the University was granted the status of a scientific institution in 1970. Somewhat earlier a master plan of its reconstruction had been implemented and new sections of Introduction and Plant Biology had been set up.

The Scholarly Library of the University plays an important role in teaching and research. Since the Second World War its stock of books has increased fivefold bringing the total number of books to 2.7 million volumes in 1985.

The launching of the University Publishing House in 1947 marked a considerable headway in the development of teaching and research. In the course of fifty odd years of its existence a considerable number of books, manuals and periodicals have been published. Since 1989 the Publishing House has been functioning independently under the name of the "Svit" Publishers. The University faculties were quite active in launching the publishing projects. University Transactions began to come out in 1948. With time they came to cover all the major subject areas. There are other publishing facilities for printing mainly methodological literature. The automatic offset printing laboratory at the University has been functioning since 1959.

For decades after WW II the University has been cultivating and attracting highly qualified staff. Hundreds of candidate theses and quite a number of doctorates have been presented to the Qualification Councils in numerary specialties. The most prominent University scholars were awarded the highest titles of Corresponding and Acting Members of the respective Academies, among them O. Vyalov, B. Hnedenko, H. Savin, I. Krypiakevych, V. Sobolyev, O. Parassiuk, Y. Pidstryhach, I.Yukhnovs'kyi, V. Panassiuk, R. Kucher, M. Brodin, Y. Fradkin. Well-known Ukrainian authors such as R. Bratun', D. Pavlychko, R. Ivanychuk, R. Fedoriv, V. Luchuk were once University students here.

During the 1950s and 1960s major trends of research were being shaped, namely: theory of plastics and durability, differential equations, theoretical mineralogy, physical and chemical analyses of metal systems, etc. In the realm of the Humanities of particular importance were Slavonic Studies, Franko Studies, Folklore Studies, historical and cultural links of the Slavs, etc. These are but some of the areas nurturing a wider spectrum of the research interests of the University scholars.

Yearly admissions of first-year students were on the increase. The University has been offering two major forms of tuition – full-time and extramural. The preparatory department has been providing high quality courses for would-be students since 1969. Up till 1992 there was also a possibility for students to study in the evening. Since 1993 a part of the students have been admitted on the paying basis thus extending the budget allocated by the state. The enrollment of students each year tended to increase from 557 persons in 1950 to 1,300 persons in 1985.

The proclamation of the independence of Ukraine brought about radical changes in every sphere of University life. Professor, Doctor Ivan Vakarchuk, a renowned scholar in the field of Theoretical Physics, has been Rector of the University since 1990. Meeting the requirements arising in recent years new faculties and departments have been set up: the Faculty of International Relations and the Faculty of Philosophy (1992), the Faculty of Pre-Entrance University Preparation (1997)., the Chair of Translation Studies and Contrastive Linguistics (1998). In 1989 the Refreshment Course Institute was established. The Institute of Historical Research headed by Doctor of History Ya. Hrytsak was set up in 1992. It conducts research in Ukrainian history with a focus on Eastern and Central Europe with particular reference to modern times.

Since 1997 the following new units have come into existence within the teaching and research framework of the University: the Law College, The Humanities Centre, The Institute of Literature Studies, The Italian Language and Culture Resource Centre. The teaching staff of the University has increased amounting to 981, with scholarly degrees awarded to over two thirds of the entire teaching staff.

In the period between 1991 and 1997 thirty-two scholars presented their doctoral theses at the University, the number of candidate theses presented over the same period being four times as large. Teachers and research fellows from as many as one hundred chairs are involved in teaching and manifold scientific activities.

An important pedagogical and scientific work was carried out at 100 departments. There are over one hundred laboratories and working units as well as the Computing Centre functioning here. The Zoological, Geological, Mineralogical Museums together with those of Numismatics, Sphragistics and Archeology are stimulating the interests of students.

The Postgraduate Course providing training in 89 specialities in the field of the Humanities and Natural Sciences is a predominant form of the academic promotion of young scholars. In the academic year 1997-1998 the Postgraduate Course offered research opportunities for 505 full-time and 206 extramural students. In the current year 180 and 67 persons respectively were admitted to the two modes of Postgraduate Studies. The University major is open for 61 teaching, scholarly and engeneering specialities and 109 branches. 2,127 students were admitted for full-time and 710 for extramural studies. In February 1998 the overall number of full-time students amounted to 9,384 and those studying by correspondence numbered 3,466. Over two thousand students graduate from the University annually. A complete course of studies lasts five years. Special testing of countryside schools leavers claims approximately one-third of admittees.

To advertise specialities, the University arranges conference University too. Since 1978 the University teachers have been training secondary schools pupils in many sections of the L'viv Minor Academy encompassing about 1,000 students annually.

L'viv University has been expanding its ties with the higher schools of Hungary, Germany, the USA, Canada, France, Austria, Belgium, Great Britain, Russia, the Czech Republic, Bulgaria, Portugal, Roumania, Moldova. Bilateral scientific meetings are becoming more and more versatile and manifold.

Джерело: ЛНУ ім. Івана Франка

Львів - столиця дублювання фільмів українською!

2011-01-16T18:11:00.001+02:00

Львів, де українська мова звучить повноголосно і постійно, міг би зробити добру послугу всій країні, якби тут створили центр дублювання фільмів іноземного виробництва. Ця теза набула особливої актуальності після того, як представники нової української влади заговорили про можливість скасування обов’язкового дублювання фільмів українською.

Львівські амбіції

Чи могла б у Львові, місті, де кіно люблять, де дух кіно витав завжди, місті, яке себе позиціонує як найбільш українськомовне, з’явитися компанія з дублювання? Гіпотетично так, адже тут, як мінімум, є середовища митців, освітян, медійників, які володіють живою українською мовою, перекладами і яким ця справа до душі.

Львів має приклади спроб дублювати іноземні фільми. Першу таку спробу здійснили ще всередині 90-х ХХ сторіччя. Тоді Львівська обласна контора прокату кінофільмів викупила права на голлівудські фільми, а Львівська обласна рада виділила кошти для їхнього дублювання українською мовою. «Викупили права на голлівудські фільми «Зона висадки» та «Патруль часу», розраховані на масового глядача, і віддублювали їх українською мовою на студії Довженка. Ми мали права прокату на Львівську область. Нам було цікаво побачити, як будуть сприймати фільми, дубльовані українською. Люди йшли на ці фільми охоче. Львівський кінопрокат був серед перших, хто зініціював українськомовний дубляж, але нас ніхто тоді не підтримав. Ми зверталися до колег у Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській областях. Всі говорили, що вони за розвиток цієї ідеї, однак грошей на те, щоб ці фільми демонструвалися, так ніхто і не виділив», - повідомив ZAXID.NET директор контори Андрій Бабінський.

Є й приклад самостійної «українізації» кіно для показу на кінофестивалях. Такий досвід мають організатори міжнародного фестивалю «КіноЛев», Трускавецького міжнародного кінофестивалю телевізійних фільмів «Корона Карпат».

Зокрема під час міжнародного фестивалю «КіноЛев» цього року демонстрували фільми Федеріко Фелліні «Сатирикон», «Рим» та «Солодке життя», які озвучили для фестивалю у Львові. Програмний директор фестивалю, кінокритик Катерина Сліпченко повідомила ZAXID.NET: «У нашому випадку йшлося про озвучення, це відмінний процес за обсягом прав, вартості від дублювання. Ні Міністерство культури, ні Італійський культурний центр, до яких ми зверталися за підтримкою, на жаль, не відгукнулися. Тому ми робили це самотужки: силами перекладача Мар’яни Прокопович, озвучення робили актори театру ім. Леся Курбаса на львівській студії «Стрих». Робили ми це на власному ентузіазмі, обійшлися мінімальними коштами. Переклад, на мою думку, вдався дуже якісно. На жаль, ми не маємо прав на широкий показ чи випуск дисків, маємо права тільки на звукову доріжку. Треба було б мати партнера, щоб можна було ці роботи показати на широких кінофестивалях».

Тим часом арт-директор та засновник «КіноЛева» – фестивалю, що від початку намагається динамізувати кінорух у Львові – Олесь Дзиндра зазначає: «Те, що лише Західна Україна потребує українськомовного кіно, не зовсім відповідає дійсності. Переклади, що були здійснені для фільмів, які демонструються у кінопалацах по всій Україні, дозволили зрозуміти, що на цей переклад ідуть. Плани з прокату, касових зборів виконують і перевиконують. Доки фінанси, призначені на переклад українських фільмів, будуть виключно у Києві, доти ми не будемо мати достатньої кількості українського перекладу. Якби частину коштів давали Львову, ми б із професійними акторами зі Львова, Харкова, Києва відкрили тут студію для дублювання, озвучення, то українська мова у прокаті була б і досконалою, і в достатній кількості».

У кіноіндустрії

Не увінчалася поки що успіхом ідея створення львівської студії дублювання фільмів для кінотеатрів. На початку 2000-х років українсько-американське СП «Кіномакс» мало намір інвестувати у реконструкцію Галицького центру кіномистецтв та паралельно заснувати студію дублювання фільмів українською мовою. Однак до реалізації намірів справа не дійшла через перипетії зі встановленням права власності на відповідні приміщення та права їх орендувати.

А проте Олексій Курилишин, що свого часу був директором «Кіномаксу», зазначив ZAXID.NET: «Я більше не займаюся кіно. Однак ідея створення студії з дублювання фільмів має право на життя. Цей ринок тільки розвивається в Україні. Уже є позитивні приклади, як у Богдана Батруха, однак є достатньо простору для входження на цей ринок. Для порівняння, можна зважити на кількість студій звукозапису в Україні».

На львівському телебаченні

Не раз задумувалися у Львові і над тим, щоб дублювати фільми на постійній основі. Керівник Дирекції міжнародних зв’язків та фільмовиробництва Львівської обласної державної телерадіокомпанії (ЛОДТРК) Тарас Каляндрук зазначив ZAXID.NET, що на базі телерадіокомпанії за бажання можна було б організувати процес дублювання і теле-, і кінофільмів. Відповідний досвід у компанії є. «У радянські часи у нас тут був філіал «Укртелефільму», була відповідна телестудія, обладнання. Тут робили телевізійні фільми, документальні, передбачалося з часом почати робити кінофільми художні. У 90-ті на ЛОДТРК дублювали телефільми, навіть цілі телесеріали. Кілька років тому ми дублювали документальний фільм на чотири мови. І сьогодні це робити є абсолютно можливо. Просто потрібні замовлення, підтримка влади, фінансування», - прокоментував він.

Голова постійної комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та засобів масової інформації Львівської обласної ради Орест Шейка зазначив ZAXID.NET, що облрада володіє обмеженими фінансовими ресурсами для підтримки розвитку культури, зокрема кіно, тому розпоряджатися ними треба максимально раціонально. За його словами, влада могла б підтримати тим чи іншим чином започаткування життєздатного проекту, тобто такого, якого не потрібно дотувати повністю і весь час, а який передбачає й самостійне заробляння грошей. Проте обговорення створення на базі ЛОДТРК студії з дублювання фільмів, на переконання Шейки, поки що є не на часі. Перш за все, комісія хоче зрозуміти, як господарювало підприємство у попередні роки, як воно на практиці намагалося бути рентабельним, зважаючи, наприклад, на те, що надало праймовий час мовлення некомунальному телебаченню.

Прикметно, що 2008 року, коли директор КП «Телекомпанія «Львів-ТБ» Михайло Хвойницький пропонував постійній комісії Львівської обласної ради з питань культури, духовного відродження, ЗМІ та туризму ідею зі створення сучасного об’єднаного телеканалу для восьми областей Західної України – УТ-Захід, то концепція передбачала у перспективі створення і центру дублювання кіно. Наразі до діла так і не дійшло. Проект телеканалу УТ-Захід трансформувався у телеканал ZIK, причому без участі «Львів-ТБ», якого вивела засновник - Львівська обласна рада.

Ті ж граблі

Усі попередні спроби наблизитися до ідеї створити студію з дублювання фільмів українською мовою у Львові мають, здається, одну спільну ваду. Ініціатори щоразу твердять про потребу підтримки такого починання з боку влади. Врешті справа завершується нічим, оскільки кожного разу влада не розуміє, чому має підтримувати комерційний проект. Логіка, що таким чином підтримується розвиток української мови, є недостатньо переконливою, бо існує чимало інших, менш витратних заходів, які можна реалізувати для цього. Не є абсолютно переконливим для влади і те, що певний іноземний фільм є настільки суспільно значущим і може просто колосально вплинути на духовність громадян, щоб виділяти фінансування для його дублювання та виходу у прокат.

Більш вірогідно, що зрушити таку справу з місця зможе приватний інвестор, який володіє достатніми ресурсами, знаннями і бажанням долучитися до кіномистецтва, а сенс братися за таку справу є.

Боротьба за мову чи за гроші?

Важливо зазначити, що дублювання іноземних фільмів для широкого показу в Україні понад п’ять років було доброю темою для гострих дебатів, в яких, здавалося б, одні боролися за права і проти дискримінації у застосуванні української мови, а інші - російської.

Суспільна реакція на постанову уряду від 21 червня 2010 року, згідно з якою дублювання, озвучення чи субтитрування потрібно виконувати на державну українську мову або одну з мов національних меншин, зокрема російську, але виключно в Україні та з оригінальної копії, показала: питання мовної політики насправді є певною надбудовою, за якою приховується значно прагматичніше питання - готовності і спроможності учасників ринку кінопрокату в Україні до конкуренції.

Так, наприкінці жовтня 2010 року від міністра культури Михайла Кулиняка усі дізналися про те, що ще у червні уряд ухвалив постанову № 551 «Про зміни до положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів». Мінкульт інформував, що, згідно з цією постановою, дистриб'юторські компанії в умовах вільного ринку можуть самостійно обирати мову дубляжу або озвучення, якщо роботи з дублювання або озвучення іноземної картини будуть виконані виключно на території України. Але при цьому іноземний фільм, дубльований або озвучений будь-якою мовою обов’язково має бути субтитрований українською мовою. Тобто фільми, на які видаються державні посвідчення на право розповсюдження і демонстрування, в обов’язковому порядку мають бути дубльовані, озвучені чи субтитровані українською мовою, відповідно до чинного закону «Про кінематографію» і рішення Конституційного Суду від грудня 2007 року.

Ті, хто відстоював скасування обов’язковості дублювання іноземних фільмів українською мовою, виявилися незадоволеними цією постановою. Так, генеральний директор дистриб’юторської компанії «Мультиплекс-холдинг» Антон Пугач зазначив: «Прийшла нова влада, яка обіцяла скасувати цю постанову, обіцяла захистити інтереси російськомовних громадян. І знову відвернулася. Це рішення не поверне російської мови глядачам».

Тим часом головний редактор телеканалу ТВі Віталій Портніков під час обговорення цих останніх змін у телешоу «Шустер Live» заявляв: «Кінопрокатники завжди виступали проти дубляжу в Україні, щоб дешево показувати фільми, дубльовані в Росії. Якщо вони мають дублювати фільми російською мовою тут, українськими силами, то це робить російське російськомовне дублювання невигідним. Це дискусія не про мову, а про гроші. Уряд Азарова сам, можливо, того не бажаючи, виявив це, як на рентгені».

Розділення ринків

З такими змінами правил гри для частини російських дистриб’юторів зникла економічна доцільність купувати права на іноземні фільми для України. Цікаво, що відколи в Україні з’явилися вимоги про дублювання державною мовою і перед експортом російськомовного продукту почали поставати перешкоди, відбулася вимушена зміна ставлення до параметрів розвитку російського ринку кінопрокату. Якщо до того аналізувався розвиток російського кінопрокатного ринку та ринку СНД, то в останні два-три роки Україна до уваги не береться.

Проте власне російський кінопрокат це особливо не пригнічує. 2010 кінопрокатний рік уже ввійшов до числа світових. Касові збори в Росії і СНД, без врахування України, збільшилися до 1,05 млрд дол., порівняно з 736,2 млн дол. за підсумками 2009 року. Росія продемонструвала 43% зростання, і піднялася з 10 на 6 місце серед міжнародних кінопрокатних ринків. І за таких умов у Росії справді є можливою національна підтримка виробництва фільмів. Доречною є й дискусія про співпрацю бізнесу і влади у модернізації кінотеатрів тощо.

В Україні ж ринок кінопрокату поки що відносно слабкий, але перспективний. Тож немає підстав побоюватися, що без згадуваного російського сприяння він зникне. Український кінопрокат в останні роки також демонструє переконливі темпи зростання, щоправда обсяги касових зборів в рази менші, ніж на ринку Росії і СНД. Так, за даними Media Resources Management, за останній рік ринок кінопрокату в Україні зріс на 46%, касові збори зросли до 613,96 млн грн. У 2009 році касові збори зросли на 37%, до 420 млн грн.

Перспективний ринок

Активні учасники ринку, що працюють безпосередньо з кіновласниками, своїм прикладом демонструють, що український ринок кінопрокату може функціонувати самостійно, а не лише як територія російськомовного кіно. Цікавим у цьому сенсі є приклад компанії B&H Film Distribution, яка, за підсумками кінопрокатного 2010 року, стала лідером в Україні: на неї припало 43,22% усіх касових зборів.

Успіх пояснюється тим, що B&H Film Distribution, з одного боку, є прямим дистриб'ютором таких всесвітньо відомих студій як Walt Disney Pictures з підконтрольною Pixar Animation Studios, United International Pictures, яка розповсюджує поза США фільми Universal Pictures, Paramount Pictures, Dreamworks Pictures; Sony Pictures Entertainment з підконтрольною Columbia Pictures, а з іншого боку, має вихід на найбільшу кінодемонстраційну мережу країни – мережу Кінопалаців. Крім того, власнику компанії Богдану Батруху належить і студія дублювання кінострічок LeDoyen Studio. Тобто створено такий собі завершений цикл.

Богдан Батрух у коментарі ZAXID.NET зазначив, що компанія, яка зацікавлена, щоб її фільми у кінотеатрах відвідало якомога більше глядачів, має потурбуватися про дубляж. «У Німеччині всі фільми дублюють, в Іспанії – так само, в Італії, в Росії. І звичка глядачів в Україні є така, що вони хочуть мати дубльовані фільми. Коли ми пропонуємо стрічки субтитровані з оригінальним озвученням, є менше охочих їх дивитися. По всіх кінотеатрах ми це бачимо. Люди не хочуть йти дивитися фільми тільки субтитровані, а хочуть дивитися фільми дубльовані, – прокоментував він. - Не думаю, що український дубляж є мало затребуваним в Україні. Таке твердження не підтверджується статистикою. Статистика показує, що практично всі фільми, дубльовані українською мовою, ідуть дуже добре в кінотеатрах по всій Україні. Є постійний приріст глядачів на такі фільми на 15-20%».

Сформований попит

Підтверджує затребуваність україномовного дубляжу і PR-менеджер мережі кінотеатрів «Планета Кіно ІМАХ» Ірина Мурашкіна. За її словами, у кінотеатрах «Планета кіно» і в Києві, й у Львові, і в Одесі йдуть фільми, дубльовані українською мовою, або фільми російського виробництва з українськими субтитрами. Дубляж замовляють дистриб’юторські компанії, а співпрацює мережа практично з усіма найбільшими дистриб’юторами, серед яких - B&H Film Distribution, Gemini, «Каскад Фільм Україна» тощо.

Б.Батрух позитивно оцінює перспективи розвитку професійного кінодублювання в Україні: «Законодавство не є преференційним для української чи російської мови, але є преференційним для України, для компаній, що працюють в Україні, бо послуги, пов’язані з фільмом, мають бути зроблені тут, включно з продукуванням копій фільму. Є добрі перспективи для розвитку дублювання як виду підприємницької діяльності».

За його словами, найважливіше для цього бізнесу – мати замовлення, тобто фільми, які треба дублювати. Звертаються за такими послугами дистриб’ютори, а оплачують їх компанії – власники фільмів. Виготовити дубляж, за оцінками експертів, сьогодні коштує 15-30 тис. дол. Що більше на українському ринку буде сильних дистриб’юторів, що більше нових фільмів вони завозитимуть в Україну, то більше поле діяльності відкривається для компаній, що надають послуги з дублювання. Це однаково стосується задоволення потреб і українськомовних, і російськомовних глядачів. А, як відомо, з посиленням конкуренції зростає якість.

Джерело: ZAXID.NET

Щедрик

2011-01-11T15:51:00.000+02:00

Новий компакт-диск «Щедрик» вже у продажу!

Олег Скрипка об’єднав православне та католицьке Різдво, записавши найвідомішу в світі щедрівку українською та англійською мовами

Чудовий новорічний дарунок від Олега Скрипки – новий CD-сингл «Щедрик» – вже чекає на вас в українських музичних крамницях, а прихильники формату mp3 відсьогодні можуть безкоштовно завантажити його на сторінці Музичного Видавництва «Країна Мрій».

Цього року схід та захід колядуватимуть разом – напередодні різдва Олег Скрипка презентував свій новий компакт-диск «Щедрик», до якого увійшли дві оригінальні україномовні версії всесвітньовідомої щедрівки, дві версії в англійському перекладі та відеокліп-рекордсмен (30 000 переглядів за 10 днів перебування в Інтернеті).
«Щедрик» – обробка старовинної щедрівки – сьогодні найвідоміша в світі українська новорічна пісня в перекладі на англійську мову. В обробці Миколи Леонтовича хором Київського Університету (1916 р.), а 5 жовтня 1921 року на концерті у Карнегі Холі в Нью-Йорку відбулась світова прем’єра твору. 1936 року співробітник радіо NBC Пітер Вільховський пише до «Щедрика» англійський текст і пісня отримує назву «Carol of the Bells». «Щедрик» був вперше виконаний в Києві

Взимку 2010 року власну версію славнозвісної композиції записав Олег Скрипка. Музичний запис відбувся у студії на території Печерської Лаври за участю Тараса та Олі Чубай і музикантів «Ле Гранд Оркестру». Відеокліп в жанрі пластилінової 3D-анімації створив режисер Степан Коваль за сценарієм професійного казкаря Сашка Лірника.

Джерело: Країна Мрій

Різдво Христове!

2011-01-07T07:27:00.002+02:00

Добрий Вечір Тобі Пане Господарю Радуйся

Відміни приспівів:
1. Ой радуйся Земле Син Божий  народився!
2. Ой радуйся Земле Ясен Світ засвітився!
3. Ой радуйся Земле Світ Новий народився!
4. Ой радуйтесь Люде Ясен Світ засвітився!

Вимітайте Двори Новими Мітлами
Печіть Паляниці з Ярої Пшениці
Застеляйте Столи та все Килимами
Xай посядуть звані довгождані Гості

А що Першим гостем то Краснеє Сонце
А що Другим гостем то Ясненький Місяць
А що Третім гостем то Дрібненький Дощик

А що Сонце мовить Людей благословить
То ізрадується й Дитятко маленьке

А що Місяць мовить Звіра благословить
То заворушицця й Звірятко дрібненьке

А що Дощик мовить Поля благословить
Як перейду Яром Польом Господарьом
То заколосицця Жито і Пшениця
Жито і Пшениця й усяка Пашниця

Українське Різдво-Коляда — це Свято Різдва Світа і хвали Господу-Творцю. В Святах Коляди й Щедрого Вечера є основні складові Староукраїнської культури й реліґії — і на ідеольогії цих Свят стоять інші згадані свята, містерії й реліґійні обряди...
Святий Вечір є по думці народу містичною добою Різдва Світа, коли-то і людина народилась. Думка про присутність Господа на Святій Вечері горує понад усіми іншими. Є оця Тайна Вечеря найбільшою реліґійною дією Українського Різдва.

Коляда й Щедрий Вечер — як самостійні Староукраїнські свята, що тривають досі від непам’ятних часів у виді людових Святочних обрядів та містерій, — мають свій особливий вислів у Святочних піснях: Колядках та Щедрівках. Дають оці Святочні пісні найправдивіший і найповніший образ Сароукраїнської реліґійної ідеології та висвітлюють дійсний зміст Свят Коляди й Щедрого Вечера. Що більше — вони приявляють і найбільше первісну Українську культуру й реліґію і, судячи по ріжним признакам, автохтонну Українську.

Проблема Святоріздвяного Українського Дідуха.

Перша містерія Святого Вечора: Господар вносить Дідуха-Діда.

Коли дають попереджувальний знак про появу Зірки, вносить до хати хлопчина, звичайно синок Господаря, або пастух від худоби, в’язку сіна ("отавки") та в’язку соломи. Сіном устелюється стіл (скриню) і землю під столом, — по хаті стелять солому. Господар вносить Дідуха або Діда, тобто Святочний сніп пшениці, або, — якби того не було, — сніп жита чи іншого збіжжя; вітає всіх домашніх з Святим Вечером і Різдвом — і ставить Дідуха на "покутті", на почеснім місці, підстеливши сіна.

Оцією першою містерією Святого Вечера зазначується святочність хвилі і почин Свята.

Господар, що має через усі Свята долю духовника, сповняє цією містерією першу святочну культово-реліґійну дію і показує реліґійні почування усієї рідні.

Хлопчина, що вносив сіно й солому, є його духовним послушником.

Дідух як Предок народу, культурний Лицар. Злиття з поняттям Найвищого Єства.

Належить тут конечно порушити проблему Святоріздвяного Українського Дідуха та її остаточно розв’язати, хоча досі була полишувана етнологами без розв’язки.

А мітична постать Дідуха приявлює в Святій Вечері зовсім ясну ідею: всякі сумніви про значення цієї постаті ухилюють Колядки, що символічними образками в ріжних відмінах оспівують те, що не доповіли обряди Святого Вечера .

Дідух — це безперечно Прадід, перший предок народу (Ahnherr), сама назва про те свідчить. В народних традиціях цілого світа це постать окружена напів-мітологічним, напів-божим німбом. У багатьох народів пракультурного округа — це об’єкт реліґійного шанування. Мітологічним символом Прадіда є у пракультурних і первісних народів — майже загально — Місяць; подекуди лиш є шанування Прадіда спрямоване соняшно. Як предок народу жиє в традиції народній в мітичній постаті культурного лицаря (Kulturheros), що передав народові перші культурні здобутки і навчив користуватись ними.

Для того його мало що не боготворять і дійсно: у багатьох народів природи його постать злялася з поняттям Найвищого Єства, Творця і Добродія Світа.

Мітична постать Дідуха: Господь, Господар, Предок, Місяць.

В традиції Українського народу має мітична постать Дідуха ріжноманітне значення:

це найперший і все живий Предок народу;
раз виступає Господь в його постаті,
іншим разом виступає Прадід як Первісний ідеальний господар,
а знов іншим разом як мітологічна поява Місяця.

Таким оспівують його Колядки.

Незрівнянним багацтвом Колядкових образців Прадіда, а заразом прямотою думки й первісністю мітологічних образців ріжниться оця Українська ідеальна постать від світових хворобливо вибуялих витворів Прадіда.

Дідух як Батько Первісної Астральної рідні. Його святість.

Та найбільше ориґінальною є ідея Різдвяного Дідуха у тім, що він є символом не самого одинокого попередка народу, але Батька Первісної рідні, яка в традиції Різдвяній в цілості виступає.

Вже на Святім Вечері мають Господар, Господиня й їх Дитина (або Діти) ідеальні долі — неначе світлина Першої рідні — як служивці Святочних містерій; за таких ідеальних уважають їх Співці-колядники, коли вітаючи їх своїми Колядками, підносять їх та величають зарівно з ідеальною праріднею. Це вказує кожна Колядка.

Але ще красше та виразніше ідеалізують Колядки Первісну прарідню, величаючи її як первосвітну Небесну появу в Астральній подобі.

Відкладаючи Колядки про самого Прадіда до окремого розділу, задля ідейного багацтва образців, що його зображують і достарчують мотивів до розвідок на окремі теми, наведу зараз Колядки про Прарідню на доказ актуальности тут розвідки про Прадіда взагалі.

Тимчасом на підставі зроблених повище завваг хочу освітлити постать Дідуха, який, — поминувши його сімейну долю в Первісній рідні, — являється на Святім Вечері окружений особистим німбом.

Дідух як Коляда-Різдво. Жертви Богові. З’єднання ідеї Прадіда з Найвищим Єством.

Самі формальності з внесенням до хати Дідуха (снопа пшениці), само оповіщення рівночасно Святого Вечера вказують, що Дідух — це таємна мітична постать.

Господар, вступаючи в хату, каже:

Святий Вечер! Здоровлю вас з Різдвом Святим! (або: з Колядою!).

Завважити належить, що Дідуха називають також Колядою, а Коляда — це синонім Різдва, отже з входом Дідух зачинаються таїнниці Різдва. Дідуха ставить Господар на покутті, на почеснім місці, а хлопець підстелює під Дідуха сіно. Опісля, коли Господиня зачинає вносити Вечерю, ставить на сіно й на солому, попри Дідуха, Хліб та Кутю, тобто варену пшеницю з медом і маком.

З усякою певністю можна ствердити, що в цім обряді, а зокрема в ставленні Хліба й Куті біля Дідуха нема шанування Прадіда як померлого, ані його угощення. Це є акт жертви, але не померлим, лиш Богові, зовсім подібна до інших жертв, приношених Богові на Свят-Вечір. Про них буде окрема розвідка понижче.

(Дивитися про Українські первісні жертви у статті "Жертви первісні Свят-Вечера", яку додано у форматі "PDF" на сторінці Українські свята Різдва Світа і Щедрого Вечора. Також на сторінці : Первісні жертви Богу: Український піст "Спасівка".)

До Дідуха відносяться з пієтизмом як до Предка роду та народу; але його вважають за невмирущого, вічно живучого (тому його символом є Місяць, що все відновлюється, хоч на час загибає). Він є прошеним і жданим гостем Свят-Вечера на великім родиннім та народнім Зборі. Він первородний з народу, бувший свідок і приємець перших дарів Божих — у Почині Світа. То він повинен завитати між зібрану рідню, розрадувану дарами Свят Вечора. Його не бояться, але тішаться уявленим його приходом.

Тож не культ померлих ані жертва померлим є в поставленні Хліба й Куті перед Дідухом, але очевидний вираз миттєвого з’єднання ідеї Прадіда з Найвищим Єством. Про розвиток ідеї Дідуха в понятті Найвищого Єства і про впливи на цей розвиток буде ще пару слів понижче.

Що Українська традиція держиться первісної ідеї Дідуха, цебто його як предка і культуроносця, свідчать всякі обрядові подробиці.

Так ось — Господар вітаючи домашніх з приносом Дідуха, вітає їх з Різдвом, з Колядою; і самого Дідуха зве нарід Колядою, т. є. Різдвом. Покликуюся на те, що було вже сказане вище (Ідея "Різдва" і культурні Лицарі) про змішання ідеї Різдва як приносця тих дібр, що ними тішиться нарід на Свят-Вечір, з культуроприносцем-лицарем, якого символом є Прадід.

Так, що Різдво-Коляда стається саме мітологічною постаттю. Не даром також є обряд на Свят-Вечір, що на Дідуха кладуть плуг або борону, а під стіл на сіно й солому кидають всяке дрібне господарське знадіб’я з заліза. Сіно на столі й солому, розкинену під столом та по хаті, називає нарід також Дідухом — і в його честь як приносця перших здобутків рільничих та культурних, як ось виробів з заліза, кладуть їх на нього. Очевидно, що залізо належить до пізніших культурних здобутків, але цей обряд свідчить, який сильним було в Українського народу давнє шанування Прадіда, коли йому дякують за увесь довговіковий культурний розвиток як найдавніший, так і новіший.

Джерело: Українські Пісні