Повернення недобитого

З самого ранку всі були «на нер­вах». Звичайне «ритуальне» вуличне протистояння, хто кого перекричить через міліцейський кордон чи в кого більше прапорів, яке навіть самі учасники давно не сприймають серйозно, — цього разу повернуло собі подобу колишньої гостроти. Комуністи сповнилися праведного гніву з того часу, коли 30 червня кілька активістів Конгресу українських націоналістів розбили кувалдами обличчя і руку головного ідола пролетаріату. Націоналісти обурилися, що їхні зусилля пішли намарне, і «попсованого» Леніна не лише не зняли, а й відреставрували та наново відкрили навмисно напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.
　

Принципи й позиції

Емоції накручувалися ще напередодні: комуністи обіцяли «стоять насмерть», а націоналісти закликали «брати в руки кувалди, яйця, фарбу, петарди та інші «підривні засоби» й рішуче перешкодити «червоному реваншу». Президентські вибори, які, як відомо, на носі, визначили склад учасників «спектаклю»: нагоду попіаритися використали передусім ті політичні партії, які висунули своїх кандидатів на пост головного керманича держави.
На середній смузі початку бульвару Шевченка, навколо статуї, вкритої білою халамидою, зайняли позиції комуністи, які тримали прапори КПУ та СРСР. Комуністів було спочатку до сотні, але невдовзі їх полку прибуло ще кількома сотнями. Через дорогу праворуч стояли до півсотні представників Української народної партії, ліворуч — так само до півсотні активістів ВО «Свобода». Кожна з націонал–патріотичних груп мала на озброєнні по одному мегафону, вони не контактували і не перетиналися між собою, а за наслідками акції, через свої прес–служби, розпіарили лише кожна себе. Націоналісти й не бачили одне одного, адже «ленінці», які розділяли проукраїнські «береги», підняли ліс прапорів. Їхня агітвантажівка «врубила» професійні звукопідсилювачі, «Вставай, страна огромная!» перемежовувалося з маршами у виконанні живого оркестру, який комуністи мобілізували з такої нагоди. Студенти–«петеушники», яких звезли з Київської області махати червоними прапорами, становили значну частину прихильників оновленого Леніна. Відчувши кількісну перевагу, вони почали кепкувати з націоналістів: «Сматрі, да ета лахі! Чьо ані ващє сюда прішлі?!»

Не словом, а криком

«Свободівці» кричали у відповідь, що прийшли «перешкодити відновленню комуністичного ідола, ката українського народу». Один із них навіть зумів оминути міліцейський кордон і «затесатися» між комуністів. Вуса юнака, запущені на козацький манір, і його українська мова одразу видали в ньому «ідеологічного ворога». Одразу кілька молодиків із комуністичного табору кинулися його бити, але вчасно втрутилися міліціонери, які провели хлопця назад до своїх. Комуністи ж вишикували кілька шеренг міцних коротко стрижених і досить агресивних молодиків у чорних куртках із червоними пов’язками «Дружинник».
Серед «націоналістів» махав прапором і Микола Коханівський — організатор та один із виконавців червневого побиття Леніна. «Кувалди нам не випадуть із рук. Ми будемо повертатися сюди до тих пір, поки не знищимо цей ганебний пам’ятник», — пообіцяв він, проте вчора «поводився пристойно».
Тим часом прибув лідер КПУ, кандидат у президенти від «лівих і лівоцентристських сил» Петро Симоненко, і свято на комуністичній вулиці почалося. Націоналісти зрозуміли, що змагатися зі звуковим устаткуванням КПУ не можуть, тож увімкнули мегафони в режим сирени. Так, під гучні завивання та віддалене, але дружне скандування «Ганьба!» комуністи перерахували і подякували всім приватним спонсорам реставрації, «на яку не було вилучено жодної копійки з бюджету». І попросили Симоненка відкрити Леніна народові. Рука й обличчя Леніна, як виявилося, приліплені з граніту іншого, чорнішого відтінку, тож чітко видно, що саме тепер у вождя «не своє».

Фарба і кров

Відкривши пам’ятник Леніну, Симоненко взявся розповідати про «світле майбутнє», яке той для нього символізує. Аж тут із перших рядів вірних на перший погляд ленінців у постамент полетіли пакети з фарбою кольору крові. Трохи заляпавши постамент, фарба розбризкалася довкола на руки бабусь і дідусів, які тримали транспаранти й червоні прапори.
Символіка події завдяки цьому штриху стала довершеною: виглядало так, ніби руки комуністів та пам’ятник їхньому вождю заплямовані кров’ю.
Доведений до кипіння натовп заревів: «Бєй їх!» — і до двох чоловіків, які кидали пакети з фарбою, кинулися «дружинники».
Одного з «диверсантів», члена Комітету декомунізації та члена проводу Спілки офіцерів України Ігоря Лісодіда, вихопили з натовпу вчасно, тож він отримав лише кілька стусанів. Пану Ігорю міліціянти заломили руки і повели до авто. «Це треба було зробити, бо інакше все виглядає так, що вони відкривають пам’ятник Леніну напередодні Дня пам’яті Голодомору, і це ніби нормально, так, ніби вони праві!» — встиг сказати журналістам пан Лісодід, поки його закрили в «бобику» і повезли до райвідділу міліції. Позаду бігли «дружинники» з криками «Народний суд!», намагаючись відібрати Лісодіда в міліціонерів або принаймні надавати йому додатково стусанів.
Менше пощастило його побратимові, Григорію Тихому, якого розлючені комуністи таки добряче побили ногами, поки один із «ленінців» не пожалів нападника і не витяг його з–під ніг своїх соратників. «Слава Україні! Ми все правильно зробили! А вам я дякую!» — сказав опоненту–рятівнику пан Тихий, втираючи кров, яка залила йому пів–обличчя. На щастя, серйозних травм він не отримав, так що згодом пішки, у супроводі двох міліціянтів, також вирушив до райвідділку. Що характерно, комуністів, які завдали людям тілесних ушкоджень, міліція не торкнула.
Націоналісти, які стояли по інші боки вулиць, не бачили, що відбувається з їхніми побратимами, — вони продовжували кричати. Інцидент із фарбою — єдине, що затьмарило комуністичний перформенс.
Натомість увечері Вікторія Омельченко з сином Віталієм закидали Леніна яйцями з фарбою. Їх затримали із застосуванням сили і відвезли до райвідділу.

«Я — УКРАЇНЕЦЬ, Я — ПАТРІОТ» (увага Конкурс!)

Міжрегіональна асоціація молодіжних громадських організацій “Український Національний Комітет” оголошує про проведення конкурсу художніх творів серед молоді на тему: «Я — українець, я — патріот». Конкурсанти мають представити у своїх творах власне бачення майбутнього України та своєї участі в її розбудові.
Термін проведення конкурсу: від 9 листопада до 31 грудня 2009 року. Результати будуть оголошені в період 10-17 січня.
Вимоги до авторів: громадянин України, що проживає на її території, віком від 16 до 25 років, і який не є членом УНК, політичних партій.
Вимоги до твору: мова – українська; обсяг – до 7 сторінок; формат — А4; шрифт – 12, Times New Roman; раніше не друкований у ЗМІ. На окремому аркуші слід вказати своє ім’я, прізвище, дату народження, адресу та контактний телефон.
Призи переможці зможуть забрати у відповідних осередках УНК, або їх буде надіслано поштою. Найкращі твори також будуть опубліковані на сайті «УНК».
Свої твори ви можете надсилати на електронну адресу: l-angel@unk.org.ua

Мова про мову

Уже багато років в Україні триває полеміка про мову. Позицій, з яких виступають опоненти, за великим рахунком лише дві.

Одні стверджують, що, оскільки держава зветься Україною, то й мовою спілкування скрізь і завжди мусить бути українська.

Їхні опоненти, посилаючись на опитування громадської думки та статистику, стверджують, що величезна кількість людей в Україні не бажає послуговуватися українською, бо російська їм ближча й миліша. Звикли вони так.

У запалі полеміки якось мало йдеться про простий факт: на території України мешкають, причому в кількості мільйонів осіб, покоління етнічних росіян, для яких ця мова є рідною. І вони мають повне право говорити нею. Ще більше абсолютно лояльних і законослухняних громадян України, які не є росіянами за національністю, обрали своєю першою мовою ту ж російську. Натомість значна частка і перших, і других, якщо й не можуть вільно розмовляти, то принаймні чудово розуміють українську. Через ті ж історичні причини. І навіть прекрасно усвідомлюють, що українська мова є державною. І нею потрібно якщо не говорити, то бодай намагатися робити це в державних установах.

Уся ця величезна маса народу не є ворогами України та її культури. Навпаки, вони, може, й раді були б залучитися до великої української культури. Та от лихо – де поділися фахівці сфери культурної діяльності та що сталося з її розбудовою на рівні законодавства та державних програм?

Якщо йдеться про літературу, потенційним неофітам українізації пропонують Шевченка, Франка і... Кого ж іще, власне? Ні, російська та російськомовна інтелігенція, звичайно ж, читає й Андруховича, й Ірванця, і Забужко, і навіть Подерв’янського. А що ж “не інтелігенція”? Навряд чи вони читатимуть Шевченка, нецікаво їм. Запропонуйте лишень росіянинові з Росії, звичайнісінькому такому росіянинові, раптом позахоплюватися Пушкіним. Ага, зараз, отак він усе негайно кине й сяде за “Капітанську дочку”!

До речі, цікаво, який відсоток громадян Франції читав Ронсара, а підданих Її величності Єлизавети II – Чосера? Уважно читав, з любов’ю та з патріотичним піднесенням – як то личить моменту...

Проблема полягає не в небажанні і/або у великоросійському шовінізмі. Й лише літературою стану справ не виправити. Література, особливо художня, споконвіку розрахована на дуже обмежене коло, як нині модно говорити, користувачів. Щоб простий громадянин заговорив державною мовою, потрібно, на мою думку, дотримуватися кількох умов. Умов жорстких, які виконують неодмінно і винятків не допускають.

По-перше, мову повинні використовувати державні службовці, виконуючи різноманітні державні послуги. Це означає щонайменше перевірку їхніх знань перед прийомом на роботу. І якщо вчитель державної школи чи вихователь державного дитячого садка не здатний “зв’язати двох слів українською”, його треба відправити на біржу праці. Так само, як і працівника державного заводу, райдержадміністрації, податкової інспекції. На біржі їм нехай спершу запропонують пройти навчання на мовних курсах.

По-друге, не на папері, а на практиці мають виконувати правило: всі без винятку написи, вивіски, покажчики (включно з рекламою) у місцях громадського користування має бути виконано лише державною мовою. Будь-якою іншою – будь ласка, але тоді мусиш регулярно й багато платити за це право.

По-третє і, можливо, головне – в державі примусовими законодавчими методами потрібно досягти такого стану справ, який виключив би навіть імовірність виникнення думки про можливість зробити кар’єру, досягти визнання або розбагатіти, не знаючи при цьому державної мови.

Власне – й усе. Будь-які інші заходи – скасування ПДВ на випуск книжково-журнальної продукції, колективні листи, індивідуальні самоспалення – ніякого ефекту не дадуть.

А в побуті як бути, спитаєте ви? А ніяк! Нехай собі російськомовні говорять російською, англомовні – англійською, а україномовні – українською. Побут – це приватне життя людини, захищене Конституцією. Що хоче індивід у власному побуті – нехай те й робить, аби іншим не заважав і не шкодив.

Ба більше, захочуть татко з мамою, щоб їхнє чадо пізнавало творчість Баркова мовою оригіналу: будь ласка, віддавайте його до школи, де однією з мов навчання буде російська.

Так, спочатку з’явиться багато скривджених. Їм потрібно буде спокійно та коректно пояснити, що ніхто їх національно не утискує, що це ніякі не репресії – просто мову країни, в якій ти живеш, бажано знати. Але не обов’язково. Проте в такому разі не варто ображатися, що тебе не оберуть депутатом навіть сільської ради й ніколи не візьмуть працювати на завод, де частка власності держави перевищує 50%. А от такий закон у нас в Україні. Все, як у США чи в Російській Федерації.

От лише українські національні велосипеди вигадувати не варто: як, мовляв, потім з усім цим жити? Сто років тому (за цісаря, як кажуть галичани) в Австро-Угорщині розробили й успішно втілили в життя концепцію національно-культурної автономії. Після розвалу імперії Габсбургів схожу політику певний час проводили й у Радянському Союзі. Направду, цим варто поцікавитися та повчитися в наших попередників, щоб не наламати схожих дров. Може, і проблема “федералізації” сама собою розсмокчеться, як льодяник, де на етикетці – написи кількома мовами, до речі...

Одне погано – важкувато в нас із усвідомленням того, що СРСР давно закінчився. І що працювати треба. І що ніхто нічого не зробить за тебе. Тільки сам, сам, винятково сам. Індивідуально. Навіть мову вивчити. Навіть українську. За 16 років від дня проголошення незалежності – он скільки часу було…

А щодо проблеми т.зв. “суржику” – та нехай люди говорять, як їм подобається. Чомусь мову простих галичан, перенасичену полонізмами та германізмами, ніхто не називає суржиком – кажуть, що це галицький діалект. Мову мешканців Закарпаття також не називають суржиком – просто це такий варіант української мови з вкрапленням угорських і чеських слів (не плутати з карпаторусинською літературною мікромовою).

Чому ж українцям Лівобережжя відмовлено в праві на власний діалект? Так, із русизмами, але що в цьому поганого? Якщо слово прижилося в мові – воно наше, українське. Інакше дійдемо до смішного й боротимемося зі вживанням слів “інтеграція”, “діаспора”, “популізм”, “демократія” – адже це також слова іншомовного походження.

У будь-якій державі вишуканою літературною мовою користуються зовсім мало людей – філологи, лінгвісти, літератори, журналісти, науковці. В Англії, скажімо, за використанням тих чи інших слів можна з легкістю визначити, до якого соціального прошарку або групи належить людина, яка розмовляє з вами. “Оксфордською” англійською володіє не так уже й багато британців. До речі, літературна мова в англійців зветься “королівською” саме тому, що в повсякденному житті її вживає вкрай обмежена кількість людей.

Чому Україна в цьому сенсі має чимось вирізнятися в кращий бік? Домовмося, що наші бажання – одне, а реальне життя – щось зовсім інше. Стверджуючи, ніби людина, яка каже “резинові сапоги” замість “гумові чоботи”, не є справжнім українцем – політично неправильно. Так, вона промовляє російські слова, проте адаптовані під рідну мову.
І свято переконана, що говорить українською. Гадаю, не варто ставитися до цього з агресією. Краще створити таку систему освіти, щоб, окрім опанування хитрощами гри у футбол, у наших дітей була змога навчитися якісної, добірної лексики та стилістики.

Значно краще, якщо люди думатимуть українською, навіть російськими словами, ніж навпаки. І, сподіваймося, впродовж життя декількох поколінь проблема зникне сама собою.
І з’явиться новий дефіцитний фах – перекладач із російської.

Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua

ЗАХИСТИМО МОВУ НАРОДУ — ЗБЕРЕЖЕМО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ДЕРЖАВИ

28 жовтня 2009-го минуло 20 років із дня прийняття Закону “Про мови в Українській РСР”. Два десятиліття тому українська мова, згідно з цим Законом, перестала бути гнаною й упослідженою, мала б зазвучати на повну силу, бо стала державною. Чому ж не вдалося їй зайняти те місце в Україні, якого очікували творці Закону; які глибинні процеси шкодять поширенню й належному розвитку нашої мови — на ці та інші запитання шукали відповіді учасники засідання “круглого столу”, що його проводило ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка в Укрінформі напередодні Дня української писемності та мови.
Відкривав захід один з авторів Закону, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан.
У розмові взяли участь відомі митці, письменники, громадські діячі, політики, просвітяни.Надія КИР’ЯН
Олена ШУЛЬГА

СПЕКУЛЮВАННЯ ДВОМОВНІСТЮ Є РОЗМІННОЮ МОНЕТОЮ НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ
Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Здається, 20 років — достатній час для того, щоб процес, сформований на високій хвилі громадянського спротиву зросійщенню, коли українство в різних форматах виявило дуже активну позицію спротиву щодо його наслідків, завершився. Тоді, 20 років тому, витворювалася українська національна спільнота, здавалося, що вона впливатиме на мовне оздоровлення нашої держави. Насправді ж витворюється інша спільнота. На асиміляційний процес, який тривав сотні років, накладається не менш важливий процес, який не вимірюється однією географічною частиною світу. Російська імперія не змінила ідеологічних засад, а продовжує функціонувати, нарощує потужність мовної експансії.
Друга хвиля, з якою не зустрічалась Україна, — глобалізаційні процеси, пов’язані з новітніми технологіями, транснаціональними компаніями, що працюють на інформаційному полі. Ці процеси не менш загрозливі для України, населення якої не є ущільненою національною масою, що могла б убезпечити від загроз, катастрофічних для існування українського етносу.
Розглядаємо Закон, ухвалений 20 років тому за наполяганням, передовсім, письменників, які домагалися, які озвучували національну протестну хвилю, доносили її на різні рівні. Їх очолював Олесь Гончар, який робив величезну справу: заряджав усіх національною енергією, послідовністю. Треба віддати належне Юрієві Мушкетику, що брав безпосередню участь в обговоренні й формуванні Закону. Його представляв у Верховній Раді Борис Олійник.Законом “Про мови в Українській РСР” українській мові було надано статус державної. Це небачене досягнення після того, як відбувалася дерусифікація (її називали українізацією) в 30-х роках. Це була друга за суттю величезна політична акція в Україні; адже єдина державна мова — одна з найважливіших умов й ознак духовного здоров’я нації, запорука її розвитку.
Саме на обговоренні цього законопроекту вперше в парламенті запрацювали камери. Головував академік Костюк. Уперше всі побачили тих, хто захищає Україну: письменники Мушкетик, Павличко, правник і дипломат Василенко причетні до формування норм Закону, які в процесі обговорення викривив представник від компартії Крючков. Усупереч партійному тиску в сесійній залі й поза нею, було прийнято найважливіші постулати: українська мова є державною; українська мова обов’язкова на всій території; українська мова використовується у всіх сферах життя.
Стаття 10 про те, що “Єдиною державною мовою в Україні є українська мова”, до якої причетні Юрій Гнаткевич і я, бо ми були ініціаторами певних її формулювань, викликала полеміку. Суперечки спричинила навіть кома, яка потім відігравала важливу роль. Велика група комуністів хотіла прописати норму, що друга державна мова — російська; ідучи назустріч групі, яка не хотіла приймати наше формулювання (без них не прийняли б), ми змушені були написати, що російська мова “гарантується, забезпечується”, і зробили це через кому: “мови національних меншин, російська…” Я брав участь у погодженні позицій — ця кома, на наш погляд, була закцентованою, повинна була убезпечити нас від тих процесів, які потім стали неконтрольованими.
Сьогодні діють принципи загальної комерціалізації. Стан української нації загрозливий, засвідчує нездатність “політичних еліт” усвідомити консолідуючу роль мови або ж навпаки: експлуатуючи мовне питання, остаточно розколоти націю. Що на неї чекає напередодні виборів? Учора Президент сказав: ми визначаємо нашу долю. Замість того, щоб сказати, що за п’ять років ми зробили процеси незворотними, він каже про те, що невідворотно може щось статися. За п’ять років, навіть за два, коли була демократична більшість, можна було прийняти закони, до яких причетні ми всі. Ми широко обговорювали ці законопроекти і концепцію мовної політики в Україні на шпальтах “Слова Просвіти”. Це обговорення тривало шість років. Нарешті у Верховну Раду прийшла більшість, яка могла би багато зробити, але… не зроблено нічого. Більш того, не було навіть ініціатив на підтримку цих документів.
Знову говоримо про те, що у Києві українських книжок мало, українських газет у кіосках мало і розповсюджують їх обмеженіше, ніж російські. На сході й півдні України українських видань навіть не розшнуровують, а одразу віддають у макулатуру як незатребувані.
Заяв написано достатньо — вирішуймо разом, як нам бути. Адже можемо говорити на тему української мови, слова, його природи безкінечно, можемо згадувати безліч наших конференцій, “круглих столів”, заяв, звернень, пікетувань, вимог, надриву серця нашого, коли зустрічаючись із чиновниками різних рівнів, запитуємо їх: чому не дотримуєтеся 10 статті? Але ця стаття в Основному Законі — це ще не все. Прокуратура стверджує, що немає закону, щоб притягти до відповідальності за її невиконання. Навіть того, хто пише пасквілі в Донецькому національному університеті услід за групою на чолі з депутатом Держдуми Росії Нарожніцкою. Створена група, покликана переконати нас усіх, що в нас немає мови. Сьогодні видають наукові рекомендації, що ми “єсть народность”, і ніколи в нас не було власної історії й мови. Хіба це не може спричинити інвазію в Криму, де інспірують “реакцію татар”? Так свого часу діяли в Чечні.
Отже, мовне питання нині набуває проблем нашої загальної безпеки. Воно стоїть в іншому вимірі, ніж учора: питання мови є питання нашої національної безпеки.

ПИСАТИ Й ПИСАТИ
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Я зрозпачений. Усі слова сказано, здається, нічого додати. Наперед ми сказали про ті претензії, які будуть або не будуть. Інколи думаєш: чому Бог не втрутиться в цю ситуацію, бачачи, де правда, а де наруга і кривда?
У підготовленій “Просвітою” заяві підсумовано все, сказане досі. Кажу не для розхолодження, але доведеться такі документи ще писати й писати, бо мовчати не можемо.
Часом думаю про те, про що ніколи не мав би думати як законослухняний громадянин. Здається, що треба від слів переходити до справ.
У нас багато національно-патріотичних організацій, зокрема молодіжних, які обмежуються риторикою. Думаю, варто пікетувати урядові, комерційні структури, Верховну Раду.
Днями прочитав про боротьбу з іншомовними вивісками в Черкасах. Отже, є спроба дерусифікації. Згадав студента з Луганська Сергія Мельничука, який судився за те, щоб здобувати вищу освіту рідною мовою; робітника, який упродовж трьох—чотирьох років вів судові процеси. Ми повинні інспірувати і допомагати вести такі судові процеси, щоб їх було сотні, тисячі.
Коли в Польщі обрали Кваснєвського президентом, наполегливо повторювали з екрана: попри те, що ми можемо бути ліві, праві, ліберали, ми — поляки, польська мова належить нам; урядовці писали диктант національної єдності. Слід скористатися досвідом сусідів.

ОСНОВНА ЗАГРОЗА
Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України
Ми з Павлом Мовчаном були депутатами І скликання і дуже добре пам’ятаємо, що в часи Кравчука на прохання Народної ради національно свідомих депутатів призначали на відповідальні посади в державі, а гуманітарним напрямом керував Народний рух України. З приходом Кучми все змінилося. До влади прийшов Табачник, який припинив українізацію. З установ виганяли національно зорієнтованих посадовців, почалося зросійщення.
Бачу дві причини сучасного становища: а) надто глибоке зросійщення українського суспільства й зокрема інтелігенції за 340 років; б) тоді, коли не українці разом захоплювали банки, пошту тощо, ми доводили одне одному, хто з нас більший патріот.
Нинішня основна загроза випливає з майбутніх виборів. Від того, хто вийде у другий тур, залежить, чи прийде до влади Табачник. Якщо президентом оберуть Януковича, Табачник стане віце-прем’єр-міністром, відповідальним за гуманітарну сферу. Основне наше завдання — не привести Януковича разом із Табачником до влади, бо Табачник — загроза нашому відродженню. Чи зуміють національно-патріотичні сили об’єднатися навколо іншого кандидата, який вийде в другий тур, — чи ним стане чинний Президент, чи Юлія Тимошенко, чи Арсеній Яценюк — залежить, чи матимемо змогу перемоги і чи буде українське відродження.
Те, що нам вдалося за ініціативи Павла Мовчана і за підтримки коаліції “проштовхнути” на розгляд питання про проблеми національної ідентичності на слуханнях у парламенті, які відбудуться 11 листопада, свідчить, що у Верховній Раді є сили, які могли б заступитися за ідею української України й інтенсифікувати національне відродження. Але заважають вибори.
У нашій фракції є депутати, які стверджують, що не варто зараз порушувати гострих національних питань. Я подав до керівництва фракції цілу низку пропозицій, які зводяться до того, що потрібно посилити теоретичний і практичний концепт у нашій пропагандистській і практичній діяльності. На жаль, уряд не відгукнувся на пропозицію Президента створити департамент мовної політики у Кабміні.
За нашою ініціативою Кабінет Міністрів прийняв постанову, яка вимагає, щоб українські вчителі в українських школах спілкувалися українською мовою.
Вважаю, що до виборів жодного мовного законопроекту не буде ухвалено, Верховна Рада не порушуватиме питань про декомунізацію топоніміки.
Попри все, в Україні за два десятиріччя змінилося ставлення до української мови. У Криму — величезна черга до українського навчального закладу. У нас майже нема тих, хто не володіє українською мовою пасивно. Хоч частина населення зросійщена, багато людей — українці за духом, патріотично налаштовані.

ВІДНОВЛЕННЯ ІМПЕРСЬКОГО
СИНДРОМУ
Петро КОНОНЕНКО, директор Науково-дослідного інституту українознавства
Інститут українознавства проводив анкетування, яке довело, що українська мова перебуває в стані системної кризи. Не заперечую, що в суспільстві відбулися певні зрушення знизу. Нові покоління ставляться до рідної мови нормально.
Ми вийшли з СРСР, але Росія з України не виходила і виходити не збирається. Відновлюються важливі важелі імперської політики, зокрема у сфері науки, освіти і державотворення. Ми не можемо цього не бачити. Наша преса не українська, вона дедалі більше виходить на рейки обслуговування окремих партій, конфесій, груп.
Президент дав розпорядження, і міністр Іван Вакарчук почав упроваджувати конституційні норми викладання і вивчення мови. Але до цього негативно поставилися ті, хто знає, що українська — не просто мова, а доля, нерв, філософія, дух народу. Є зовнішні сили, що тиснуть на Україну, чітко вказують, що Україна повинна бути у сфері впливу Росії: імперський синдром відновлюється і стає відвертим. Але є і внутрішні сили: Верховна Рада сама не порушує питання про те, що окремі народні депутати не дотримуються цього Закону.
У нашій системі освіти українська мова стоїть поряд з іншими предметами, але мова — не предмет, вона універсальний засіб пізнання світу, що втілює досвід народу, тож це основа кожного предмета. Слід розглядати питання так: мова в математиці, географії, фізиці тощо.
Мало того, що в книгарнях кількісно переважають російськомовні книжки, вони ще й дешевші. А ми тішимося, що забезпечили учнів підручниками на 73 %. 27 % дітей не одержали підручників, яких нема.
Хто проконтролює, як виконують Закон про мови в обласних управліннях освіти, районних відділах, у школах? Кабінет Міністрів не переймається цими проблемами.
Ми довіряємо “Просвіті”. Створімо орган, до якого увійдуть представники НАНУ, Руху, інших авторитетних організацій, щоб він порушував питання виконання чинного Закону про мови.

ПІДСТУПНІСТЬ АСИМІЛЯЦІЇ
Анатолій МОКРЕНКО, народний артист України
Я щасливий, що мої діти й онуки знають і послуговуються українською мовою. Але не впевнений, що правнучка, яка недавно народилася, розмовлятиме українською. Це для мене трагедія.
Асиміляція — процес, який триває в Україні четверте століття, і наша толерантність — із тих століть. На жаль, ми дуже спокійно ставимося до цього підступного процесу. Наша державна еліта не поводиться належно, а з неї беруть приклад прості люди.
Нині я тісно пов’язаний із провінцією: ініціював музичний конкурс сільських шкільних колективів на Сумщині. Діти співають здебільшого рідною мовою, хоч правила цього не вимагають.
Не можна допустити введення другої державної мови в Україні, бо це буде смерть української, так, як сталося в Білорусі з білоруською мовою.

НЕ ПІДТРИМУЮ
ЗАНЕПАДНИЦЬКИХ НОТОК
Іван ДРАЧ, лауреат Національно премії ім. Тараса Шевченка, Герой України
Згадую цікаву історію, яку розповів Дмитро Донцов у спогадах. 1918 рік, часи правління Скоропадського. Окрім того, що Донцов займався інформаційною політикою, часом доводилося бути ще й перекладачем. Одного разу він проґавив, що казав німецький генерал. Коли той закінчив промову, Донцов приблизно уявив, що генерал міг сказати, і “переклав”. Його друг потім зауважив: бачив тебе в різних ситуаціях, але що ти можеш викручуватися й у такий спосіб, ніколи не думав. Часто згадую фразу: козак не той, хто переміг, а той, хто викрутився.
Ми постійно перебуваємо в ситуації, коли повинні викручуватися в дивовижних перипетіях і хитросплетіннях нашого часу.
Згадую, як двадцятирічним хлопцем, після армії приїхав до Києва. Мене виховувала родина Білецьких: Андрій Олександрович і Тетяна Миколаївна Чернишова, його дружина. Там познайомився з двома цікавими родинами: Віталія Коротича і Юрія Щербака. Порівнюю долі цих людей, вони дуже різняться. Чому?
Старший брат Юрія Щербака Микола, якого звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі”, відсидів термін, і братова доля вплинула на долю Юрія. Віталій Коротич був одинаком, цікавим розумним космополітом. Його доля зовсім інша. Радив би кожному глибше аналізувати, що в нас відбувається, враховувати різні фактори.
Ви думаєте, що з Патріархом Філаретом усе було б так само, якби його обрали (а його ледве не обрали) Патріархом Всієї Русі? Що було б з нами тоді? Думаю, що він був би керівником, кращим за багатьох. І багато хто був би не в захваті від того, що він робив би. Чи згадую Суркіса, який зараз готує Україну до Чемпіонату світу з футболу 2012 року, українізує прихильників цієї гри, наскільки йому дозволяють гроші й світогляд. Чи Карпачову, яка турбується про українців, визволяючи від піратів.
Господь Бог дає нам можливість зрозуміти, що проблему мови, культури можемо розв’язати тільки в повному комплексі економічних, військових, інших проблем.
Ми часто замислюємося, що українці мусять бути при владі. Впливаймо на те, щоб у нас Україна була українською, щоб держава проводила українську політику. Тоді ці проблеми розв’яжемо, хоч хто буде у владі. Я за Ющенка, і хотів би, щоб справа, яку він започаткував, не занепала.
Не хотів би підтримувати занепадницьких ноток, які з’являються в декого. Розумію, що часи дуже складні, але є в нас дуже багато речей, на які ми можемо посилатися, багато чого зроблено. Був на Сумщині й знаю, яку грандіозну роботу робить там Анатолій Мокренко з дітьми, молоддю. Велике значення Конґресу, який провів Петро Кононенко тощо. Так повинні робити всі. Переконаний, що коли українські діти не гратимуть у футбол, не співатимуть пісень, то України в нас ніколи не буде.

МОВНЕ ПИТАННЯ —
ПИТАННЯ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ
Галина САЗОНЕНКО, директор Українського гуманітарного ліцею
Чому в нас така гостра мовна проблема?
По-перше, вона переведена в площину політики. Питання мови треба розглядати значно ширше, від нього залежить безпека країни.
По-друге, було видано 479 циркулярів на знищення української мови, про них не знають діти. До нас звертаються із Криму, щоб допомогти розставити акценти з приводу зовнішнього незалежного оцінювання з історії України. Посилаю до них наших учителів історії України, які пояснюють тамтешнім учителям, про що йдеться. Спершу говоримо з освітянами, а потім — з учнями. У розмовах зі вступниками пропоную: “Назвіть мені Ваш ідеал”. Нинішнє покоління не знає жертовних українців, які боролись за незалежність, переважно називають Кличка. Нам треба йти до студентів, дітей. Це інше покоління, яке все бачить прагматично. Ми мусимо змінювати підходи до виховання.
Міністерство освіти і науки видає підручники, посібники. Але в жодній книжці ніхто не порушує проблеми виховання громадянина, громадянськості, українського духу. Бояться за це взятися. Змінюються міністри — змінюються орієнтири. Починаємо знову з нуля.
Українські видання — на марґінесі. На 100 українців — 7 газет українською мовою, на 100 росіян, які живуть в Україні, — 53 російською. На книжковому ринку на Петрівці українська книжка для дітей втричі дорожча за російську.
Але є й позитив. Цього року ми вперше відстояли зовнішнє незалежне оцінювання українською мовою.
Торік для національних меншин: росіян, болгар, угорців тощо — тести перекладали їхніми мовами, тепер — лише українською. На тестуванні будуть словники, щоб учні могли перекласти слово, термін. Сприятиме поліпшено мовної ситуації й постанова Кабінету Міністрів, яка вийшла у вересні, що зобов’язує в навчально-виховному процесі (й на перервах) в усіх українських школах спілкуватися лише українською мовою. У нас немає російських шкіл, є українські школи з російською мовою навчання.
Нині при Кабміні створено раду директорів загальноосвітніх навчальних закладів. Це також добре. Пам’ятаю, як 1994 року директори складали іспити з української мови. У себе в колективі ми й тепер разом з учнями пишемо диктанти з української мови. Підтримуємо ініціативу Президента щодо єдиного диктанту, яку він висловив торік.
Найбільше нам бракує об’єднання. Звертаюсь до Павла Михайловича: Вам довіряють, “Просвіта” — це те, що мусить об’єднати нині всі патріотичні сили навколо мови. Робитимемо кожен власну конкретну справу добре, чесно й по-українському. І буде результат.

ЯКЩО ВТРАТИМО МОВУ — ВТРАТИМО ВСЕ
Віктор БАРАНОВ, голова Київської організації НСПУ
Наші дві проблеми вічні: “Хто винен?” і “Що робити?”
Про те, хто винен, ми говоримо вже 20 років, відколи існує цей Закон, а що робити, вирішуємо постійно, а справа не тільки на місці, а ще й погіршується. Думаю, через те, що ми не визначили концептуальних речей.
Ще за радянських часів дивувався: як можна жити в Україні й не знати української мови? Минуло 18 років незалежності. Виявляється, й тепер можна жити в Україні й не знати мови — починаючи від двірника і закінчуючи найвищими посадовцями. Навіть мова Президента, прем’єр-міністра недосконала, а ми їм про це боїмося казати. У Верховній Раді й поготів мовна проблема стоїть гостро. У них “галасування”, а не голосування, про це теж їм ніхто не каже. Багато народних обранців українську мову ігнорують. А ми боїмося сказати першим особам держави, що вони мусять бути взірцем для всіх.
Пам’ятаєте, коли розпався СРСР, відокремилася Прибалтика, раніше за нас там утворилися незалежні держави. У Латвії некорінне російськомовне населення на той час складало 51 %. Коли тамтешні керівники сказали, що латвійська мова буде державною, у Росії були такі збурення! Але коли Латвія почала розвиватися економічно й стала сильною, російськомовні побачили: якщо вони повернуться на батьківщину, рівень їхнього життя стане втричі нижчий. Тоді вони вивчили державну мову, стали громадянами Латвії й залишилися там жити. Мовні проблеми йдуть в одному величезному комплексі з іншими, зокрема, вседозволеністю серед керівних осіб, яку ми сьогодні бачимо.
Нещодавно я повернувся з Радомишля, що на Житомирщині. Там є бізнесмен Шереметьєв. Цікавий тим, що видав інструкцію для своїх працівників: послуговуватися тільки українською мовою. Хто говорить не українською — штраф або навіть звільнення з роботи. І ніхто не заперечує, бо він їм дає роботу.
І якщо ми нині думаємо, що нам робити, то пропоную: треба звертатися до таких інтелігентів. Треба виходити на ширші обрії, йти до молоді, студентів, працівників ЗМІ, мистецької інтелігенції.
Коли україноцентричний Президент висловлює прекрасні ідеї, будує Батурин, Чигирин, “Арсенал”, добивається визнання Голодомору геноцидом — це добре. Але водночас нерідко тримає на посадах голів держадміністрацій людей, які нищать українську культуру. І ми йому не кажемо про це.
Сьогодні назвали цифру: 479 циркулярів, виданих проти української мови. Зробімо 479 кроків на захист цієї мови. Повинна бути державна програма, і ми її наповнюватимемо. Згоден працювати ким завгодно в такій програмі.
Єдине болюче питання — наше об’єднання. У нас є “Просвіта”, могутні осередки в областях. Вона має пресу. Не шукаймо ще якоїсь організації, щоб її очолити, підтримуймо “Просвіту”. Сьогодні йдеться про те, що якщо ми втратимо українську мову — ми втратимо все: державу, територію. У нас залишився єдиний рубіж — українська мова.

ІТИ ДО ЛЮДЕЙ ІЗ СУЧАСНИМИ ПРОЕКТАМИ
Володимир КМЕТИК, президент телеканалу “Малятко”, генеральний директор анімаційної студії “Фрески”
Хочу почати з цитати українського політолога, який сказав, що вільна незалежна Україна буде на прапорі української буржуазії й триматиме вона це гасло, допоки не спідлиться. Ми живемо в час підлої буржуазії. На превеликий жаль, в Україні немає жодного вагомого політичного лідера, і в партійному, і в позапартійному середовищі, який поставив би як альфа й омега своєї діяльності відродження й утвердження реальними кроками української нації й Української держави.
Коли кажу, що немає таких людей, маю на увазі не те, що вони говорять, бо ми зараз намагаємося знайти, чи є в програмі цього політика українська ідея. На жаль, вони до тих програм ставляться, як до чергового з’їзду комсомолу. Більшість із того, що вони проголошують на майданах, зібраннях, мітингах зовсім не суголосне з їхніми прагненнями, це їх ні до чого не зобов’язує, вони працюють за технологічними моделями. Ми обираємо між тих, хто каже про українство і хто не каже, а потрібно — про тих, хто робить, хто сконсолідує ресурси: людські, фінансові, технологічні, матеріальні, інтелектуальні, часові й поставить це в площину державної програми. Таких людей нині немає.
Є постанова Кабінету Міністрів про заходи щодо української мови. Вона розписана на десять чи п’ятнадцять років й обов’язкова для урядовців. На цей рік ресурс цієї програми визначено в мільйон 200 тисяч гривень. Якщо додати втрату інформаційного, а отже, культурного простору, то бачимо, що ситуація справді катастрофічна. У нас відбувається “шустеризація” інформаційного простору. Тут говорили: “Дякую першому Президентові, що в “Свободі слова” не переходить на російську мову”. І справді, іноді не переходить. Але що він там робить? Хіба своєю особою такі люди не освячують легалізацію цих процесів в Україні? Вони не можуть собі сказати: “Я не маю морального права йти на цей шабаш!”
Ми були й у значно гіршому становищі. На превеликий жаль, коли політична еліта спідлюється або репрезентована негідниками, які за законом сполучених посудин з однієї скверни переливаються в другу, названу тією чи іншою приватизованою партією, ми змушені розраховувати лише на національний ресурс, на простих людей, на “Просвіту”. “Просвіта” має мізерний фінансовий ресурс, але вона — це єдиний спосіб відстояти українство.
Коли з’явився Шевченко, ситуація була ще гірша. Але цей син гречкосія поставив націю на ноги, чого не могла зробити вся тодішня еліта. Пізніше з’явився Франко — також від землі — й підняв Україну.
Держава, яка з’явилася в Україні, не є українською. Ми мусимо апелювати до людей — це останнє, що в нас залишилося. Коли з одного боку правда, а з другого — неправда, завжди правда перемагає. Це тільки питання часу. Треба об’єднати й активізувати людей і очікувати, що з’являться нові постаті, нове покоління — незганьблене. Для нього треба підготувати ґрунт. Не може бути, щоб нація не проклюнулася до повноцінного життя. Не маємо права її залишати поза межами культурного простору.
Ми кажемо: підтримаймо тих політиків, бо якщо прийдуть інші, то кінець. Насправді кінець із тими політиками у будь-якому випадку. Треба казати: незалежно від того, хто виграє, ми повинні себе поставити так, що змусимо владу робити те, що треба.
Роль “Просвіти” величезна. Ми повинні об’єднатися у справах і робити конкретні речі. Хочу працювати в “Просвіті”, бо тільки в цій організації знаходжу хай маленькі, але конкретні кроки для утвердження українства.
Подумаймо, як можемо заанґажувати велику кількість людей до української справи. Методом пропаганди, створення таких проектів, які захоплювали б новою естетикою. Павло Михайлович згадав, що “Просвіта” підтримала мультфільм “Лис Микита”, який ми зробили українською мовою. Торік у серпні його через Інтернет скачали 28 000 разів. Навіть у Росії сайти ці фільми подають в оригіналі. Говорять: “Это можно смотреть, мы это понимаем”. Це означає, що з цим продуктом ми йдемо до молоді й даємо їй зразок української мови, створений Франком. Ми можемо створити проекти не лише сучасні, а й перспективні.
Але коли ми виготовили фільм “Лис Микита”, чиновники нас зненавиділи, звинуватили в усіх злочинах.
Досвід ходіння по кабінетах доводить, що наші патріоти, які вчасно приходять на день народження Шевченка, святкують День Конституції й День Незалежності, в опозиції дуже добре вміють розповідати, що треба робити. Коли приходять до влади, — отримуємо зовсім іншу манеру поведінки. На першій зустрічі говорять: так, ми з тобою одної крові; на другій — почекай, я ще не встиг до цього дійти; а на третій пояснять, чому цього не можна зараз зробити або й зовсім не можна зробити. Коли ви приходите з українськими проектами, вони перетворюються на простих чиновників, які отримали згори цидулу, їхні помічники її записали, тож на будь-яке питання дадуть відповідь такою цидулою. Ми не маємо державних мужів.
Як держава є точкою опори для нації, так і Закон про мови є точкою опори для держави. Позитив у тому, що вчергове ми звертаємося до простих людей. Інших ресурсів зараз немає.

Джерело: http://prosvitjanyn.org.ua

ПАМ’ЯТІ ІВАНА СВІТЛИЧНОГО

Науковці з різних міст України зібралися в Старобільському факультеті Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Літературна, публіцистична, наукова спадщина Івана та Надії Світличних у розвитку національної культури другої половини ХХ століття”, присвячену 80-річчю з дня народження земляка, письменника, вченого, правозахисника, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Івана Світличного.
З кінця 1950-х молодий літературознавець Іван Світличний став чільною постаттю руху шістдесятництва, виробивши його ідейні, естетичні й морально-етичні основи. Саме він був об’єднавчою духовною силою між Східною й Західною Україною та з культурними діячами української діаспори.
Літературознавчі статті Івана Світличного позначені глибоким історико-літературним аналізом, високим естетичним рівнем, принциповістю й рішучістю в розвінчуванні псевдолітератури. Його власний приклад органічного вияву особистої свободи митця за будь-яких обставин захоплює й сьогодні.
1967 року у видавництві “Смолоскип” вийшла книжка Осипа Зінкевича “З генерації новаторів. Світличний і Дзюба”. Однак світове визнання тоді могло означати тільки нові репресії.
На той час Іван Світличний уже був неперевершеним літературним авторитетом і наставником талановитої творчої молоді: Василя Симоненка, Івана Драча, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Василя Голобородька.
У статті “Сучасне українське літературознавство”, яка була надрукована в “Українському календарі” (Варшава, 1966), Іван Світличний наголошував на історизмі як складникові способу мислення у поглядах на явища літератури й науки. Писав, що потрібно повернути в літературний процес такі постаті, як П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Хвильовий, М. Куліш та інші.
В ув’язненні Іван Світличний не припиняв літературної й наукової роботи, працював над синонімічним словником української мови. Тільки 1983 року тяжкохворий письменник зміг повернутися в Україну.
Усе свідоме життя Іван Світличний боровся за свободу українців, розвиток рідної мови, культури. Найдорожчими для нього були честь і гідність кожної людини.
Наукову конференцію, присвячену творчій спадщині митця, в Україні провели вперше. Її організатори — Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, кафедра філологічних дисциплін Інституту педагогіки й психології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. На участь зголосилося понад п’ятдесят науковців з різних міст України.
Учасники конференції побували в селі Половинкиному біля колишньої садиби Світличних, на сільському цвинтарі, де поховано батьків Меланію Іллівну й Олексія Павловича Світличних, разом з односельцями вшанували їхню пам’ять. Присутні підтримали пропозицію про створення в Половинкиному музею Івана й Надії Світличних.
Учасники конференції ухвалили звернення до органів місцевого самоврядування в Луганській області, в якому запропонували присвоїти ім’я Івана Світличного Половинкинській ЗОШ І—ІІІ ступенів, Старобільській районній бібліотеці, створити експозицію в Старобільському районному музеї, встановити меморіальні дошки на будівлях навчальних закладів, які закінчили Іван та Надія Світличні, найменувати вулиці на честь Світличних в Луганську, Старобільську, Антрациті, селі Половинкиному.
За результатами роботи конференції планують видати науковий збірник, до якого увійдуть не лише сучасні наукові студії, а й спогади про Івана й Надію Світличних, їхні літературні твори, листи, що раніше не публікувалися. До цього нас зобов’язує діяльна пам’ять.

Джерело: http://prosvitjanyn.org.ua

Подаруй книгу українському гардемаринові!

Член Президії політради «Нашої України» Юрій Єхануров виступив з ініціативою проведення акції «Подаруй книгу українському гардемаринові!» та закликає всіх українців до неї долучитися. Мета акції – сформувати бібліотеку у першому в Україні військово-морському ліцеї, що відкрився 1 вересня цього року в Севастополі.
Нагадаємо - під час роботи у Міністерстві оборони України, Юрій Єхануров ініціював створення у Севастополі військово-морського ліцею для юнаків, що закінчили 9 класів загальноосвітньої середньої школи. Міноборони разом з Міносвіти провели усі необхідні процедури для відкриття такого закладу. У ліцеї навчатимуться юнаки з усіх регіонів країни.

За словами Єханурова, зараз ліцеїсти забезпечені житлом, меблями, військовою формою та всім необхідним, але потребують допомоги у комплектуванні бібліотеки. «Саме тому я хочу розпочати цю акцію. В столичній «Є-книгарні», що на вулиці Лисенка, я купив декілька видань для ліцею і там же власники охоче погодилися створити цілу поличку з табличкою із закликом подарувати книги майбутнім українським морським офіцерам», - розповів Юрій Іванович.

«Звичайно, можна знайти мецената, який би забезпечив ліцей книгами. Однак мені б хотілося, щоб ця акція стала всеукраїнською і щоб навколо неї об’єдналися небайдужі українці з усіх куточків нашої держави», - додав він.

Саме тому «Наша Україна» закликає всіх охочих подарувати книги для бібліотеки українського військово-морського ліцею. Це можуть бути видання на історичну, військову тематику, а також пригодницькі чи наукові книги – на Ваш розсуд. Пам’ятаймо – йдеться про духовний розвиток наступних поколінь українських моряків, майбутнього українського Флоту!

Книги можна залишити безпосередньо в ліцеї або в офісі партії «Наша Україна».

Адреса Ліцею: 99028 м. Севастополь-28, вул. Дибенка,1а. тел. (0692) 53-32-75
Адреса офісу: 04070 м. Київ, вул. Спаська, 37

Джерело: http://www.razom.org.ua