Донецк – это Украина!

27.04.2014

Общественное движение «Донецк – это Украина!» призывает граждан пройти маршем по Донецку 28-го апреля, "чтобы в очередной раз показать, что мы гордимся своей Родиной, гордимся тем, что мы – украинцы". Об этом сообщают организаторы шествия.
"Мы хотим громко заявить о том, что мы не сдаемся, и мы не боимся провокаций со стороны наших оппонентов. Мы хотим вновь показать всем, что Донецк – это Украина! Мы хотим еще раз заявить, что движение «Донецк – это Украина!» не является подконтрольным каким-либо политическим партиям и выступает против политизации патриотического сообщества в Донецке. Мы не хотим, чтобы простые граждане оказались втянуты в политические игры представителей партийных структур, которые готовы манипулировать патриотическими чувствами украинцев ради повышения рейтинга. Вы поверили нам и вышли на митинг 4-го марта именно потому, что мы такие же простые патриоты, у которых болит душа за Украину и украинский народ. Поэтому наше движение и впредь будет оставаться аполитичным и честным перед дончанами, потому что только объединившись ради общего дела и доверившись друг другу, мы сможем противостоять сепаратизму и отстоять свое право жить в единой и неделимой Украине", - говорится в сообщении.

"Мы призываем все патриотические силы Донбасса принять участие в марше 28-го апреля для того, чтобы выразить свою солидарность со всей Украиной и еще раз показать, что в Донецке есть искренние патриоты, готовые защищать свою страну и отстаивать свое право на светлое будущее в этой прекрасной стране", - отмечают в издании.

Источник: Новости Донбасса

Звернення Священного Синоду 

Української Православної Церкви

Cerkva.info

Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату занепокоєний існуючою суспільною і політичною кризою та прагне допомогти українському народу знайти з неї вихід.
Ми схвалюємо та підтримуємо всі заяви і звернення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з приводу актуальних суспільних подій та висловлені в цих заявах пропозиції і застереження.
Враховуючи, що першопричиною громадських акцій стало суспільне незадоволення відкладанням на невизначений час підписання угоди про асоціацію України і Європейського Союзу, виходом з кризи, на нашу думку, буде відновлення переговорів та підписання цієї угоди.
Умовою порозуміння є невживання сили до учасників мирних громадських акцій, недопущення провокацій з будь-якого боку. Ми закликаємо і громадських активістів, і представників влади та опозиції робити все можливе для уникнення силового протистояння.
Ми вважаємо корисним та схвалюємо діалог за круглим столом між владою, опозицією та представниками громадянського суспільства як шлях вироблення взаємно прийнятних рішень для подолання кризи.
Ми сподіваємося, що будуть вжиті належні кроки для відновлення рівня суспільного авторитету виконавчої влади.
Синод закликає вірних Київського Патріархату і всіх віруючих продовжити молитви за Україну, за мир і порозуміння, за збереження нашого народу від міжусобної ворожнечі.
Церква була, є і залишатиметься з українським народом. Ми закликаємо Боже благословення на всіх, хто прагне добра Україні!

ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ  ФІЛАРЕТ

МИТРОПОЛИТ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ  ЕПІФАНІЙ

МИТРОПОЛИТ ЛЬВІВСЬКИЙ І СОКАЛЬСЬКИЙ  ДИМИТРІЙ

МИТРОПОЛИТ БІЛГОРОДСЬКИЙ І ОБОЯНСЬКИЙ  ІОАСАФ

МИТРОПОЛИТ ЧЕРКАСЬКИЙ І ЧИГИРИНСЬКИЙ  ІОАН

АРХІЄПИСКОП ДОНЕЦЬКИЙ І МАРІУПОЛЬСЬКИЙ  СЕРГІЙ

АРХІЄПИСКОП РІВНЕНСЬКИЙ І ОСТРОЗЬКИЙ  ІЛАРІОН

АРХІЄПИСКОП ЧЕРНІГІВСЬКИЙ І НІЖИНСЬКИЙ  ЄВСТРАТІЙ

АРХІЄПИСКОП ХЕРСОНСЬКИЙ І ТАВРІЙСЬКИЙ  ДАМІАН

ЄПИСКОП УЖГОРОДСЬКИЙ І ЗАКАРПАТСЬКИЙ  КИРИЛ

ЄПИСКОП КІРОВОГРАДСЬКИЙ І ГОЛОВАНІВСЬКИЙ  МАРК

День Європейської України. ОНЛАЙН

У Києві вшанували пам’ять жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років

Джерело:  http://www.cerkva.info

23 листопада 2013 р., в День пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. в Україні та закордоном відбулися численні поминальні заходи.

Зокрема, у Києві о 15 годині біля Меморіалу пам’яті жертв Голодомору розпочалися жалобні заходи, організовані громадським комітетом з відзначення роковин Голодомору-геноциду. У заходах взяли участь керівники та представники політичних партій і громадських організацій, члени громадського комітету з відзначення роковин Голодомору, представники іноземних дипломатичних представництв, делегації з усіх областей України.

Скорботною ходою вони пройшли до меморіалу «Свіча пам’яті», біля якого було встановлено траурні композиції із запаленими свічками. Після цього було відправлено панахиду.

Очолив панахиду Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Його Святості співслужили: Патріарший намісник, митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній; архієпископ Богуславський Олександр, вікарій Київської єпархії; єпископ Вишгородський Агапіт, керуючий справами Київської Патріархії та численне духовенство столиці. У панахиді також взяли участь духовенство Української Греко-Католицької Церкви на чолі з секретарем Синоду УГКЦ єпископом Богданом (Дзюрахом).

Панахиду співав хор Київської православної богословської академії.

О 16:00 в Україні пройшла загальнонаціональна хвилина мовчання пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Після цього почалася загальнонаціональна акція "Запали свічку пам'яті", під час якої українці запалили свічки біля меморіалів Голодомору й у вікнах своїх будинків.

Жалобні заходи відбулися в усіх обласних центрах та інших населених пунктах України. Всюди в них брали участь єпископи й духовенство Київського Патріархату. Поминальні заходи та панахиди відбулися також і в місцях поселення українців у діаспорі.

Царство Небесне і вічна пам’ять жертвам Голодомору!

СЛОВО ПРО ПАТРІАРХА

Джерело: Українська Православна Церква

Визначні культурні, наукові та громадські діячі про Патріарха Філарета.

Юрій ДОРОШЕНКО,
Заслужений журналіст України

Широке відзначення 50-річчя єпископського служіння та 45-річчя перебування на Київський кафедрі Святійшого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета стало приводом, аби звернутися до визначних культурних, наукових і громадських діячів України (академіків, Героїв України, письменників і поетів) з проханням сказати слово про владику, поділитися спогадами, враженнями від спілкування.

Наші співрозмовники ще раз засвідчують, що національна еліта бачить в особі Патріарха Філарета непересічного духовного лідера українського народу, послідовного патріота, авторитетного церковного діяча загальноправославного масштабу.

Важливо, що з великою повагою та симпатією до Святійшого Філарета ставляться не лише православні, але греко-католики і навіть мусульмани. Навіть ті, кому за радянських часів доводилося бути опонентом владики, нині, майже одноголосно, говорять про мудрість і  глибоку віру нашого Патріарха, подвижницьке служіння Церкві та українському народові.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ (академік Національної академії наук України, Герой України):

«Українська автокефальна православна церква завжди ставала оплотом в боротьбі за Незалежність України. За це вороги державності нашу Церкву намагалися знищити. Так було наприкінці 20-х років та на початку 30-х років ХХ сторіччя. У той час, здавалося, вона була остаточно знищена. Але з відновленням Незалежності України, автокефальна Українська православна церква також відродилася. Нині вона не просто існує, але й активно розвивається. Ім’я цієї мученицької Церкви – Українська православна церкви Київського патріархату. Швидкий процес відродження відбувся завдяки тому, що Київським патріархатом керує видатний церковний діяч - Патріарх Філарет.

Я дуже давно знаю владику. Ми познайомилися ми ще 1989 року. Повинен сказати, що Патріарх Філарет є не лише видатним церковним діячем, але й визначним політиком і промовцем. Я завжди уважно слухаю його виступи та проповіді. Вони формулюються простою, логічною мовою. Ця чітка логіка є характерною для глави УПЦ КП.

Крім усього, він дуже стійкий чоловік – переніс багато труднощів. Він вистояв, бо був сильний духом. Київський патріархат має визнання від українського народу, саме завдяки мудрій позиції  Патріарха Філарета.

Владика також надзвичайно роботящий чоловік. Він перекладає українською мовою велику кількість богослужбових книжок. Завдяки цьому у храмах Київського патріархату служба правиться українською мовою. Священики та архієреї Української православної церкви Київського патріархату є патріотами України. Церква під проводом Патріарха Філарета є духовною основою Незалежності України.

Подальші успіхи у розвитку Київського патріархату залежатимуть від молодих кадрів. Якщо подивитися на єпископів і митрополитів, які виросли в УПЦ КП стараннями Патріарха Філарета – це прекрасні, компетентні, живі та скромні люди, грамотні політики. Цим і славиться наша Церква.

Київський патріархат є справжньою патріотичною Православною церквою України. І в цьому велика заслуга Патріарха Філарета. Перед Церквою та українським народом».

Дмитро ПАВЛИЧКО (письменник, перекладач, Герой України, лауреат Шевченківської премії):

«До митрополита Філарета я прийшов восени 1989 р., представився посланцем щойно створеного Руху. Не знав добре до кого йду, але інстинктивно відчував сподівання, що він виступить на підтримку окрилених першими мітингами і перемогами рухівців. Ми говорили про політичну ситуацію в Україні, коли Греко-католицька церква вже вийшла з підпілля, червона імперія дихала на ладан, а Російська православна церква (керована Комуністичною партією) не подавала ознак життя.

Митрополит вислухав мої запевнення, що Народний рух стоятиме за Церкву україномовну, незалежну. Владика Філарет не відповів мені на питання, в яку сторону піде духовенство Совітської церкви, але він поблагословив мене і подарував тритомну Біблійну енциклопедію, при цьому сказав: «Ситуація така, з якої видно, що  Бог не забув про Україну».

Згодом митрополит Філарет на моє прохання зустрівся з митрополитом Мстиславом (Скрипником), що приїхав із Америки, й обдумував, яким чином об’єднати Українську автокефальну православну церкву в США з українським духовенством в Україні, яке прагнуло звільнитися від московського зверхництва. Мстислав був захоплений перемовинами з Філаретом. Я зрозумів, що митрополит Філарет вибрав свою дорогу та згуртував навколо себе отців духовних задля створення Київського патріархату, незалежного від настроєних проти української держави владик.
Сталося. В новітній нашій історії митрополит Філарет (Михайло Денисенко) син Антона Денисенка та Меланії Опришко з Донбасу, відзначився своєю громадською мужньою поведінкою, героїчним характером, спрямованому у майбутнє проникливим розумом, як перший із перших владик, хто визволив нашу Церкву від імперського, московського православ’я. Дух Філарета ображала фальшива ревність московських попів, що з однаковою заповзятістю служили царям і сталіністам, а тепер в Україні виконують функції п’ятої колони, вбиваючи іменем Христа нашу національну свідомість і свободу.

Каюся, був один момент у моїм житті, коли я просив владику Філарета зібрати всіх самопроголошених глав Православних церков України, архієреїв, віддати їм свій предстоятельский жезл, нехай оберуть собі когось одного з поміж себе. А тепер думаю: як добре, що Філарет тоді не послухав мене, не віддав нікому своєї митри. Він вознесений за свою мудрість любов’ю українського народу і за свою непокірність відзначений ненавистю людей, які зневажають України, як перший опонент Патріарха, глава Московського патріархату Кирил Гундяєв.

Я народився в греко-католицькій родині, хрестив мене видатний український стопчатівській священик Корнелій Бахталовський, син якого Мирон, був політичним виховником в УПА, в сотні Бурлаки. Я кожним нервом своїм чую свою приналежність до Галичини, до Львова. Але до Патріарха Філарета я йду на Службу Божу, вбачаючи в ньому пастиря, покликаного Богом, збудувати єдину помісну Українську православну церкву.

Я буваю щасливим тоді, коли чую спільні молебні за Україну Греко-католицької церкви та УПЦ Київського патріархату. Це, зокрема, було в листопаді минулого року, біля пам’ятника Голодомору в Києві, це було 29 січня, на полі під Крутами, біля пам’ятника справжнім Героям України. Я бачив у День Соборності у Палаці «Україна» архієпископа Святослава та Патріарха Філарета поруч і посилав їм думками вітання, як апостолам нашої національної та духовної єдності. Філаретові сьогодні найтяжче, бо його не любить той, хто мав би сповідатися в нього, радитися з ним, як керувати Україною.

Народе мій, зійдися під омофором Філарета!
Україно, молися за Патріарха Філарета!»

Мустафа ДЖЕМІЛЄВ (лідер кримськотатарського народу, голова Меджлісу кримськотатарського народу): 

«Не пам'ятаю точно, коли відбулася наша перша зустріч із Патріархом Філаретом, але знаю точно - знайомий з ним давно. Мабуть, із часу створення ним Української Православній Церкві Київського Патріархату, тобто 1992 року. Зустрічалися зазвичай на різних торжествах і дипломатичних прийомах, куди запрошувалися і лідери всіх концесій. А наприкінці червня 2000 року він був навіть моїм гостем у Бахчисараї. Це час, коли у Криму під керівництвом тодішнього спікера парламенту автономії і лідера кримських комуністів Леоніда Грача повсюди, особливо на дорогах при в'їздах в населенні пункти, почали встановлювати так звані «поклонниє крєсти» і розвішувалися плакати з написами «Крим – колиска Православ'я». Обстановка була дуже напружена, оскільки такі дії викликали різке несприйняття збоку кримськотатарського народу. У деяких селищах сталися досить великі сутички між кримськими татарами та проросійськими натовпами прибічників цього «хрещення Криму». Місцева російськомовна преса, ясна річ, в усьому звинувачувала кримськотатарський народ, багаторазово тиражуючи слова головного кримського «православного комуніста» Леоніда Грача про те, що ми фанатики, варвари і екстремісти. За висновком соціологічних досліджень тоді загроза міжконфесійного конфлікту у Криму наблизилася до критичної точки.

Патріарх Філарет, як тільки прибув до Криму, відразу ж назвав цю кампанію з встановлення хрестів, відвертою політичною провокацією, яка немає нічого спільного ні з Православ'ям, ні з християнством взагалі. Це значною мірою сприяло спаду напруженості та, зрозуміло, зростанню симпатій кримськотатарського народу до Київського Патріархату й особисто до Патріарха Філарета.

Взагалі ж, як я думаю, якщо Україна є Незалежний державою, то й Церква в ній повинна бути незалежною, автокефальної, а не бути у підпорядкуванні Церкви іншої країни, глава якої свої дії погоджує із керівником також чужої держави. Тим паче, що керівник тієї держави розглядає Незалежність України як якесь непорозуміння.

Правомірність дії Патріарха Філарета зі створення незалежної Православній церкви в Україні є не лише виправданими, але й єдиновірними. Він діє, як глибоко віруюча людина і патріот своєї країни. Тому симпатії більшості кримськотатарського народу і Духовного управління мусульман Криму, зрозуміло, за Київським Патріархатом, який очолює Патріарх Філарет.

Пригадую, коли у Криму була створена міжконфесійний рада під назвою «Мир – дар Божий» (де переважають проросійські настрої) і ця структура прийняла рішення не брати до свого складу Кримську єпархію Української православної церкви Київського Патріархату, тоді Духовне управління мусульман Криму теж залишило цю раду. Так ми продемонстрували підтримку Київському патріархатові.

Переконаний, що відносини нашого Духовного управління та Української православної церкви Київського патріархату на чолі з Патріархом Філаретом і надалі лише зміцнюватимуться. І це благо для всієї країни, особливо, для стабільності у Криму».

Левко ЛУК’ЯНЕНКО (багаторічний в’язень радянських концтаборів, дисидент, Герой України):

«До 1989 року, часу коли я був у радянській тюрмі та на засланні, уважно слідкував за діяльністю наших письменників і журналістів. У тому числі і за релігійною ситуацією в Україні. Прискіпливо читав газети, журнали, книги. Воно здалеку може навіть було видніше, ніж зблизька. Потім, коли повернувся в Україну, то з того часу уже слідкував всім із Києва. Тоді владика Філарет був також об’єктом мого «слідкування». Я хотів знати, як він ставиться до нашої державності, боротьби за волю України та проти комуністичної диктатури. Це був період бурхливої політичної діяльності. Важливо було оцінити людей.

Тоді ж я помітив, наскільки Компартія старалася внести роздор у церковне життя, розсварити та нацькувати людей. На Сході України, зокрема, на моїй рідній Чернігівщині, колись мала великий авторитет Українська автокефальна православна церква. Бо вона була патріотичною, йшла з народом. Через це більшовики її знищили повністю. І ось 1989 року у Чернігові зібралася група молодих людей, чоловік п’ятнадцять, які вирішили заснувати громаду УАПЦ. Тоді КДБ їх настільки взялося ганяти та переслідувати, що людям так і не вдалося відродити рідну Церкву. Отже, ще в ті часи я помітив, що на Східній Україні, де було коріння Автокефальної церкви, Кадебісти не давали їй там відроджуватися, а натомість, на Західній України, наприклад, на Івано-Франківщині, де я бував, там кадебістська агентура навіть підштовхувала людей створювати УАПЦ. Влада та спецслужби Радянської імперії навпаки натравлювали православних на греко-католиків (а їх там основна маса). КДБ на Західній Україні придушувало Українську греко-католицьку церкву (яка виходила з підпілля), а Українську автокефальну православну церкву насаджували. По деяких селах на цьому ґрунті люди поділилися та дивилися лютими очима один на одного. Ця боротьба було доволі гострою та грала на руку тодішній владі.

З тих часів я приглядався за політичною позицією Патріарха (тоді ще митрополита) Філарета. Коли вже був Патріархом Володимир (Романюк), Філарет все одно був активним. Від того часу я не помітив жодного слова, речення, заяви з уст владики Філарета, які б носили сумнівний характер відносно Незалежності України.

Я страшенно радий, що після багаторічного політв’язня радянських концтаборів Патріарха Володимира (Романюка), главою Української православної церкви Київського патріархату став Філарет. Це справді дуже розумна людина, яка послідовно стоїть на позиціях української Незалежності, розумно, дипломатично, з церковних позицій підтримує цю ідею. В особі Патріарха Філарет я бачу надзвичайно потужну духовну силу, яка протягом більше двадцяти років працює на зміцнення нашої державності, запалює віру у душі людей. Він прагне, щоб матеріалістичний народ, який таким став за часи комуністичного панування, відроджував духовну віру, підносив свої серця до вищих ідеалів. Адже людина не може жити лише хлібом і сіллю. Їй потрібна душа. Цим вона й відрізняється від тварини. Саме Церква задовольняє ці духовні потреби. Україна може утвердитися лише тоді, коли постане єдина помісна Українська православна церква і на цій позиці чітко і послідовно стоїть Патріарх Філарет».

Дмитро ГНАТЮК (співак, Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, Герой України): 

«Мені приємною є згадка про владику Філарета. Ми ще за радянських часів часто зустрічалися у літаку, літали в Москву, в інші міста. Я дуже симпатизував і симпатизую йому. За тієї доби він був у пошані, його по всьому світові добре приймали. Він об’їхав майже весь світ. Була одна Російська православна церква і він у ній відігравав чільну роль. Але для нас важливо, що Патріарх Філарет набрався мужності очолити автокефальну Українську православну церкву. Це прекрасно! Добре, що владика відійшов від Москви, адже наша Церква більш древня! У Києві Хрестилася Русь. У нас багато подвижників. Хвала і честь, що він зробив такий крок. Хоч він і натерпівся, але нині має багато послідовників.

Повірте мені, як співакові, крок на автокефалію Філарета мудрий, адже навіть Служба Божа надзвичайно гарно лунає українською мовою. Пригадую, як за радянських часів, я з тоді ще митрополитом Філаретом думали записати українською мовою Літургію, з хором і солістами Національного оперного театру України. Це десь були 80-ті роки. Я прийшов до нього та запропонував: владико, ось нещодавно болгари гарно записали свою Службу Божу, але у нас буде найкраще! Він погодився, але коли дійшло до виконання, влада заборонила. Тоді було не так як хочеш, а так, як треба…

У мене найкращі спогади про нашого Святішого Філарета. Я завжди з радістю з ним зустрічаюся. Раніше ходив часто, майже щонеділі, у Володимирський собор. Але оце два роки тому зламав ногу і вже мені важко стояти… Тому, на жаль, став менше бачити владику. Він мені так подобається! У нього така м’яка, душевна мова. З ним поговорити приємно, майже як зі святою людиною!
Я виріс у церкві і для мене Українська православна церква, рідна мова – це моє, невід’ємне. Я ж з восьми років співав у церковному хорі! Мій тато довгі роки був головою церковної громади. Саме панотець мене вчив співати, поставив дихання, навчав нотної грамоти.

Патріарх Філарет для мене як отой панотець із дитинства. Це людина надзвичайно цікава, яка може багато розповісти. Таким, як Філарет я вірю. Не хотілося б зараз говорити, але деякі панотці зараз зловживають своїм статусом. Я ніколи від владики не бачив жодного негативу. Він надзвичайно дисциплінована особистість, працелюб. Думаю, що він справді свята людина. Владика прийняв багато принижень і образи, але, як мені здається, завжди діє за принципом: зроби добро та забудь. Так, до речі, мене вчив і батько».

Іван ДРАЧ (письменник, Герой України, перший голова Народного руху України):

«Ще за радянських часів чув про митрополита Філарета як про яскравого, непересічного церковного діяча, тоді, коли він був іще одним із церковних лідерів у Москві. Те, що він свого часу був призначений на Київську кафедру, то це була, як на мене велика подія, бо ми маємо тепер діяча з могутнім розумом, непокірним характером, людину справедливу та непересічну. Знаю що побутує різноманітне ставлення до нього. Так владика Мстислав один час не приймав його, різко виступав проти нього, але митрополит Філарет це все пройшов гідно. Витримав і критику і несприйняття та залишився чітким, справедливим українським духовним діячем, політиком, для якого передусім Бог і Україна. Це для нього субстанції, які є основними в його житті. Він може бути взірцевою людиною, яка знає в кожній ситуація, як себе треба поводити. Відчуття всього того, є важливе, бо тоді до цієї людини за пор радою можна прийти у лиху годину.

Я пам’ятаю, як загинув мій син, я прийшов і мав довгу розмову зі Святійшим. Це великою мірою вплинув на мене. Зрозумів наскільки людина глибоко обсервує цей світ… Як вона твердо вірить у Бога. А не так давно я його питав: от був у Переяславському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди і бачив, що ви подарували їм «Основи добротолюбія», це ваш твір, чи Паїсія Величковського? Патріарх відповів: це твір Паїсія Величковського. Виявляється, Київський патріархат переклав українською мовою та видав цей твір. Після цього ми зі Святійшим повели мову про Величковського та його творіння. Бо для мене це дуже цікаво, адже Паїсій Величковський і Григорій Сковорода належать до випускників Києво-Могилянської академії. Вони обидва народилися в 1722 року і померли 1794 року. Паїсій Величковський зробив грандіозний вплив на Православ’я румунське, сербське та ще й російське. А вплив Сковороди на українську культурну духовність безсумнівний. Мені було цікаво про це все говорити з Патріархом. Це велике щастя та насолода таке спілкування.

Владика Філарет - велика інтелектуальна сила. І ця людина очолює Українську православну церкву Київського патріархату. Я щасливий, що належу до тих людей, які його шанують і які йому, при нагоді, всіляко сприяють. Коли маєш такого церковника, то тішишся, що є людина до якої треба серце притулити.

Пригадую, коли мене обрали головою Руху я почав приходити на різні церковні заходи та дивився, як достойно виходить владика зі складних ситуацій. З того моменту я заповажав його. Коли Патріарха Філарета звинувачують у тому, що він служив довгий час Москві, то я хотів би запитати таких, як, на приклад, Сверстюк: коли відбувався перехід від Савла до Павла, скільки часу Савл служив протилежній християнству силі та скільки вже Правді? Отож не судіть і не судимі будете.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ (академік Національної академії наук, директор Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка): 

«Якщо говорити про Патріарха Філарета, то я зразу згадую перші роки мого перебування в Уряді України, в 1991-94 році, коли мені, як віце-прем’єр-міністру, доводилося входити в проблеми тогочасного релігійного життя. Всі пам’ятають той час. Він був доволі гострим, складним. Йшло утвердження Незалежності України.

Тоді виникла думка максимально підсилити процеси єднання в Україні, щоб у перспективі утворити єдину помісну Українську православну церкву. Ще до Незалежності я мав зустрічі з Патріархом Мстиславом, у його резиденції, у Бавн-Бруку. Під час частих приїздів владики Мстислава, я його зустрічав і ми вели розмови. Думка влади була в тому, щоб почати інтенсивну підтримку, аби Мстислав повернувся в Україну та став тим, хто б прискорив релігійні автокефальні процеси. Владика спершу мав упереджене ставлення до митрополита Філарета, зважаючи на те, що останній займав у Московському патріархаті одне з чільних місць. Це викликало у Мстислава, великого патріота та прихильника помісної Церкви, певну пересторогу. Але зустрічі з митрополитом Філаретом переконали його в тому, що треба працювати разом. Я тричі організовувати зустрічі з Президентом України Леонідом Кравчуком. Пам’ятаю президентські наполягання про те, що треба, в ім’я національної єдності, спілкуватися з митрополитом Філаретом. Якраз тоді Московський патріархат почав негативну кампанію проти Філарета. Я тоді вперше побачив, наскільки Патерах Філарет є мужньою людиною. Він усвідомлював свою місію творця незалежної Української православної церкви. Він був відродженцем Української Церкви.

Я мав і формальні і неформальні зустрічі з митрополитом Філаретом. Уже після смерті Патріарха Мстислава стало зрозуміло, наскільки важливу, навіть провідну роль взяв на себе Митрополит Філарет.

Хотів би наголосити на великій просвітницькій, патріотичній роботі Святішого. Його проповіді читаєш із колосальною насолодою, бо бачиш, наскільки це авторські тексти, там говорить внутрішній голос глибоко віруючої людини, яка переживає кожне слово Боже і витлумачуює, так, що доходить до серця кожної людини.
Мене вражає, яку колосальну роботу проводить Патріарх з перекладу богослужбової літератури українською мовою. Багато століть така література була заборонена. За цих коротких двадцять років створити таку колосальну бібліотеку та розіслати її по храмах, це величезна подвижницька праця. Вона говорить про те, якою мудрою візією володіє Патріарх Філарет.

За будь якого спілкуванні, ти відчуваєш наскільки потужне наповнення має ця людина. Глибокої мудрості та в той же час тонкого відчування ситуації та проблем. Думаю, що в особі Патріарха Філарета маємо унікальну особу, яка, безпосередньо не втручаючись у політичне життя, в той же час, дуже чутливо реагує не те, що відбувається в житті України. Йому не байдуже те, що відбувається в країні. Він чітко та послідовно підтримує патріотичні сили, що базуються на національних цінностях і пріоритетах. Він не вибирає конкретну особу. Святійший підтримує тих, хто думає про Україну, хто хоче, щоб Україна була національною державою. Роль Церкву в цьому питанні надзвичайно важлива, адже вона є духовною основою держави. Держава без духовного наповнення не держава. Тут Його Святість перегукується з Іваном Франком, який 1905 року звертався до галицької молоді з закликом творити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний і політичний організм, спосібний до життя. Франко ставив на перший план культуру. А коли ми говоримо про культуру, то ми повинні сказати про надзвичайно важливий її сегмент – віру та релігію».

Юрій ЩЕРБАК, (письменник, Надзвичайний і повноважний посол України):

«Патріарх Філарет безперечно увійде (вже увійшов) в історію України, як людина, яка кинула виклик імперсько-КГБісьстській московській церкві, що з люттю поборювала та поборює будь-які спроби створення самостійної Української православної церкви – важливої духовної частини незалежної держави.

Як справжній пастир, гідний відновлював традицій першої східно-слов’янської Православної церкви, що перебувала колись під омофором Константинополя, владика Філарет виявив твердість, мужність і послідовність у відстоюванні законних прав Київського патріархату, чим здобув велику повагу українського суспільства. Як людина терпляча і мудра, як істинний християнин, він вірить у проведіння Боже в остаточну перемогу сил Добра над злом, у створення єдиної помісної Української православної церкви. Мені випала висока честь познайомитися з владикою Філаретом у лихі дня 1986 року, коли Київ був охоплений Чорнобильським шоком, коли партійні «солов’ї» Чорнобиля заколисували країну казочками про нешкідливість радіації: я прийшов до резиденції київського митрополита (на той час) Філарета, що на Пушкінській вулиці, щоб узяти інтерв’ю для «Литературной газеты». На відміну від бундючних трубадурів радянської пропаганди, владика Філарет одразу ж знайшов людські та прості слова скорботи, співчуття до всіх тих, хто постраждав у результаті катастрофи. Він дав тлумачення пророцтв Апокаліпсиса, звернувши увагу на універсальний характер слів Об’явлення Святого Івана Богослова. Створюючи документальну повість «Чорнобиль», я брав інтерв’ю у сотень людей: владика Філарет врізався у пам’ять своєю бездоганною моральною позицією великої Людини, яка розуміє біль народний й намагається молитвою, словом і ділом допомогти співвітчизникам у годину біди.

Нехай Бог подарує Святійшому Патріархові Київському і всієї Руси-України Філарету сили і снагу нести слово і правду Христову українському народові».

Василь ШКЛЯР (письменник, лауреат Шевченківської премії):

«Святійший Патріарх Філарет – безумовно, одна із найсвітліших і найавторитетніших постатей у новітній українській історії. Відразу після проголошення Незалежності він твердо ступив на тернистий шлях боротьби за Єдину Помісну Українську Церкву, і цей чин став суттю і метою його подвижницького  життя. Видатний богослов, мислитель, філософ, він, крім усього, зробив щедротний внесок у нашу національну культуру, просвітництво, духовну літературу. А його переклад Біблії – це ще й вияв мистецьких глибин таланту від Бога.

До речі, свою першу Біблію я ще за радянських часів отримав із рук митрополита Філарета, чим пишаюся й досі. І тоді, і тепер мав честь  особисто спілкуватися з Його Святістю, і мене вразила оригінальність його мислення і водночас винятковий дар промовляти глибокі філософські речі простою, зрозумілою і просвітленою мовою. Так, від цього Чоловіка йде світло. І я прошу Бога, аби дав йому ще сил і здоров’я для справдження великої мети Єдності – мети, що стала спільною для всіх свідомих українців.

«Неправда діє, – каже нам сьогодні Святійший, – але їй буде край». І це теж істина».

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ (письменник, літературознавець, видавець, лауреат Шевченківської премії):

«Святійший патріарх Філарет – одна зі справді найхаризматичніших постатей у сучасній Україні. Тому навіть важко уявити нас без нього. І не тільки нас, а й усе світове українство, оскільки Патріарха не лише добре знають на всіх паралелях і меридіанах, де живуть українці, – повсюдно вслухаються в його слово, беруть до уваги його оцінки суті речей.

Українська православна церква Київського патріархату – важливий духовний оплот Української держави й українській душі. І її очільний патріарх Філарет уже сьогодні, за свого подвижницького життя, належить нашій історії. Його “труди і дні” – то сторінки важливої книги Буття, де вчуваємо благословенний голос Віри і тепло глибокого серця».

Володимир ЗАГОРІЙ (голова наглядової ради АТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор, президент Ліги українських меценатів):

«Патріарх Філарет може бути для всіх нас яскравим прикладом українського патріотизму й справді державної мудрості. Всі явища та події нашого життя він незмінно розглядає в широкому соціально-політичному контексті всього пострадянського простору. А водночас із цим він не перестає бути духовним пастирем у найширшому розумінні.

Спілкуючися з Його Святістю, захоплюєшся сміливим і ясним його розумом, глибокою візією у майбутнє, а також отією глибокою християнською терпимістю, котрої так не вистачає сьогодні всім нам».

Записав Юрій ДОРОШЕНКО

Як Україна святкувала День Соборності

Джерело: Український Тиждень

В Україні відзначили 93-ю річницю проголошення Акту Соборності: в Одесі молоді патріоти організували флешмоб з піснями, у Львові пасажирів поїзда з Донеччини частували смачними пампухами, а Київ відзначився найчисельнішим мітингом.

Фотогалерея: Українці об'єднали два береги Дніпра живим ланцюгом (зображень: 40)

Зранку керівництво України поклало квіти до пам’ятників видатним українським діячам - Тарасу Шевченку та Михайлу Грушевському. У церемонії взяли участь президент Віктор Янукович, прем‘єр-міністр Микола Азаров, перший заступник глави Адміністрації президента Ірина Акімова, секретар РНБО Раїса Богатирьова, голова КМДА Олександр Попов, урядовці, представники духовенства та громадськості.

Згодом у Національному палаці України пройшли урочистості з нагоди свята, у яких, зокрема, взяли участь чотири президенти країни - – Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Віктор Янукович.

На Софіївській площі Києва відбувся багатотисячний мітинг опозиційних сил, на якому  було оголошено угоду про спільні дії об’єднаної опозиції.  Опозиція провела також мітинг біля пам'ятника Тарасові Шевченку Києві. За даними міліції, усі акції опозиції у столиці пройшли без порушень громадського порядку. 

Крім того,  у Києві громадські активісти поєднали береги Дніпра двохсотметровим національним прапором України. Акція відбулася на пішохідному мосту, що з´єднує правий берег річки з Трухановим островом. Подібна акція відбулася і на мосту Патона. А "Наша Україна" на Майдані Незалежності пропонувала перехожим скласти з пазлів у вигляді частинок-областей карту України і з'єднати її в єдине ціле.

У Тернополі з нагоди річниці Акта Злуки «живим ланцюгом» об’єднали пам’ятники Тарасові Шевченку та Степанові Бандері. Організували акцію представники Комітету опору диктатурі.

На мості між Тернопільською та Хмельницькою областями відбулося велелюдне віче з нагоди Дня Соборности України, в якому взяли участь близько 2 тис. осіб.  Участь в акції «Збруч – ріка єднання!» взяли представники громадськості, духовенства й влади з Тернопільської та Хмельницької областей.

У Львові відзначили свято не менш оригінальним способом.  Близько тисячі пампухів роздали львів’яни пасажирам поїзда «Маріуполь-Львів». В честь свята Дня Соборності на головному залізничному вокзалі Львова активісти вітали гостей з Донеччини, які в цей святковий день проїхали з одного кінця країни в інший.

Крім того, львів'яни утворили «живий ланцюг» від пам’ятника С. Бандері до пам’ятника Т. Шевченкові. У Львові також пройшов молебень та народне Віче з нагоди Дня Злуки, на якому було, зокрема, зачитано ухвалену сьогодні в Києві угоду про дії об’єднаної опозиції.

В Івано-Франківську біля пам'ятника діячам ЗУНР відбулося урочисте віче, присвячене 93-ій річниці проголошення Акта злуки. 

На Закарпатті у День Злуки представники політичних партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування випустили білих голубів єднання. Присутні на мітингу партійці від УНП, Української платформи «Собор», КУНу та ВУТ "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка погодилися об’єднати зусилля на чергових парламентських виборах і підписали на народному віче відповідну заяву.

У Харкові відбулися два мітинги опозиції. Один - біля пам’ятника Тарасу Шевченку, інший - поблизу Качанівської колонії, де зараз утримується засуджена екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко.  

У Донецьку активісти партії «Громадянська позиція»» разом з представниками ВО «Свобода», партії «Удар» та громадської організації «Литовці Донбасу» утворили живий ланцюг єднання на мосту через річку Кальміус. Після цього вони приєдналися до загального опозиційного мітингу біля пам’ятнику Т.Г.Шевченку.

Як завжди "відзначився" українофобський Донецьк, де пройшов "Русский марш" на честь річниці Переяславської Ради. Учасники ходи з прапорами Росії та Російської імперії скандували: "Донецьк - серце України", "Донбас з Росією", "Об'єднаємо в єдиний союз велику, малу і білу Русь", "Євразійському союзу - так, Європейського союзу - ні". Біля бюста Пушкіну учасники маршу провели мітинг за єднання України і Російської Федерації.

В Одесі близько сотні активістів влаштували на Дерибасівський патріотичний флеш-моб. Під звуки бандури молоді люди взялися за руки і створили живий ланцюг. Потім учасники акції розбилися на три групи. Одна з них утворила літеру Я, друга – серце, третя - розгорнула державний прапор України. Потому гуртом заспівали пісню Олександра Пономарьова "Я люблю тільки тебе". За словами організатора флешмобу Тетяни Михайленко, ця ідея полягає в тому, що, незважаючи на якій мові ми розмовляємо, незважаючи до якої релігії ми відносимося, в це свято ми маємо об'єднатися, ми маємо встати в ланцюг і показати, що ми любимо Україну, ми пишаємося нашою країною

Нагадаємо, що 22 січня 1919 року на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель.

Цього року, відповідно до указу президента Віктора Януковича від 30 грудня 2011 року, Україна вперше святкує День соборності та свободи..

19 січня - Водохреща або Йордан

Джерело: Українські традиції

У надвечір'я Йордану і в сам Йордан відбувається так зване Йорданське водосвяття: у надвечір'я біля церкви, а в Йордан на публічному місці. Водосвяття у Надвечір'я символізує хрещення Івана, а 19 січня — хрещення Ісуса, який також хрестив людей в Йордані. Увечері споживається Йорданська вечеря (18 січня). Страви на столі пісні, як на Святвечір. Розпочинають вечерю молитвою, опісля п'ють свячену воду.

Наступного дня, після Святої Літургії християни зі співом коляд ідуть на став чи річку до христильниці. Христильницю роблять юнаки удень Йорданського надвечір'я. Звичайно ж, у цьому їм допомагають дорослі.

Найперше діти вирубують з льоду підставу з трьох великих брил. Ставлять найбільшу на низ, меншу — зверху, а найменшу найвище, так щоб до хреста вели неначе сходи. Діти все це поливають водою, щоб воно примерзло. Окремо хлопці вирізують з льоду хрест і обливають його буряковим квасом (необов'язково). Ставлять на самому верху і знову поливають від половини хреста водою. Він робиться знизу грубшим і примерзає до підстави. Дівчата ж за той час плетуть вінок зі смереки, вплітаючи у нього сухоцвіт, чебрик, червону калину. На самому вершечку хреста вішають рушник, широко розправляючи на боки його краї і прикріплюють до нього віночок.

Люди і церковні служителі приходять до святково прибраної христильниці. Священик читає молитви на освячення води, благословляє воду хрестом через його занурення у воду при співі тропаря. Після водосвяття священик благословляє людей освяченою водою. Люди набирають її у посуд і несуть до домівок, щоб за сніданком скуштувати свяченої водички.

Від найдавніших часів християнська Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи "водичкою-йорданичкою". Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі.

У цей день колядники приходять до кожної оселі з віншуваннями та щедрівками.

Після Йордану наступають кількатижневі м'ясниці та ще можна справляти весілля і співати пісень. Після м'ясниць наступає найсуворіший Великий піст. Про нього кажуть так: "Великий піст усім притисне хвіст".

Народні прикмети на 19 січня - Водохреща, або Йордан

• Якщо все небо буде похмурим, товсякому хлібу родитися добре; якщо ж тільки на сході - добре вродить жито,  на  півдні  -  просо,  на півночі - гречка.
• Якщо цього дня ясна й холодна погода - на посушливе літо, похмура й сніжна - на рясний урожай.
• На Богоявлення сніг іде - до урожаю, ясний день - до неврожаю.
• Вірили, якщо, йдучи на Йордан, пролетять поперед хоругв горобці, то велика смерть на дітей, граки - на молодь, а гуси - на літніх.
• Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
• Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.
• Йде сніг - на врожай гречки: зранку - ранньої, вдень - середньої, а ввечері - пізньої.
• Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.
• Якщо в цей день зоряна ніч - вродять горіхи і ягоди.
• Йде лапатий сніг - на врожай.
• Якщо похмуро - хліба буде вдосталь.
• На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.
• Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.

З Різдвом Христовим!

Яскрава зірочка зійшла,
Свята вечеря підійшла,
кутя, вареники, грибочки,
квасоля, риба, огірочки,
нехай лунає в хаті сміх!
З Різдвом Христовим Вас усіх!

«Очима культури» № 11. Історія української мови від Юрія Шевельова

Кому під силу складний процес читання чи не найважливішого твору українського мовознавства ХХ віку, може, на щастя, вільно знайти цей текст в Інтернеті.

Український переклад фундаментальної «Історичної фонології української мови» Юрія Шевельова (перекладачі Сергій Вакуленко та Андрій Даниленко), уперше виданий у Харкові 2002 р., розміщений на дуже доброму стайті «Ізборник».

У силі впливу на розвиток українського мовознавства ця книга обіцяє бути не менш революційною, аніж твори Михайла Грушевського у силі їхнього впливу на українську історіографію. А проте, як я і наголошую в присвяченому Шевельову (у своїй іпостасі літературного критика він же відомий як Юрій Шерех) телесюжеті, читання цієї книги, як і будь-якого іншого фахового тексту з історичного мовознавства, незрівнянно складніше від читання текстів Грушевського чи інших істориків.

З огляду на сам характер матеріялу та наукової методології, мовознавчий текст такого роду в усіх своїх подробицях зрозумілий лише спеціялістам. Навіть останній розділ «Замість підсумків» і вельми вагома змістом в історично-культурному контексті частина «Українська мова в її стосунку до російської», яка підсумовує ґрунтовно проаналізований матеріял та його докази про походження української та російської мов із різних діялектних груп, тим самим остаточно розвінчуючи імперську гіпотезу про існування однієї спільної «древньоруської мови» (а себто й єдиного «древньоруського народу»), не мають для пересічного читача отієї драматичності, яку мала на початку ХХ століття стаття М. Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».

Тим не менш, далекосяжне значення книжки Шевельова для майбутнього розвитку слов’янського мовознавства і наших уявлень про процес формування східнослов’янських мов і народів, таки без перебільшення епохальне. Цей факт, що його вперто замовчують російські мовознавці, визнали уже видатні европейські спеціялісти, такі як поляк Януш Ріґер, який і написав упровідне слово до українського видання.

В Україні на ювілей 100-річчя із дня народження Шевельова у 2008 р. гідно відгукнулася, по суті, всього лиш одна інституція: Києво-Могилянська Академія, видавництво якої випустило двотомник вибраних творів автора, поділений на дві категорії: мовознавство і літературознавство (рецензію для «Літакценту» написав Володимир Панченко.

Не було серед живих невтомного пропагандиста Юрія Шевельова в Україні Романа Когородського, завдяки якому з’являлися мало не всі раніші видання творів Шереха/Шевельова на батьківщині, включно із надзвичайно цікавими мемуарами «Я-мене-мені-і довкруги». Що ж, може таки, незабаром діждемося часів, коли пропагування досягнень найвидатніших українських науковців, письменників, митців буде справою Академії Наук та державних інституцій, а не дещиці відданих ентузіястів...

 

Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі 

Канада видала документи про Голодомор із Таємного архіву Ватикану

Що знав про геноцид Ватикан і якою була реакція Папи? Відповіді на ці запитання можна знайти в новому англомовному канадському виданні під назвою «Святий престол і Голодомор: документи із Таємного архіву Ватикану про Великий Голод 1932—1933 років у радянській Україні». 

Професор канадського університету Любомир Луцюк та ватиканіст отець Афанасій МакВей видали англомовну книжку «Святий Престол та Голодомор: Документи таємного архіву Ватикану про Великий Голод 1932—33 років у радянській Україні». Науковці знайшли та опрацювали 56 архівних документів, які доводять усвідомлення Ватиканом катастрофічних масштабів Голодомору та визнання штучності його виникнення.

Світова презентація видання відбулася в Римі за підтримки посольства України у Ватикані та з участю представників дипломатичних представництв різних країн при Святому Престолі.

Професор американського університету Джона Кеббота Федеріко Арджентьєрі, який вивчає українську історію вже багато років, наголосив, що Голодомор був геноцидом з метою винищення селянського населення в Україні. Зокрема тому, що у порівнянні з іншими голодами у світі український стався в мирний час, а тодішній уряд намагався приховати цей факт від світу.

«Під час написання книги ми ставили перед собою кілька питань: чи було відомо Ватикану про Великий Голод в Україні? Якою була його реакція? У той час дипломатичні стосунки між двома країнами було перервано, все ж Ватикан шукав можливості допомогти в обхід офіційних каналів. Зокрема, ним було запропоновано викупити пшеницю, призначену на експорт, і з метою передачі її в голодуючі райони», — розповідає Любомир Луцюк.

«У матеріалах є свідчення, що Папа Римський Піо XI дуже емоційно реагував, коли чув про це, і навіть плакав, і казав: «Ми мусимо щось робити». Були листи з України, в яких ішлося про ті події, і все це друкували у ватиканському часописі «Osservatore Romano». «Папа сам наполягав, що це слід публікувати, щоб світ знав про це», — каже отець МакВей в інтерв’ю радіо «Свобода». 

Переклад документів Ватикану про Голодомор з італійської на англійську мову є важливим кроком поширення інформації про трагедію, переконані упорядники. Нагадаємо, Ватикан як держава визнав Голодомор геноцидом. 

Нагадаємо, що з ініціативи Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років 26 листопада 2011 року відбудеться всеукраїнський меморіальний захід у Києві біля Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів», пройдуть вшанування у всіх містах країни.

У Києві о 14:00 26 листопада відбудеться скорботна хода від метро Арсенальна.

О 16-й годині 26 листопада — загальнонаціональна хвилина мовчання, під час якої мільйони українців запалять свічки біля меморіалів Голодомору та на вікнах своїх домівок.

Джерело: ЦДВР

День міста Тернопіль. Україна (Day of Ternopil. Ukraine)

NATIONAL SOROCHINSKIY YARMAROK

Українською

Fair movement in Ukraine has centuries-long history. 12 thousand of fairs functioned here in 40s of XX century already, including 178 big and middle. Sorochintsy was neither the biggest nor the most famous. Velyki Sorochintsy village of Myrgorod region would stay not rather known like many other villages of Poltava region, if our great countryman – Ukrainian and Russian writer Mykola Gogol hadn’t made it famous for a full due. Exactly here, in a house of well known at that time in Myrgorod region doctor M. Trohymovsky, future writer was born. Exhibits of literary-memorial museum of M. Gogol, founded in 1929, and monument to the writer in front of its foreside remind us about that event.

In the days of Gogol the settlement had a status of small town. It was called Krasnopil in ancient times, and since 20s of Х V ІІ it was already known as Sorochintsy. Catholic Ukrainian magnate Yeremiya Vyshnevecky with his numerous armies invaded this population centre, like many others in 1646. He owned almost whole territory of Poltava region until the beginning of liberation war under the guidance of Bohdan Khmelnytsky in 1646. Sorochintsy became sotnia town of Myrgorod regiment after adoption by B. Khmelnytsky of a new administrative-territorial structure in the territory liberated from Polish magnates and gentry. Estates of Cossack chairmen appeared there. Homutets centurion, and Myrgorod colonel afterwards, Pavlo Apostol had possession in Sorochintsy and neighboring Homutets, who was mandative hetman in 1689. He bought lands in Myrgorod regiment. In 1689 Pavlo’s son – Myrgorod colonel Danylo Apostol got from hetman Ivan Mazepa universal for possession in Sorochintsy and Homutets. After Peter I and his wife empress Katherine I died (in spring 1727) Peter’s I young grandson – Peter II became emperor of Russian empire, but atheling Oleksandr Menshikov ruled Russia in fact. Then an opportunity for returning of Cossacks autonomous power, election of new hetman appeared. Danylo Apostol became the one. Taking care of Ukraine, he did not forget about his possession development. In 1732-1734 on order of hetman, beautiful stone baroque church of Savior Transfiguration was built in Sorochintsy. Its central section was crowned with multifaceted dome on dodecahedral tholobate. Amazing four-layered carved iconostasis was inside; it consisted of three iconostases with more than one hundred icons. There was a hetman emblem on the wall of narthex.

On March 22, 1890 such record to church book was made: «On March 20 (according to current Julian calendar, and April 1 was the date of M. Gogol birthday according to new Gregorian calendar) a son Mykola was born in landowner’s Vasyl Yanovsky’s family and on March 22 he was baptized.»

In his first work from a cycle of stories «Evenings at Hamlet next to Dikanka» (1831-1832), which brought M. Gogol great popularity, writer widely showed his true love to Ukraine and deep knowledge of treasure of Ukrainian folk art and peculiarity of native people’s everyday life. In his story «Fair at Sorochintsy», which is the part of «Evenings at Hamlet next to Dikanka», Mykola Gogol reflected the poetry of national life, naturally described different representatives of people, and artistically combined all that with big humor.

The following is the abstract from N.V. Gogol novel where he describes how the people reach the fair: «One August torrid day shined with the richness in 18..., 18... Oh, it was about thirty years ago, when the road was in full swing by a large number of people been in a hurry to the fair from all nearest and remote khutors. In the morning, there was interminable flow of chumaks (tradesmen) with salt and fishes. The stacks of pots wrapped into hay moved very slowly and had a tedious time because of confinement and darkness. Sometimes alone bright painted tureen or pan expressed various thoughts boastfully looking out of wicker fence loaded on the cart and attracted the affectionate glances of luxury lovers. Many travelers watched with envy to the tall potter the owner of these precious things. He walked slowly near his goods wrapping with a great care his clay «dandies and coquettes» into hay hateful for them.»

Aside lone cart overloaded with bags, hemps, linen and various household goods dragged on the tiered bullocks. Behind it, the owner dressed in clean linen shirt and dirty linen wide trousers went pensively.

Fairs existed even till 20s of ХХ, when they were closed completely. All trade in villages moved to cooperatives and under control of government.

Since 1966, fairs started renewing and fair at Sorochintsy began, regenerated that ancient tradition. Numerous representatives of different trade organizations and companies, manufacturers from not only Poltava but from other regions and from abroad came there. Many people went to Sorochintsy to buy some things deficit at that time. Nothing could stop them; even that fair place was unequipped field without any conditions neither for participants nor for guests.

Period of restructuring and USSR's disintegration, first years of independence, when Ukraine suffered from total goods famine and inflation, could be the beginning of fair at Sorochintsy end. It was conducted practically mechanically, didn’t enthuse anybody, neither organizers nor participants, and it was headache for all of them. And the fair like a living being, suffered and waited for appearance of people who wouldn’t be indifferent and would desired finally to recover it to life. And it had happened...

<>Initiator of fair revival was Svitlana Svyshcheva – head of «Sorochinsky yarmarok» project, chevalier of the II and III degrees Order of Princess Olga.

From fair history of Ukraine and Poltava region

Trading – as a direct result of work distribution among single persons and ranks of human society – always was indispensable satellite and important factor of socioeconomic and cultural life of people. Historical resources gave us external peculiarities of this deep connection: at fairs and auctions in towns and villages of Ukraine with drums beating announcements and acts of local governments were «published», hangman punished criminal at town square and venta was a place for social meeting.

Till the end of ХVІІІ trading in Ukraine was in forms knowing from Kievan Rus – at fairs, auctions and in less developed constant town trading, which met conditions of public production. Like in ancient times main centers of commodity-money relations were towns, centers of crafts development, where exchanging of its products with agricultural produce formed the basis of trading in that time. No wonder, that gaining of village town status was connected with fair and auction introduction there and it traditionally executed by document from head of state. Eligibility of old-established fairs and auctions functioning was confirmed in same way.

Characteristic feature of fair trading in Ukraine in the middle of ХVІІ attracted attention of memoirist Pavlo Alepskiy: «In Cossack state fairs take place all the time, from beginning till end of the year; every holiday, every season fair is conducted in one place or another». Fairs were usually gathered in exact confirmed terms, as merchantmen not only from near districts but from different places of Ukraine and abroad came there, especially to big auctions; that’s why breaking of even one term caused complications in organization for merchants. Visiting of fairs planed beforehand and were used for swaps and making agreements of commodities delivery, loan or debt repayment. In case of plague, Tartar invasions or other conditions, which interfered fair conducting in set time, other terms were approved by «publishing» of new привілеєм beforehand and everywhere, it means that it was proclaimed by town crier at auctions and other fairs.

Fairs coincided mostly with orthodox Christians holidays, on the Right bank – orthodox Christians and Catholic at the same place sometimes, in Akopol – on January, 27 on St. Peter «Russian» and on St. Anthony of Padua, on June, 13. However, at the very holiday trading was usually forbidden «by ancient custom». From one to four fairs took place annually in most towns, which lasted during 1-2 or several weeks sometimes. Some privet towns got privileges for more fairs: in Yasnogorodka near Zhytomyr 10 fairs had to be conducted annually, and in Kochorov near Radomyshl – 12. Heads of such towns cared to move markets of agricultural produce closer to their estates, and to increase profits from local auctions, autumn fairs. Taxes were higher than ordinary trading one. Certificate specially made in 1792 for showing of that difference proved that for example in Sribne or Ichnya from sales of vodka from tin barrels 7 steps (21 hryvnas) were charged «out of fair» and 30 gold coins (30 hryvnas)on fair.

Notable role of fair trade was realized and emphasized by ancient public opinion. One of many royal privileges for fairs (in Korostyshev, 1771), typical document of that time, started from expressive thought: «Whishing to see kingdom, which God trusted us, in happiness, beauty and prosperity, we want so much every big and small town to reach the best condition for all inhabitants and country by way of trading and fairs».

Indeed, in conditions of general low level of manufacture, which brought commodities to market in small amount, also semi-closed character of agriculture and bad situation with lines of connection, fairs mobilized economy of whole regions and delivered many products of national or foreign manufacture, even the rarest, to the farthest corners of country. Things, bought in large lots at fairs of big trade centers, were distributed to smaller fairs, went further to town and village markets-auctions, and were sold in permanent trading of big and small towns.

Fair was real holiday of trade in old time. Special festive atmosphere was at «red auctions» on Christmas and Easter eve, there were things of holiday assortment, manufactory and fancy goods, textile, clothes, other «red commodities», mostly foreign.

Most significant place in import to Ukraine occupied textile, among wool – cloth firstly. Silk textile was highly valued and being sold in large quantities, red bunting was the most popular among cottons. Decoration of Ukrainian national costume was belt for a long time. They were delivered from Italy, Nederland and from East. Vine was received from all quarters in large quantities in Ukraine.

Revolutionary ХІХ century brought to Ukraine radical changes of all spheres of life – economical, political and social. Nevertheless, all of them influenced fair least of all. As resources of that day said, fair existed, and was necessary. Industry developed, railway stations were built. Trade was decentralized; shops appeared almost in every village. But neither they nor their industrial assortment could satisfy completely needs of rural population in particular. That’s why fair not only didn’t decay but increased in their quantity. Considerable number of fairs were organized during almost whole year in different places, and also lots of intercessions about opening of new one, which came to county and provincial territorial meeting, showed only one thing – such type of trading still satisfied needs of economy. Organized at the end of ХІХ century country councils not only permitted to open numerous fairs, but tried to check and control them preventing unjustified price rise. Merchandise turnover of fairs were recorded, assortment and goods quality were inspected. Prophylaxis of antisocial behavior during fairs of some ranks was conducted. Articles about history of fair process and modern development in second half of ХІХ century appeared constantly on newspapers and magazines pages. One of them said pithily that fairs became so inherent part of Ukrainians’ life that we could assert – they would never disappear.

Fair history of Poltava region is rather rich and bright.

At the end of ХVІІ- second half of ХVІІІ century bourgeois, Cossacks, sergeants-majors and some farmers went into business. Internal trade centered in towns, where shops and «rows of shopping stalls» were, and in big villages, where «auctions» were conducted on Sundays.

In ХVІІІ fairs which lasted for several days became popular, where foreign merchantmen came. Fairs in Pereyaslav and Poltava were the most notable. At the end of ХІІ famous Illinsky fair in Romny was founded. Transit trading was of big importance. Poltava region connected with Slobitska Ukraine, Don, Russia, Swiss, Austria, Poland, Latvia, Zaporizhzhya, Crimea, Voloshchyna, Turkey. On local fairs import textile, iron goods, luxury, music instruments, books, expensive vines, colonial goods were selling. Corn, cattle, wax, honey, fat, vodka, leathers, tobacco, potash, glass goods, saltpetre were exported from Poltava region. It’s interesting to get know prices of that time.

Market prices (per pud =16 kg.)

Fresh sturgeon	3.00 — 3.20 rubles;
Fresh grain caviar	6.50 — 7.00 rubles;
Sugar	10.50 — 11.00 rubles;
Coffee	9.00 — 10.00 rubles;
Turkish tobacco	10.00 — 12.00 rubles;
Bottle of champagne	1.80 — 2.50 rubles;
Arshine of cloth	4.50 rubles.

At the end of ХVІІІ – first part of ХІХ century sales of agricultural and industrial products increased, which promoted trade development.

Such things were exported from Ukraine as: yarn, hemp (to St. Petersburg and Riga), (to Riga and Herson), cotton cloth (Herson), corned beef (St. Petersburg and Riga), hemp oil (Koenigsberg), and also yellow wax, candles, oil, leather, stubble, flax, tar, lime, iron, glass.

Bread and agricultural products trading was on numerous fairs and auctions. Net of fairs, auctions and markets was developed there. Number of permanent trades increased, such as: shops, settles, stands. In 1802, there were 243 fairs in province, in 1862 – 526. Majority of them were maintained fully or nearly exclusively by agricultural sector. 454 fairs (86,3%) were village, 72 (13,7%) – town.

13 fairs functioned in Poltava, 16 – in Kremenchuk, and river harbor on Dnipro, 14 – in Kostyantynograd and Lubny, 15 – in Kobelyaky, 11 – in Romny and Zolotonosha, 12 – in Myrgorod, 10 – in Gadyach. Some fairs lasted several days, some – several weeks, forexample, Georgiivsky fair, transferred from Romny to Poltava in 1852. In 1854 the amount of comodities brought to Illinsky fair was for 14 151 791 rubles, sold for 8 276 936 rubles, foreign commodities among them – for 4 031 701 rubles.

Important fairs took place in Kremenchuk, where in 1834 commodity exchange was opened, it was first in Ukraine. Four or five times a year fairs were in Gadyach, Zinkov, Kobelyaky, Lohvycya, Lubny, Mergorod, Reshetylivka, Romny.

Important fairs took place in Kremenchuk, where in 1834 commodity exchange was opened, it was first in Ukraine. Four or five times a year fairs were in Gadyach, Zinkov, Kobelyaky, Lohvycya, Lubny, Mergorod, Reshetylivka, Romny.

In second half of ХІХ – at the beginning of ХХ main place of wholesale and retail sales of national and foreign goods were also fairs. Start of fair dated to religious holiday and got name thereof. Duration was from several days to weeks. The size of trade turnover ranged from several hundred to several million rubles. Crimean salt, Don fish, Russian manufacture, so called colonial goods were of most demand. Wool and woolen fabrics, lambskin, cloth, utensils, paper, sugar, honey, wax, horses, cattle were trading.

In 1862 in Poltava region 529 fairs took place. Brought goods were per 39 995 thousand rubles, sale - 22 028 thousand rubles. 1185 fairs were in 374 settlements of Poltava province in 1895. In 1911 there were 1292 fairs. The biggest fair in Russia was Illinsky after Nyzhegorodsky and Irbatsky.

Illinsky fair took place in two terms. Horse fair was the first. It lasted from 10s till 20s of July officially, it was situated on horse-fair square occupying about 90 desyatins. Horses, cattle, wool and other «black» goods were trading. Peasant and highbred horses were tested in carriage of cargo and trot during fair. Special hippodrome was built in town in 1853. From July, 20 till August, 2 Krasnogradsky fair took place, where was trading of «red» goods and also haberdashery, grocery, metals and hardware, crockery, clothing, footwear, processed leather, candles, soap and more. At Gostynnodvirskya square in 1852 in the center of the town 5 stone buildings with 134 shops and 11 wooden were constructed, where were 168 trades and 214 booths. In addition there were many shops, temporary booths and tents at Petrovska square. The liquor traffic was in a suburb Suprunivka.

Jewish merchants took active part in fair as it was forbidden for them to trade in Russia.

To 40 thousand of people gathered in Illinsky fair. Cost of brought goods amounted from 1/2 to 2/3 of all goods brought to fairs in Poltava region and reached 28 million rubles (1864). The most important were cotton, silk, wool, flax and linen fabrics and cloths (they formed to 45% of goods cost), fur and haberdashery products were next. Illinsky fair took one of first places in empire in wool trading (122 thousand poods of fine-fleece wool were sold per 2049 thousand rubles in 1860). Fair was a center of industrial products selling of Russian central provinces, in particular, textile, metal goods. Silk and wool cloth, fur, Austrian hay cutters, drugstore goods and other were delivered from abroad. In 1860 trading of national products comprised 15 325 thousand rubles, and foreign – 859 thousand rubles. Conditions for uninterrupted supply of goods to south to Odesa and further by sea to abroad appeared with setting into operation Kharkov-Mykolaiv railways. At the end of ХІХ fair began decaying. In 1895, products were sold only per 1107 thousand rubles. During Bolshevism in 20s of ХХ Illinsky fair was liquidated.

Except Illynsky, such fairs functioned in Poltava as: Mykolaivsky, Vozdvyzhensky, Vseyidnivsky. Important fairs were in Kremenchuk, where goods were brought by Dnipro from Belorussia, Chernigiv and Kyiv regions. 3 annual fairs and 2 weekly markets took place in town in 1859. Notable trading was of tobacco, bread, salt, fat, wool, wood. Commercial and industrial turnover of Kremenchuk comprises 72% from whole region.

Retail trading was made through shops in Poltava region. In 1912 there were about 9 thousand trading companies with annual turnover of 107.8 million rubles.

As a result of monetary reform of 1895-1897 in Russian empire paper-money circulation was liquidated and solid gold currency was introduced. In 1879 paper ruble rate amounted to 63 kopecks by gold. Banknote freely exchanged to gold before the First World War.

Development of capitalistic relationship in agriculture caused constant increase of agricultural associations and exhibitions quantity (thus from 20 in 1861 to 851 in 1905, from 3 in 1861 to 233 in 1907). Initiators of such associations and exhibitions organizing were Free Economic Society, which had functioned in St. Petersburg since 1765, the Moscow Agricultural Society, which had existed from 1818 and later - local country councils.

Participants of exhibitions were mostly landowners and rich peasants. Exhibitions were different: international, all-Russian, provincial, county, peasant. Specialized exhibitions became notable at the end of ХІХ, where agricultural machines or products of some agricultural sectors were demonstrated. All-Russian agricultural exhibition of 1893 took place in Poltava. Exhibitors got medals. Awards encouraged strengthening of prestige of their owners, helped in the competition.

Now at the beginning of ХХІ century, fair at Sorochintsy is the most famous not only in Poltava region, but also in Ukraine and in the world. Two centuries ago, it was unremarkable, one from many. However, it became main hero of unique immortal literary work of great write M. Gogol and thus gained immortality. It has hard destiny: at the beginning of ХХ century – decay, in 1966 – renewing, at the beginning of 90s of ХХ – decay again. Its new modern renewing has started in 1999 when fair got real careful master – Svitlana Svyshcheva, the head of project, talented, unindifferent and interested in fair managers – LLC «Sorochinsky yarmarok» and new name – National. Every Ukrainian knows and loves it, whole world visits it, it becomes better and more interesting every year and it adds confidence that fair history of Ukraine will be very long.

Source: http://www.yarmarok.poltava.ua/eng/

Мар’яна Садовська

 Oдна з найцікавіших прем’єр минулого львівського театрального сезону — «Лісова пісня» в театрі Леся Курбаса (режисура Андрія Приходька). Над цією виставою постановник з Києва активно співпрацював з мисткинею, яка, можна сказати, «прописана» в цілому світі… Хоча Україну вважає найдорожчою своєму серцеві. Мар’яна Садовська — широко знана у світі співачка, дослідник-етнограф, аранжувальник, а також драматична актриса, театральний шлях якої розпочинався в курбасівців. Потім були Польща, США, інші країни.

— Пані Мар’яно, здається саме в рік проголошення нашої незалежності — у 1991-му — вас запросили до співпраці у Центр театрального мистецтва Гардженіце… І відтоді починається ваша європейська кар’єра.

 — У той час до моїх обов’язків у Гардженіце, крім акторства, входило проведення голосових тренінгів разом з актором Томеком Родовічем. Саме тоді я й почала аранжувати записані мною під час експедицій українські пісні.

Трохи згодом моєю прем’єрою стала спільна робота з польським композитором Мацеєм Рихлим — опрацювання музичної партитури до вистави «Метаморфози, або Золотий осел» за Апулеєм.

Матеріал був складний, загадковий і незвичний, а саме — нечисленні музичні релікти Стародавньої Греції, які частково збереглися до нашого часу на каменях і папірусах.

Музичний шрифт розшифрували, описи теоретичні є, а от як насправді звучали ці хори Евріпіда, інвокації чи гімни — тут поле для творчої фантазії та інтуїції.

— Ваша львівська «Лісова пісня» пройшла з помітним успіхом… А коли розпочали роботу над цією виставою?

 — Попрацювати над музикою до «Лісової пісні» мене запросив більш як рік тому режисер Андрій Приходько з Національ­ного театру імені Івана Франка. Познайомилися ми під час показів музичної вистави «Русальний цикл» колективу «КІТКА» з Сан-Франциско в мистецькому центрі Києво-Могилянської академії. Оскільки я компонувала музику до цієї вистави, то Андрій мав можливість оцінити й почути мій «музичний почерк». Трохи пізніше він поділився своїм баченням «Лісової пісні» — воно було мені близьке, рідне, і сумнівів щодо співпраці не було.

Залишалося узгодити наші робочі графіки. І тут у пригоді стали новітні технології: певну кількість проб і репетицій ми провели в Skype.

— Що для вас особисто значила робота над «Лісовою піснею» і з режисером Андрієм Приходьком?

 — Як на мене, Приходько належить до кола найцікавіших режисерів, котрі працюють зараз в Україні. Його творчий запал, сміливість, безкомпромісність —усе це робить кожну його виставу вибухом, провокацією. Його метода змушує актора виборсатися з власної «рутини».

Сам згоряючи в роботі, він не толерує поверховості, самозаспокоєння. Працювати і спілкуватися з такими митцями — винятковий дарунок. Робота над музикою до «Лісової пісні» — це моє перманентне прислухання до візій, образів, енергій, які бачив і чув сам Андрій, а вже потім їх утілив у музичні форми.

Мені взагалі дуже болісно бачити, як важко працюється в Україні таким митцям, як Андрій. Як вони постійно мусять пробиватися крізь хаос, недбалість, бюрократію і типові для нас «розводження руками»...

Тепер «Лісову пісню» з успіхом грають у Львові. І нам мріється про можливість показати її в Києві, Харкові, Варшаві, Вроцлаві, Берліні — всюди!

— Ваші плани, пов’язані з концертним турне по Україні, відкладено. Ви нібито заявили про своє бажання спробувати себе в новому «амплуа» — попрацювати в Україні як музичний керівник вистави. Це легше?

 — Я завжди шукатиму можливості працювати в Україні. Я готова приїздити з концертами, готова ділитися досвідом під час майстер-класів чи компонувати музику до театральних вистав. Тепер от почали новий етап співпраці з театром Курбаса. Чекає реалізації музика до кінофільму Вікторії Трофименко.

Планів багато...

Не можу сказати, що працювати над музикою до вистави легше, ніж розробляти власний концерт. Узагалі питання легкості — недоречне. Мене найбільше цікавлять власне «тверді горішки», виклики, ризик, нові території. Це не завжди легко, але завжди цікаво.

— Ви були музичним керівником проектів у Польщі, працювали над музикою до вистав у Німеччині, США, Чехії — що вдалося пізнати й створити саме на закордонній ділянці?

 — Після Гардженіце зробила кілька вистав з групою Яра при театрі «Ля Мама» в Нью-Йорку. В одній з них, «Древо Пісень», співпрацювала з початкуючою тоді групою «ГОГОЛЬ БОР­ДЕЛЛО» — вона зараз дуже відома завдяки українцеві Євгену Гудзю… Другу постановку вдалося привезти в Україну і показати не лише в Києві, а й у селах Крячківка та Сварицевичі.

Пригадую сльози зворушення в очах бабусь, коли їхні пісні завзято виспівували акторки з Нью-Йорка. Зануренням у ­світ нової музики стала для мене робота з театром «Футур 3» (Німеччина) над виставою «Квар­тет для чоти­рьох акто­рів» за Богуславом Шеффером.

З вокальним колективом «КІТКА» з Сан-Франциско після «Русального циклу» зробили нову постановку «Співати крізь темряву» — на основі воєнних пісень та інтерв’ю з солдатами і ветеранами американських військ.

Хочу зазначити, що до моєї «спеціальності» належить власне вокальна робота з акторами, яка уможливлює послуговування голосом як повноцінним засобом виразності.

— Під час вистави «Лісова пісня» чуєш музику не лише в піснях, а й в озвученні вистави загалом: шум лісу, відлуння, удари грому, ритми ходи… У виставі немає поділу на музичний супровід, музичні частини, а є музика як слово, як дихання — як це вдалося?

 — Для мене кожна така робота — виклик. Це освоєння нової, не знаної мені території. Це пошук — як спів. Музика ж не просто атмосферне тло до вистави, а повноцінний носій змісту на рівні з акторством, вона діє на рівні слова, акторської гри, жесту.

Андрій Приходько від початку наголошував, що працюємо не над музичним супроводом до вистави, а над ПІСНЕЮ... Лісова Пісня. Пісня Лісу. Ціла вистава — це спів, що обривається тоді, коли відкидаємо, заперечуємо, стинаємо власне коріння. Тому так жахає глуха тиша третьої дії, яку порушує лишень «брехунець» — кухонне радіо. Чудова, на мою думку, режисерська знахідка!

— Ви починали колись у театрі Леся Курбаса. І ось тепер, через певний час, повертаєтеся вже музичним керівником — як на це відреагували актори, котрі пам’ятають вас як свою юну колегу?

 — Давно шукали можливості спільної праці. Тому цей проект і сприйнявся як довгоочікуване свято — і мною, і акторами.

Для мене важливо поділитися досвідом, який здобула за останні роки творчих пошуків. Особливо це стосується вокального акторського тренінгу.

Працюючи, завжди намагаюся вслухатися в індивідуальність: які предиспозиції має той чи інший актор? Де його сильні чи слабкіші сторони? І тоді — роздмухувати вогонь, провокувати сфери, в які, може, ще й не ходили. Я взагалі вважаю, що кожна моя музична робота — це справді співавторство. Співтворення.

— А не виникало бажання самій зіграти Мавку?

 — Виникало. А ще хотілося зіграти Русалку, Маму, Перелес­ника, Дядька Лева — усіх персонажів… Нині, за підтримки Інституту ім. Гротовського, розпочали роботу над новою виставою з театром Курбаса в режисурі Володимира Кучинського — «Так казав Заратустра». Перші покази мають відбутися у Вроцлаві в листопаді цього року. А головний мій проект — композиція для «Кронос Квартету». І найбільша мрія — щоб прем’єра відбулася в Україні.

Джерело: Дзеркало Тижня