Мусимо донести світові правду
Хроніка визнання Голодомору геноцидом
Як не неймовірно це сьогодні звучить, але процес визнання Голодомору актом геноциду українського народу розпочався за Президента Леоніда Кучми при Прем’єрові Вікторові Януковичу.
15 ТРАВНЯ 2003 року, роз’яснюючи позицію влади щодо цього питання, до Верховної Ради звернувся тодішній віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник. Ось слова з його доповіді: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість». Того ж дня парламент у своєму офіційному зверненні до народу вперше назвав Голодомор саме «геноцидом українського народу».
Вже у листопаді 2003 року 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Великого голоду 1932-1933 років», у якій Голодомор визнано національною трагедією українського народу. За її ухвалення проголосували шістдесят чотири країни — члени ООН, зокрема й Російська Федерація.
У листопаді 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Після цього на звернення України розпочалася процедура визнання Голодомору актом геноциду кожною окремою країною. Сьогодні Голодомор вже визнали актом геноциду такі країни (в алфавітному порядку):
Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі.
23 жовтня 2008 року Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народові. У квітні цього року ПАРЄ схвалила резолюцію про вшанування пам’яті загиблих унаслідок Голоду 1932-1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, засудивши жорстоку позицію сталінського режиму. ПАРЄ також зазначила, що «в Україні, яка найбільше постраждала від насильницької колективізації, Голодомор був визнаний геноцидом рішенням Верховної Ради». Такий загальний тон заяви пов’язаний з уже зміненою позицією Президента Віктора Януковича, який відмовився визнати Голодомор актом геноциду українського народу. На його думку, масштаби Великого Голоду були однаковими в усіх республіках колишнього СРСР.
Геноцидом українського народу Голодомор визнають Українська православна церква (Київського і Московського патріархатів), Українська православна автокефальна церква, Католицька церква, Константинопольська православна церква.
Сьогодні в парламенті чекає розгляду проект закону авторства Василя Кисельова (Партія регіонів) про скасування закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».
«Нагодував людей? У табори — до Сибіру!»
Андрій Квітка в голодні роки врятував село, накосивши колгоспної пшениці, а Яків Момот організував харчування голодних односельців у полі та на колгоспному дворі. Хоч обидва за таке «шкідництво» й поплатилися, їхні імена навіки вросли в історію їхніх сіл.
ОКРУГЛИМ почерком у зошиті в косу лінію записував хлопчина, що відбувалося в рідній Богодухівці після громадянської війни. Як то одні банди заходили в село, то інші, як селяни поводилися, які родини тут жили… Той його щоденник зараз у сільському музеї. Бо ім’я самого Андрія Квітки стало частиною історії села.
Андрій уже мав свою родину і міцне господарство. Та в їхній Богодухівці заходилися створювати шість колгоспів. І його сім’ю, як і одинадцять інших, куркульських, з трьома дітьми вигнали з хати. В оселі облаштували баню, а комору розібрали й перенесли в колгосп. Молода дружина подалася з синами та дочкою по родичах, а Андрій — подалі з села, на заробітки, щоб, дивись, до клятого Сибіру не погнали. Коли діти почали пухнути, дружина пішла до колгоспу, випросила-вимолила назад свою корову і трохи роздоїла її ще до розтелу, маючи для дітей скляночку молока… Добре, що одного сина у неї забрала на утримання бездітна тітка.
Андрій повернувся додому якраз у голодному 1933-му. Односельці його, ще тільки 35-річного, обрали головою колгоспу «Заповіт Ілліча», хоч він і не хотів. Підходили жнива, а люди мерли, живі ж лежали опухлі — які з них працівники? І він прийняв рішення: накосити колгоспної пшениці людям на їжу. Виніс його на збори. І люди його підтримали. Сам же Квітка й косив з кількома чоловіками.
Була та пшениця ще воскової стиглості. Її й не молотили, а обім’яли. Роздали людям по три кілограми. Багатьом та пшениця й допомогла дотягнути до жнив.
Та на Андрія Квітку донесли. За 2,17 гектара пшениці «трійка» НКВС засудила його до п’яти років таборів, інкримінувавши шкідництво. Таки пролягла Андрієва дорога до Сибіру — до Омська…
У ті ж голодні дні 1933-го на Чорнобаївщині так само відчайдушно діяв Яків Момот, голова колгоспу імені Шевченка в Жовниному. Був він навіть молодший, ніж Андрій Квітка. Для працівників господарства, старих людей і дітей організував харчування в полі і в колгоспному дворі. Виписував зернові відходи, висівки, макуху, кістки забитої худоби. За це не раз йому керівництво району виносило догани, він мало не позбувся партквитка і роботи. На початку війни, коли до Жовниного наближався ворог, Яків Федорович з односельцями організували евакуацію худоби й громадського майна за Сулу, щоб не дістались ворогові. Згодом Якова Момота було мобілізовано. Подальша його доля загубилася у вирі війни.
Квітка ж відсидів у Сибіру два з половиною роки — зміг виклопотати скорочення терміну ув’язнення. Та недовго побув удома: влітку 1941-го забрали на фронт. А восени загинув в оточенні під Харковом. Де похований — невідомо. Село ж його навіки запам’ятало. Хоча, коли у 60-х ставили в селі обеліск загиблим на війні, Андрія Квітку туди не вписали: сільський голова Палажка Корсун сказала тоді, що не треба, «так для родини буде краще».
Пройшло багато часу, поки односельці змогли називати ті часи Голодомором, а рятівників — героями. Обох голів колгоспів з Чорнобаївщини 2008-го тодішній президент України Віктор Ющенко указом нагородив орденами «За мужність» третього ступеня (посмертно). Он аж коли восторжествувала справедливість. А скільки ще таких героїв, безіменних і непошанованих, ховає за ідеологічним парканом Історія, котру вкотре беруться переписувати, намагаючись викреслити зі свідомості нації поняття «геноцид»?..
Лариса СОКОЛОВСЬКА.
Черкаська область.
Джерело: Сільські Вісті
