Конотопська битва 1659 року

Перемога, яку варто пам’ятати! «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву...» Процитовані вище рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 1650-х років в один день винищила цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи, бува, не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшило б ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу. Упевненість у цьому вселяло хоча б те, що про цю битву, яка відбулася лише через п’ять років після «вікопомного акту возз’єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалося в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметно, що навіть у народній російській пісні «Под городом под Конотопом», де оплакується смерть російського князя Семена Пожарського, котрому «пропели петье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «заслуги» православного Війська Запорозького в безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі «кабы черныя вороны» насідали на православних. А поза тим саме війська українського гетьмана Івана Виговського за допомоги його союзника, кримського хана Мехмеда IV Гірея, влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М.Трубецьким, С.Пожарським, С.Львовим. Чому між Виговським і Москвою пробігла чорна кішка?Вочевидь навіть людям, далеким від професійних занять історією, набила оскомину тема «зради» гетьмана Івана Мазепи. Менш відомим є те, що опонент Мазепи – Петро I – обгрунтовуючи доцільність ліквідації в Україні гетьманського сану, зрадниками назвав усіх відомих йому українських володарів, зробивши виняток лише для Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського. Зрозуміло, що відкривати цей «почесний» список мав би наступник Богдана – Іван Остапович Виговський. Адже саме він, звичайно ж ,поруч із Мазепою, найбільше затаврований російською історіографією як «зрадник», «лях», «єзуїт», «прихований католик» тощо. З історичних праць нерідко випливає, що ще за життя свого попередника Виговський виношував таємні наміри відірвати Україну від союзу з Москвою, реставрувати на українській землі польсько-шляхетські порядки та владу польського короля і навіть занапастити православну церкву. Абсурдність останнього звинувачення очевидна вже хоча б тому, що саме родина Виговських, посідаючи високі посади в Речі Посполитій, ніколи не поривала із православ’ям, а навпаки, всіляко дбала про його інтереси, виступала ініціаторами закладення православних братств, опікувалася церковними справами. Так само важко повірити і в наміри гетьмана, відчувши у своїх руках усю повноту влади, зректися її на користь короля Речі Посполитої та польських магнатів. Дещо складніше виглядає проблема його ставлення до Москви. Українські ура-патріотично налаштовані історики стверджують, що вже із самого початку Виговський, на відміну від Хмельницького, усвідомлював небезпечність тісного союзу з царем і намагався його позбутися. Насправді ж прозріння до гетьмана прийшло згодом. Включившись у боротьбу за гетьманську булаву, Іван Остапович серйозно розраховував на підтримку саме царського уряду. Адже його відносини з польською владою навряд чи можна назвати ідилічними — поляки вважали колишнього генерального писаря в уряді Хмельницького навіть більш послідовним противником польського короля, ніж ним був сам гетьман. З дипломатичного листування посла угорського князя можна довідатись, що між Виговським і Москвою існували навіть якісь таємні домовленості щодо підтримки царем кандидатури останнього на майбутніх гетьманських виборах. Але вже з дипломатичного листування Виговського з царським урядом недвозначно випливає, що ця допомога, як, власне, і визнання взагалі правочинності гетьманського обрання, пов’язувалася російською стороною з його поступками у справі обмеження суверенітету Української держави на користь царя. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві потрібен на чолі Війська Запорозького такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника. Саме з цього часу, з кінця літа — початку осені 1657 р., між Виговським і Москвою й пробігла «чорна кішка». Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657 р. Іван Остапович скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки щирим був Виговський у своєму зреченні влади. Швидше за все, це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького. Несподівані політичні ходи Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Івана Остаповича учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько- російських відносин. Але здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні для Виговського в кінцевому результаті виявилася пірровою перемогою. Загравання гетьмана із старшиною на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокує в Україні розростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів – хоч як це прикро усвідомлювати – стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто-густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля. Внутрішня нестабільність в Україні та поява несподіваного союзника в особі Запорозької Січі дозволяє російській правлячій еліті, нехтуючи застереженнями давньогрецького філософа, спробувати вдруге увійти в одну й ту ж ріку... УКРАЇНСЬКО-КРИМСЬКЕ «ВОЗЗ’ЄДНАННЯ» 1658 Р. ЙОГО ПЕРЕДУМОВИ Й ПОХІДНІ Надана Москвою моральна підтримка антигетьманській опозиції значно примножила її сили. Навеснi 1658 р. збройні антигетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк, більшу частину Миргородського. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час у Центрально-Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту Іван Остапович міг отримати лише від Кримського ханату. Зрозуміло, що тут виникає закономірне запитання: чи варто було втягувати зовнішні сили у розв’язання внутрішнього конфлікту? Але не можна забувати, що внутрішня криза, яка iснувала, була спровокована значною мірою також зовнішнім втручанням. Отож тут не все так просто, як може видатися на перший погляд. Географічно тогочасну Українську державу від Кримського ханату відділяла лише смуга нейтрального Дикого Поля. У вимірі ж політичному найкоротший шлях з гетьманської резиденції в Чигирині до ханського палацу в Бахчисараї пролягав через... Варшаву. Адже українсько-російський договір 1654 р. розладнав козацьке братерство з кримцями та натомість уможливив появу військово-політичного союзу Криму та Польщі, який зберігав свою правочинність наступних дванадцять років. І тепер, аби отримати військову допомогу кримського хана, Виговському потрібно було налагоджувати політичні відносини з польським королем. Після того, як у березні 1658 р. розпочинаються українсько-польські консультації, у квітні в Україну вступає союзна Виговському кримська орда. За її підтримки на початку літа 1658 р. гетьманові під Полтавою вдається отримати рішучу перемогою над українською збройною опозицією. Повідомляючи про результати Полтавської битви до Москви, Виговський жодним чином не натякає на прагнення розірвати відносини з царем та всіляко намагається переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом. Проте у серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським, в обозі яких знаходять собі притулок лідери, що вціліли після полтавського погрому антигетьманської опозиції. Відомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Івана Безпалого, якого російському воєводі можна було, «взявши за хохол, за собою водити». З цього часу Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву від інтервенції в Україну.
КОРОТКЕ ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКО- ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКО (-РОСІЙСЬКОЇ) УНІЇ Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо. Вельми промовисто, що в тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала вповні реалістично. Принаймні ще з осені 1656 р. російське керівництво цілком щиро обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол та проголошення особистої унії двох держав. Ще більш реалістичних обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658 р., коли вірні Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського. Учасники таємної наради, що відбулася у лютому 1659 р. в палатах царя, також погодилися з тим, що з Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двостороння, без участі поляків і литовців. Разом із тим, вочевидь, аби бути більш переконливим на переговорах з українським керівництвом, боярину О.М.Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження... майже стотисячне царське військо. Важко спрогнозувати, до чого могли призвести «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися війська знайомого вже нам князя Ромодановського та загони І.Безпалого. Вочевидь, не було впевненості в їхньому позитивному результаті і в самого Виговського. А тому він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися — можна й голову втратити при таких зустрічах. Не вельми сподівався на них і сам царський воєвода, котрий, щойно перетнувши український кордон, почав силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цій агітації вже знайомий нам із згаданої російської народної пісні князь Пожарський, котрий, як свідчить С.Величко, «оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками». «З ТОЇ ПОРАЗКИ МІГ УТЕКТИ... ХІБА ТОЙ, ХТО МАВ КРИЛАТІ КОНІ» Так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п’ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало, повторюю, стотисячне (!) царське військо. Лише покладаючись на Бога, Божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня 1659 року. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансильванії. Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз’їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., в день святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогові опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького. Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини ХVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість із них потрапили в неволю до Криму. А згаданий уже неодноразово герой російської народної пісні князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у його ставці. Але причиною цьому стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полі бою, а швидше за все, брудна лайка, якою він «удостоїв» Мехмеда IV. Як пише з цього приводу Величко, Пожарський, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову». Отримавши звістку про конотопську поразку воєводи Трубецького, московити враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана — Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...» Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Конотопська битва залишалася довгий час забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».

Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України
www.prosvita.poltava.ua

БЕЗ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ

В Укрінформі відбулася прес-конференція організаторів ІХ Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика “Як порятувати конкурс?” Ішлося про те, наскільки мало уваги приділяють державні структури інституції, що стала знаковою в культурному житті суспільства. Привернути увагу громадськості до проблем мовного змагання, а також знайти шляхи виходу із ситуації, що склалася, мали на меті учасники прес-конференції.

Надія КИР’ЯН,
Олена ШУЛЬГА "Слово Просвіти"

Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, співголова координаційної ради конкурсу:
Ми зібрали прес-конференцію, щоб привернути увагу громадськості до проблем проведення Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, оскільки цей захід вимагає об’єднання свідомих українців.
Коли ми його розпочинали, деякі українські патріоти наголошували, що не можна співпрацювати з Міністерством освіти, оскільки тоді його очолював Василь Кремень, якого ототожнювали з СДПУ(о). Ми відповідали, що проводитимемо конкурс і з лівими, і з правими, бо всі живемо в Україні. Так роблять у цивілізованих державах.
Дев’ятий конкурс проходив найважче. Хоч перед початком настрій був піднесений, оскільки Президент видав кілька указів, зокрема про те, що конкурс проводитиметься з використанням коштів з Державного бюджету. Кабінет Міністрів видав постанову з цього приводу. Але кошти меценатів виявилися основними. Конкурс провели, але від Української держави, від уряду гроші досі не надійшли.
Нещодавно з Міністерства культури і туризму повідомили, що надають десять тисяч гривень (замість обіцяних півмільйона). Але і їх досі немає.
Відбуваються цікаві події. При кожному міністерстві створюють якісь державні підприємства, яким виділяють кошти, однак частину забирають собі. Це як легалізація корупції. Наприклад, при Міністерстві культури і туризму є державне підприємство, яке очолює Нонна Юшкова. І вона нам диктує, на що можна витрачати гроші, а на що ні.

Тому якщо щодо конкурсу є якісь загрози, то це від державного чиновника. І ми від імені громадськості України просимо захисту. Не хочемо, щоб у Міністерстві освіти і науки України удосконалювали конкурс і приходила нова команда.
Цього року мали величезну напругу в роботі журі. Я вперше не повірив, коли визначали переможців. Раніше головою журі працювала академік Любов Мацько, і не було жодних проблем. Наполягаємо, щоб вона повернулася, і щоб кандидатури членів журі погоджували з наглядовою радою конкурсу.
Вісім років ми успішно співпрацювали з Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти. А коли з’являються нові люди, які претендують на роль координаторів, — з’являються нові проблеми. Я цього не хотів би.
Ситуація така: можуть змінюватися керівники держави, міністри, а ті, хто починав цю справу, мають її продовжувати.
Меценати нам допомагають, але якби влада була національно свідома, то на закритті конкурсу переможців нагороджували б і від Президента України, і від Прем’єр-міністра, і від голови Верховної Ради.
Павло Полянський, заступник міністра освіти і науки України:
Міністерство розглядає цей конкурс як вкрай важливий захід у низці інших кроків щодо підвищення статусу державної мови не лише в навчально-виховному процесі системи освіти, а й у державі загалом.
Назву ряд інших заходів, які проводить міністерство для поліпшення мовної ситуації.
Торік ми провели Всеукраїнську нараду вчителів української мови й літератури, які працюють у школах з навчанням мовами національних меншин. Це була перша така нарада в історії незалежної України. Понад триста вчителів розповідали про те, як їм працюється в тих школах, де батьки, місцева громада, діти в силу етнічного складу певних населених пунктів сприймають мову держави, громадянами якої вони є. Дехто з них її потрактовує як іноземну. Уявити, що може бути щось подібне на теренах інших країн, дуже складно. За результатами цієї наради після бурхливого обговорення було розроблено програму поліпшення вивчення державної мови.
Нещодавно ми зустрічалися з Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин, який на наполегливе прохання Міністерства освіти і науки, українського уряду прибув в Україну після того, як відвідав Російську Федерацію. Місія ОБСЄ здійснила моніторинг, як на теренах Росії задовольняють права етнічних українців на здобуття освіти рідною мовою і відповідно як задовольняють права освіти російською мовою в Україні. Не коментуватиму: ситуація очевидна.
Міністерство розробило проект постанови уряду про встановлення 15-відсоткових надбавок учителям, які викладають українську мову й літературу в школах з мовами навчання національних меншин, проект зміни до закону, за яким другу вищу освіту за фахом вчитель української мови і літератури отримує безкоштовно, на відміну від усіх інших професій.
Проводимо щорічний конкурс “Об’єднаймося, брати мої”, олімпіади, конкурси. Цього року співпрацювали з Лесею Коваль, очільницею Львівського книжкового форуму. Це був перший позитивний досвід спільної роботи державних установ і неурядових організацій.
Сприяємо й конкурсу імені Петра Яцика. Питання коштів справді важливе, болюче. Як і в попередні роки, вчителі на місцях, методисти, активісти організовують цей конкурс, перевіряють роботи, беруть участь у журі без жодної оплати.
Проте згоден з Михайлом Слабошпицьким, що проведення 14 травня урочистостей з нагородження переможців потребує витрат, і Ліга українських меценатів цілком справедливо порушує це питання. Вперше в цьогорічному бюджеті такі кошти передбачено, й Міністерство має долучитися до проведення цих заходів.
Цілком поділяю точку зору пана Михайла, що ніхто не може надавати рекомендації Лізі меценатів. У нас конструктивна співпраця. Якщо виникають якісь питання, ми їх намагаємося розв’язувати.
Бувають проблеми, але головне, щоб швидкоплинні процеси не позначалися на долі конкурсу. Адже він давно вже став складовою національного культурного життя країни. Він стоїть осібно від інших заходів і за вагою, й за роллю, яку відіграє серед закордонного українства. Цей конкурс був детонатором привернення уваги громадянського суспільства і владних структур до складного питання: який статус української мови в Україні і яким він має бути насправді, а не лише декларативно.
Віктор Баранов, голова наглядової ради конкурсу:
Хочу навести один з багатьох фактів знущання з української мови, яких безліч, особливо в рекламі: “Щонеділі по п’ятницях у казино відбувається розіграш автомобілів”.
На цьому тлі просто дивуєшся глухоті, коли заходить мова про конкурс, організований ініціаторами-ентузіастами, які з цього не лише нічого не мають, а й вкладають власні гроші. Стартовий капітал надав громадянин Канади, українець Петро Яцик, який його підтримував тривалий час, а потім, після його смерті, конкурс спонсорувала його дочка Надія Яцик. А де ж українська влада, де політична воля, щоб зробити Україну українською?
Національна державотворча ідея полягає не в економічній моделі, не в банківських фінансових секретах, а в тому, що зробив свого часу прем’єр-міністр Чехії Масарик. Тоді Чехія була більше онімечена, ніж Україна зросійщена.
А ми переживаємо такий час, коли українська мова на рідній землі, ще не звільнившись від імперського тоталітарного преса, опинилась під пресом глобалізаційним. Нещодавно Борис Олійник наводив страшну цифру: скільки за останні 5—7 років в Україну принесено американського сленґу, відповідники якого є в українській мові.
Коли держава не допомагає, та ще й починаються якісь непорозуміння між самими організаторами, стає страшно.
Цього року як голова наглядової ради конкурсу і співголова журі я вперше не підписав протоколи. Визначили переможців конкурсу — 30 % з них з Одеської області. Такого ніколи не було. Що там сталося за рік? Помінялася влада чи педагогічні кадри? Виявилося, що проводила обласний етап людина, яка не пройшла інструктажу, до того ж, хтось із чиновників певної структури поклопотався…
Конкурс — це не олімпіада. Його мета — привернути увагу суспільства до упослідженого стану української мови на своїй землі. З нас уже світ сміється. Приїжджає, приміром, посол Фінляндії в Суми і розмовляє українською мовою, а сумський губернатор — російською.
Щоб змінити цю ситуацію, організували конкурс. Сподіваюся, що в подальшому посилимо цю ділянку роботи. Ми надіслали до очільників держави чергове звернення про те, щоб надати конкурсу статусу Національного.
Михайло Ватуляк, віце-президент Ліги українських меценатів:
Щойно я зі Лівівщини, де брав участь у закритті конкурсу. Іноді прикро дивитися, що наш захід потрібен лише нам, меценатам, які вкладають гроші, та ще управлінням освіти і науки обласних державних адміністрацій. На відкритті й на закритті конкурсу, крім начальника управління освіти, нікого від влади не було. Складається враження, що проводили шкільну олімпіаду, і ніхто не виявив до неї жодного інтересу, хоч запрошували і міську, й обласну владу. Мабуть, їм ніколи і їм це не цікаво. Владні структури, навіть на місцях, не надають належного значення конкурсу, вважаючи його маловагомим.
Ліга українських меценатів вкладає у конкурс гроші, хоч вони нікому не зайві, розуміючи важливість і потрібність такого заходу в нашій країні.
Якось зустрічався з одним обласним посадовцем, який сказав, що потрібно ліквідувати “Просвіту”, бо вона, мовляв, своє віджила. Думаю, що маючи таких посадовців, скоро почнемо відновлювати лікнепи. Те, що зробила “Просвіта”, особливо в Західній Україні, тяжко переоцінити. Завдяки Товариству збереглися і мова, і культура, і традиції порівняно зі східними реґіонами, де все вже треба відновлювати.
Ситуація, у якій перебуває конкурс, близька до критичної. Тому апелюємо до журналістів, щоб винести проблеми на якнайширший загал, можливо, тоді сумління чиновників швидше прокинеться.
Неоніла Шинкарук, завідувач сектору суспільно-гуманітарної освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти:
Проблеми конкурсу щороку різні. Цьогорічний, ІХ конкурс особливий. Після виходу в світ Указу Президента про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика захід має законодавчу базу. Передусім це Положення про проведення конкурсу, зареєстроване в Міністерстві юстиції, положення про призначення 14 стипендій Президента України найкращим із переможців, постанова Кабінету Міністрів про розмір стипендій учням, студентам і учням професійно-технічних навчальних закладів. Вважаю, що Міністерство освіти і науки разом з Інститутом інноваційних технологій підготували вагому законодавчу базу. Було внесено проект кошторису на проведення Міжнародного конкурсу.
Відповідно до положення, ІV етап фінансує держава, перші три етапи — обласна влада. Роботу журі ІV етапу Міносвіти оплатило. Із членами журі й тими, хто формував завдання, було укладено трудові угоди, і гроші люди отримали. Тож певні кошти є.
Учителям, які підготували переможців, на церемонії урочистого закриття конкурсу вручаємо освітянські нагороди: нагрудний знак “Відмінник освіти України” і Почесну грамоту Міністерства освіти і науки України. Документи вже готові, тож освітянські нагороди буде вручено вчителям учнів, які посіли призові місця, у театрі імені Івана Франка.
Отже, працюємо, намагаємося розв’язувати проблеми, досягати порозуміння в міжособистісному спілкуванні. В Інституті інноваційних технологій і змісту освіти переконані, що мети конкурсу з української мови імені Петра Яцика — утвердження державності української мови — буде досягнуто. Прагнемо, щоб щороку якнайбільше учнів залучати до цього міжнародного заходу.
Тетяна Гайдар, головний спеціаліст сектору мовної політики Міністерства культури і туризму України:
Міністерство як один із центральних органів виконавчої влади не відмовляється від співпраці щодо Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Три роки поспіль ми проводимо в одному з найкращих залів країни церемонію урочистого закриття конкурсу. Цього року за оренду залу надано приблизно 29 тисяч гривень.

Михайло Слабошпицький не поділяє оптимізму працівників Міністерства культури щодо надходження і використання державних коштів. На завершення виконавчий директор Ліги українських меценатів сказав, що наступний, Х Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика відкриватиметься на Миколаївщині. Оганізатори запрошують Президента України. “Але, — зауважив Слабошпицький, — вважаю, що він не прийде”.
Отже, конкурс потребує обіцяного фінансування і дієвої підтримки й розуміння владних структур — від місцевого рівня до найвищого. Він завоював коло прихильників серед учнів і студентства, Інтернет-форуми рясніють дискусіями про нього — молодь цікавиться завданнями, ділиться досягненнями. Але ж чому чиновники байдужі, чому не розуміють важливості й користі мовного конкурсу?

Посилання на сайт автора http://prosvita.poltava.ua/