МАРІЯ МАТІОС. "Україна розперезана"

РІК 2011. УКРАЇНА МСТИВА

Україна перевертається до точки неповернення, думаю я, читаючи і слухаючи щоденну несосвітенну брехню, продуковану із фронту під назвою "Держава проти Громадянина".

Не так давно я сама відчула на собі видимий і невидимий почерк її правоохоронної системи. І тепер я добре знаю, яку мету мали 10 (десять!) генералів, 9 (дев’ять!) полковників і кілька менших чинів у погонах Української держави впродовж осені – зими 2010-2011 року, обкладаючи мене і мою родину частоколом шантажу і залякування.

Нібито за одне слово у книжці, а насправді – за мою однозначну позицію у час новітнього українського безуму! Це я зрозуміла із заведеної на мене справи №38380 в Печерській районній прокуратурі.

А коли б я була власником шматка газової труби чи учасником податкового майдану, що тоді?! Писати б мені – не переписати листи з-поза ґрат, як того вимагав від Генпрокурора комуніст Цибенко? Чи мені й далі чекати оцього, озвученого нещодавно у однозначно провладній газеті "Сегодня" ще одним послідовником Леніна – нардепом Царьковим: "Таким авторам надо бить морды. Но поскольку она женщина, пусть ею занимаются правоохранительные органы".

Ви не повірите, але займаються і до сьогодні! Вже у квітні після повернення з гастрольного туру Канадою сусіди знову повідомили: у мою відсутність троє міліціонерів цікавилися моєю скромною персоною. Троє! Абсурд? О, ні! Помста карликів. Так що про вибачення відомства Могильова не йдеться?

Отож читаючи "снодійне" повідомлення Генпрокуратури від 7 травня про "нормальний тиск" і мало не санаторно-курортний стан здоров’я Юрія Луценка в СІЗО, уперше в своєму житті я захотіла прокинутися будь-де, лише би поза межами цього жаху, цинізму, нелюдяності і брехні.

Судячи із цього "людинолюбного" повідомлення, ближчим часом українські громадяни самі пробиватимуться в СІЗО не лише для покращення стану свого здоров’я, як у радянські часи пробивалися до Криму, але і задля можливості поспілкуватися з VIP-персонами владного Олімпу.

Про совість зараз говорити не будемо. Та задля справедливості хочеться прицвяшкувати словами когось із тих, хто хоча би в інтерпретації "95 кварталу" чув бодай би пародію на слово "совість". Бо вже все так безпардонно і розв’язно…

Проте ці хлопці і дівчата із совістю не товаришують. І не приховують цього. Ба, вони навіть чваняться відсутністю оної, оскільки, бачте, "голуба" мрія декого з них – побачити Луценка з мітлою на Хрещатику. Але у мене є одне питання: шановні!

А скільки за час пімстливого сидіння Юрія Луценка під вартою держава витратила на його утримання? А скільки втратила в репутації? І чи зменшилася за цей час сума інкримінованого Луценкові боргу перед державою у 40 тисяч гривень?

Може, в такому разі варто було його справді випустити на громадські роботи – і бодай би таким чином спробувати поповнити державну казну, а не влаштовувати йому лікнеп про шкідливість голодування за участі лекторської групи у складі омбудсмена і Генпрокурора? Чи не їхній профіль? Хоча, чому б ні? Огранювач діамантів може бути у нас міністром аграрної політики, а ми що – не професіонали?

Мабуть, усі ці хлопці і дівчата, які не товаришують ні з совістю, ні з елементарною логікою, забули простий закон природи – накопичувана енергія обиди від несправедливості не зникає безслідно. Вона перетворюється на спротив – і вже не мовчазний, що дуже промовисто продемонстрував ефір із Савіком Шустером на Першому Національному 6 травня.

Вам, хлопці і дівчата із влади, ще не страшно?!

Вам не страшно було так нахабно і цинічно плюнути на 64 відсотків виборців міста Чернівці, які безпрецедентно для України уп’яте (!) обрали своїм мером Миколу Федорука, що ви за кілька місяців після виборів міського голови по-рейдерськи захопили його крісло? Адже землетрусу у Чернівцях не спостерігалося. Зсуву також не було, окрім, хіба що зсуву у неосвічених і безвідповідальних головах.

Ви думаєте, оці 64 відсотки вам пробачать це нахабство? Не тепер, то в четвер…

УКРАЇНА ПРОВОКАЦІЙНА

"Велика політика з Євгенієм Кисельовим" на "Інтері" напередодні цьогорічної провідної – поминальної – неділі могла вивести з рівноваги навіть мертвого, камінного чи дубового.

А людина жива, думаюча, для себе того вечора робила висновок однозначний: Держава руками своїх ключових посадовців знову холоднокровно долучилася до сонму свідомих і відомих провокаторів-одинаків і вона, Держава, загрозливими темпами стає небезпечною для будь-якого її громадянина, дарма що український президент заколисує світову спільноту готовністю "забезпечити безпеку світові". Чи не карикатурний меседж, коли українська влада ось-ось утратить контроль над безпекою у власній країні?

Знаю-знаю: дотепники замахали руками, мовляв, до чого тут держава, коли канал "Інтер" - структура приватна.

Я не належу до дотепників, тому в мене питання до Валерія Хорошковського: з якого це часу і у відповідності до якого закону, шановний Валерію Івановичу, спеціальна служба, покликана всіма доступними їй засобами обліковувати і тихо, "без шума и пыли", нейтралізовувати найменшу загрозу національному спокоєві і національній безпеці, стала "продюсером" політичних провокаторів та ідеологічних "сміттярів"?!

Бо як по-іншому класифікувати те, що відбувалося у стінах вашої, таки вашої, студії напередодні поминальної неділі, незадовго до 9 травня, яке 95 відсотків українських громадян визнають святом?

Чесно кажучи, маніакальна тирада на "Інтері" одеського Маркова з його по - провокаторськи ідентифікованою "Родиной" могла вразити хіба що безнадійно довірливих, психічно хворих чи невиліковно заангажованих.

Нормальні люди (а я упевнена, що їх в Україні переважна більшість), пропустивши крізь вуха заздалегідь продуману маячню цього "хлопчика на побігеньках" у різного штибу затуліних і корнілових чи яких там іще ФСБ, могли хіба що схопитися за голову лише від однієї думки: чи можливе щось подібне у більш-менш розвинутій країні, щоб власність, контрольована головою Служби Безпеки держави, стала майданчиком для публічного нагнітання розбрату, фактичного заклику до громадянського протистояння у день державного свята, ескалації неприязні і т.д.?

Поїздивши трохи по світу, можу сказати, що подібний тандем неможливий у принципі навіть не дуже демократичних країн. Свобода слова? О, ні, панове! Свідома провокація, підтримувана на найвищому рівні. І геть начисто відсутній бодай би натяк на професійну честь і професійну солідарність.

Мені так і свербить уточнити у голови СБУ: чи, бува, випадково не ви, Валерію Івановичу, як писали тодішні газети, відповідали за спецпідрозділ "Альфа" і керували операцією звільнення, коли "беспредельщики" Маркова у березні 2009 року в Одесі тицяли об асфальт співробітників вашої служби, захопивши їх заручниками?

Чи не СБУ устами її тодішнього очільника повідомила громадськості, що очолювана Марковим партія "Родина" фінансується з-за кордону і веде антидержавну діяльність? Чи не СБУ оголошувала Маркова в розшук? Чи не наше міністерство юстиції знімало партію "Родина" з реєстрації?

І що змінилося відтоді, що розшукуваний Марков став рупором людиноненависництва у студії теперішнього голови СБУ?! Ваші співробітники підтримують вас, Валерію Івановичу, коли ви так виразно підтримуєте провокатора Маркова? А суспільство?

Можливо, марковські бздури, як кажуть у Львові, не викликали б у мене такої реакції, коли б не озвучений ним намір організувати напівпритомний марш у західній Україні саме 9 травня. Та ще нахабна брехня про стан пам’ятників загиблим воїнам саме на західній Україні, через що Марков так "активізувався" з екрана "Інтера".

Тому у мене виникло наступне запитання до Хорошковського: у вас, шановний Валерію Івановичу, так погано працюють аналітичні служби чи у вас невидющі і німі генерали очолюють управління СБУ у Львові, Луцьку, Івано-Франківську? Чи вони вам не доповідають, що на Західній Україні стан пам’ятників полеглим у роки війни – абсолютно нормальний, дай

Боже, так у кожному регіоні?! За два останні тижні я проїхала чотирма областями – Чернівецькою, Івано-франківською, Львівською, Волинською – і на власні очі бачила це: прибрана територія навколо пам’ятників, цвітуть чи вже повідцвітали тюльпани і нарциси.

А на Волині була навіть на панахиді біля такого пам’ятника, відправленій сільським священиком. Можу показати місця.

Мене не цікавить, до мечеті, синагоги, храму чи на сміттєзвалища ходить одеський "рятувальник" західноукраїнських обелісків Ігор Марков. Але аналітики із СБУ мають знати, що поминальні дні для християнської західної України за своєю сутністю не менш важливі, ніж Різдво і Великдень, і тому не слід дражнити "западну" брехнею на кшталт марковської.

Що, там, "на западній", напередодні Проводів прибирають УСІ могили, і символічні також. Чи в СБУ не знають, що на галицьких, волинських, буковинських пам’ятниках – символічних могилах золотом вибиті імена тих, хто поліг у чужих землях, а тут, по селах і містечках, земляки совісно облікували їхні імена? Бо вони – чиїсь прадіди і діди, дядьки і батьки нині сущих. І сущі про них пам’ятають без нагадувань і псевдодопомоги провокатора Маркова.

Але навіщо "Інтеру" (Хорошковському) було давати старт цій розперезаності незрілого розуму у виконанні недавно ним же, Хорошковським, розшукуваного чи то напівзлочинця, чи то утриманця спецслужб? Адже озвучений намір провокації – це вже половина провокації. Руками СБУ?

…Кілька днів тому у Львові я відчула, як декому загорілася в жилах кров від інвектив одесита, безсоромна "швидка настя" якого поширилася на всю Україну найрейтинговішим телеканалом. І я знаю, як насправді болять голови львівських чільників, щоб не допустити жодної провокації 9 травня. Зумисне підтриманої чільником Служби Безпеки України?!

А, коли, боронь Боже, потечуть чиїсь одеські шмарклі від чийогось удатного львівського кулака – тоді кого переслідуватимете законом, шановний Валерію Івановичу? Не себе, сподіваюся… Бо вже поза межами будь-якого розуміння і здорового глузду є озвучена ЗМІ теза про те, що Ви – такий же маніпулятивний матеріал у руках якогось московського Шувалова, як Марков – у Ваших, шановний пане Хорошковський.

Не вірю! – хоч випустіть на мене ще кілька гончих у погонах чи тролів у Інтернеті.

О, ЧАСИ…

…о провокації, - додала би я до портрета епохи. І неспокій. Великий неспокій збуреного і збудженого суспільства, минуле і теперішнє якого щодень свідомо мінують політики. Але так вже було, панове! Закладені міни детонують. Вони небезпечні для всіх. І для мінерів також.

Ви забули? А я пам’ятаю, яка ескалація ненависті, авторства того ж таки московського Шувалова панувала в суспільстві до 2004 року. Як озвучувалися такі ж людиноненависницькі гасла, як провокували Схід і Захід.

Розперезаність влади тоді досягла евересту. Суспільство відреагувало. Ви не забули? Навіть під загрозою бойні з боку держави. Навіщо ви, успішні хлопці і дівчата, так ненавидите нашу землю, Вітчизну і її людей, що ви й тепер випалюєте її, як напалмом?

А вона ж, землиця наша, - джерело вашого неміряного добра. Але ви люто ненавидите і Того, хто мовчки дозволяє вам цю нечувану розперезаність, бо інакше навіщо ви б із такою космічною швидкістю підрубували ніжки розгойданого крісла під Ним?

Ви це вже відчуваєте, Вікторе Федоровичу, чи ще ні? Леонід Данилович з Віктором Андрійовичем мають у цьому унікальний досвід. Могли би ексклюзивно попередити. Чи поділитися досвідом. Бодай би із суспільством.

Джерело: Українська Правда

Митрополит Димитрій: «Я об’їздив усю Україну, але такої побожності як на Львівщині не зустрічав ніде»

На Київський Патріархат останніми часами посилився тиск з боку влади. Йдеться про рейдерські захоплення храмів, переманювання священнослужителів до «канонічної Церкви». УПЦ КП протестувала проти такої політики. Чи добилися ви успіху? Чи можна вважати, що гоніння на КП завершилися?

Гоніння на Київський Патріархат розпочалися восени минулого року. Вони були організовані і походили з одного центру. Але ми вистояли і стали ще міцнішими. Коли Церкву переслідують, вона гуртується і її основа цементується. У єдності ми не тільки витримали цей тиск на УПЦ КП, але й дещо його знизили. Нині вже чуємо від Президента про готовність зустрічі з представниками Всеукраїнської Ради Церков, чого ми раніше добивалися. Сподіваємося також, що слова, які останнім часом звучали з уст В.Януковича, очільників його Адміністрації , про рівне ставлення до усіх конфесій не розходитимуться з ділом. Бо переслідування національної Української Церкви на 20 році незалежності держави є нонсенсом.

Владико, за першою освітою Ви історик. Можете провести якісь історичні паралелі з нинішніми подіями?

В історії Української Православної Церкви є чимало епізодів, фактів її переслідування. Особливо жорстоко її нищили у минулому столітті. Як один із прикладів можна навести період національно-визвольних змагань 1917-21 років. Разом із самостійною державою постала Українська Автокефальна Церква. Але пройшло якихось кілька років і більшовики її знищили. Щось схоже намагалися зробити з УПЦ КП і на початку ХХІ століття, однак нині вже не ті часи і у переслідувачів нічого не вийшло.

Чому духовенство  Автокефальної Церкви не пішло у підпілля, як це потім зробили греко-католики, коли безбожний режим утверджувався на Західній Україні?

На терени Західної України більшовики прийшли дещо пізніше. Вони, образно кажучи, вже наситилися цим процесом і не пришвидшували події на нових землях. Намагалися навіть загравати з місцевим населення, видаючи із себе таких собі визволителів. До того ж сталінський режим дещо переглянув свої погляди на Церкву, а потім й війна внесла великі корективи у релігійну ситуацію. УАПЦ натомість після, здавалося б, остаточної ліквідації, досить швидко відродилася у часи другої світової війни. Бо комуністи так і не змогли вбити в українцях дух до творення своєї Церкви. Вона існувала потім у діаспорі і деякі зв’язки підтримувала з Україною.

В УПЦ КП Ви є один з наймолодших єпископів. Вам  лише 40 років. Пригадуєте той момент, коли твердо виявили бажання стати священнослужителем?

Можливо, нині це виглядає доволі дивно, але мене хрестили пізно – у шість років. У нашому селі не було ні храму, ні священика. Колись була гарна церква, але її розібрали на частини, а пароха репресували через те, що він досліджував історію рідного краю. Виховувала мене бабуся, вона була регентом церковного хору. Бабця настояла, аби мене охрестили, навчила молитися й розповідала про Бога. Саме ж Таїнство уділили у сусідньому селі у дерев’яній церкві. Я й досі пам’ятаю обличчя священика і те що відбувалося наді мною. Десь у ті часи у мене вперше виникло бажання стати священиком. Поклик свій вдалося реалізувати, коли поступив до Київського університету у 1989 році. У столиці я став регулярно відвідувати Богослужіння і тоді почав формуватися мій погляд на церковне служіння.

У дитинстві Ви не мали можливості ходити до церкви?

До церкви я ходив, але не так часто. Найближчий храм був за 10 кілометрів від мого села у сусідньому районі. Сполучення, як такого, не було. Разом із старими бабцями доводилося ходити туди пішки. А так, духовно, зростав вдома. Читав літературу, у бабусі був дуже гарний Псалтир Києво-Печерського друку. У шість років освоїв церковно-слов’янську мову, хоча українською тоді читав по складах. Мав і інші книги. А от Службу Божу часто слухав по Радіо Ватикан, Бі-бі-Сі, «Радіо Свобода».

Якщо не помиляюся, Рим і досі транслює Богослужіння о 9 годині 15 хвилин і радіо не змінило свого формату. Мене виховували як православного, я розумів, що це греко-католицька Літургія, але обряд той самий, як вони підкреслювали – українсько-візантійський. Різниця у тому, що під час Служби вони поминали Папу Римського.

Чому після школи ви вирішили поступати на історичний факультет?

Я дуже любив історію. Добре цей предмет вчив у школі, читав багато книг. Коли поступив, то вибрав собі напрямок «Церковна історія». І на релігійну тематику роботи писав з першого курсу. Одна курсова робота була на тему «Берестейська церковна унія, як явище контрреформації в Європі». Друга – «Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату», третя курсова – «Монастирі православної Волині» і закінчив я дипломною роботою «Історія Києво-Видубецького Свято-Михайлівського монастиря у домонгольський період». Це був такий комплекс робіт, через які я ознайомився з усім спектром питань. Я ходив до архівів, бібліотек. Обрав цей фах, щоби бути ближче до Церкви.

Понад 20 років Ви душпастирювали у Києві. Чим галичани у релігійному, духовному сенсі відрізняються від наддніпрянців?

Львівщина – це дуже релігійний регіон. Коли приїхав сюди, був дещо здивований присутністю великої кількості вірних у храмах. У мене часом виникав жаль за своїх співбратів, які служать у центрі та сході держави. Я з Патріархом Філаретом об’їхав усю Україну і бачив багатьох людей, але такої побожності як тут, не зустрічав. Знаю, як відвідують церкву на моїй рідній Хмельниччині. В Галичині люди все-таки зберегли віру і бажання спільної молитви у храмі. Бо, знаєте, є багато людей, які декларують себе християнином, але до храму вчащають вряди-годи. Це не правильно, бо віруюча людина насправді не може себе уявити без церкви. У Львові я зустрів одну жінку, яка у неділю молиться на трьох Службах поспіль, каже що однієї Літургії для неї замало, щоб вдосталь помолитися.

Ваш попередник митрополит Андрій Горак любив класичну музику, у вільний час відвідував оперу. А Ви маєте якесь захоплення? Яку музику слухаєте, чи займаєтесь спортом?

Спортом я не займаюся, люблю грати у шахи. Слухаю церковну музику, класичну, хоровий спів. Можу похвалитися своєю доволі великою збіркою СD-дисків і аудіокасет із записами класичної музики. Кілька разів відвідав оперу. А ще маю дуже велику бібліотеку – це друге моє хобі. Загалом, у мене до книги дуже поважне ставлення. У Львові я перекупив чи не весь букіністичний ринок.

Владико, а чи є нині у Вашому родинному селі церква Київського Патріархату?

Є лише каплиця, але діє громадаУПЦ КП. В Україні є вимираючі села. І моє село, на жаль, входить до цього реєстру. Воно віддалене від райцентру на 50 км і розташоване в куті між трьома районами. Дороги погані, тому люди втікають туди, де є кращі умови. Але, тим не менше, я планую колись звести і там храм. Це моя така мета і шукаю для цього спонсора. Може, і село тоді відродиться. Я намагаюся своїх односельців підтримати. Коли приїжджаю, зустрічаюся з ними. На провідну неділю уже 16 років поспіль разом з батьками відвідую ці місця.

На Львівщині Ви плануєте відкрити чоловічий монастир. Вже визначились, хто стане його настоятелем?

Так, із кандидатурою настоятеля я вже визначився. Його імені наразі не можу назвати, бо на затвердження ще треба рішення Священного Синоду. А він збереться у середині травня. Тоді ми й заснуємо в єпархії монастирі. Один – у Львові, інший в – області.

Як справи із чернечим покликанням серед православної молоді Львівщини? Вже висловив хтось бажання зректися світу?

З цим проблем не буде. Відчуваю, що буде вдосталь. Багато людей зверталися до мене і запевняли, що підуть до монастиря, як тільки він відкриється. Думаю, на перших порах кістяк складатимуть юнаки Львівської богословської академії. У нас є невеликий жіночий монастир в Червонограді. А нам треба мати чоловічий. Він готуватиме у майбутньому кадри для вищої ієрархії Церкви. Монастир – це такий собі вогонь, маяк, який вказує дорогу і притягує віруючих людей.

Через кілька днів Великдень. Що, владико, Ви хотіли б побажати львів’янам?

Переш за все хотів би побажати, щоби усіх просвітило світло Христового Воскресіння. Щоби Господь благословив львів’ян, і вони дочекалися цього величного свята у мирі, душевній та тілесній чистоті.


Розмовляв Юрій Оленець

Газета «Новий погляд» № 16 (229),

Джерело: Церква.info