БЕЗ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ

В Укрінформі відбулася прес-конференція організаторів ІХ Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика “Як порятувати конкурс?” Ішлося про те, наскільки мало уваги приділяють державні структури інституції, що стала знаковою в культурному житті суспільства. Привернути увагу громадськості до проблем мовного змагання, а також знайти шляхи виходу із ситуації, що склалася, мали на меті учасники прес-конференції.

Надія КИР’ЯН,
Олена ШУЛЬГА "Слово Просвіти"

Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, співголова координаційної ради конкурсу:
Ми зібрали прес-конференцію, щоб привернути увагу громадськості до проблем проведення Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, оскільки цей захід вимагає об’єднання свідомих українців.
Коли ми його розпочинали, деякі українські патріоти наголошували, що не можна співпрацювати з Міністерством освіти, оскільки тоді його очолював Василь Кремень, якого ототожнювали з СДПУ(о). Ми відповідали, що проводитимемо конкурс і з лівими, і з правими, бо всі живемо в Україні. Так роблять у цивілізованих державах.
Дев’ятий конкурс проходив найважче. Хоч перед початком настрій був піднесений, оскільки Президент видав кілька указів, зокрема про те, що конкурс проводитиметься з використанням коштів з Державного бюджету. Кабінет Міністрів видав постанову з цього приводу. Але кошти меценатів виявилися основними. Конкурс провели, але від Української держави, від уряду гроші досі не надійшли.
Нещодавно з Міністерства культури і туризму повідомили, що надають десять тисяч гривень (замість обіцяних півмільйона). Але і їх досі немає.
Відбуваються цікаві події. При кожному міністерстві створюють якісь державні підприємства, яким виділяють кошти, однак частину забирають собі. Це як легалізація корупції. Наприклад, при Міністерстві культури і туризму є державне підприємство, яке очолює Нонна Юшкова. І вона нам диктує, на що можна витрачати гроші, а на що ні.

Тому якщо щодо конкурсу є якісь загрози, то це від державного чиновника. І ми від імені громадськості України просимо захисту. Не хочемо, щоб у Міністерстві освіти і науки України удосконалювали конкурс і приходила нова команда.
Цього року мали величезну напругу в роботі журі. Я вперше не повірив, коли визначали переможців. Раніше головою журі працювала академік Любов Мацько, і не було жодних проблем. Наполягаємо, щоб вона повернулася, і щоб кандидатури членів журі погоджували з наглядовою радою конкурсу.
Вісім років ми успішно співпрацювали з Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти. А коли з’являються нові люди, які претендують на роль координаторів, — з’являються нові проблеми. Я цього не хотів би.
Ситуація така: можуть змінюватися керівники держави, міністри, а ті, хто починав цю справу, мають її продовжувати.
Меценати нам допомагають, але якби влада була національно свідома, то на закритті конкурсу переможців нагороджували б і від Президента України, і від Прем’єр-міністра, і від голови Верховної Ради.
Павло Полянський, заступник міністра освіти і науки України:
Міністерство розглядає цей конкурс як вкрай важливий захід у низці інших кроків щодо підвищення статусу державної мови не лише в навчально-виховному процесі системи освіти, а й у державі загалом.
Назву ряд інших заходів, які проводить міністерство для поліпшення мовної ситуації.
Торік ми провели Всеукраїнську нараду вчителів української мови й літератури, які працюють у школах з навчанням мовами національних меншин. Це була перша така нарада в історії незалежної України. Понад триста вчителів розповідали про те, як їм працюється в тих школах, де батьки, місцева громада, діти в силу етнічного складу певних населених пунктів сприймають мову держави, громадянами якої вони є. Дехто з них її потрактовує як іноземну. Уявити, що може бути щось подібне на теренах інших країн, дуже складно. За результатами цієї наради після бурхливого обговорення було розроблено програму поліпшення вивчення державної мови.
Нещодавно ми зустрічалися з Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин, який на наполегливе прохання Міністерства освіти і науки, українського уряду прибув в Україну після того, як відвідав Російську Федерацію. Місія ОБСЄ здійснила моніторинг, як на теренах Росії задовольняють права етнічних українців на здобуття освіти рідною мовою і відповідно як задовольняють права освіти російською мовою в Україні. Не коментуватиму: ситуація очевидна.
Міністерство розробило проект постанови уряду про встановлення 15-відсоткових надбавок учителям, які викладають українську мову й літературу в школах з мовами навчання національних меншин, проект зміни до закону, за яким другу вищу освіту за фахом вчитель української мови і літератури отримує безкоштовно, на відміну від усіх інших професій.
Проводимо щорічний конкурс “Об’єднаймося, брати мої”, олімпіади, конкурси. Цього року співпрацювали з Лесею Коваль, очільницею Львівського книжкового форуму. Це був перший позитивний досвід спільної роботи державних установ і неурядових організацій.
Сприяємо й конкурсу імені Петра Яцика. Питання коштів справді важливе, болюче. Як і в попередні роки, вчителі на місцях, методисти, активісти організовують цей конкурс, перевіряють роботи, беруть участь у журі без жодної оплати.
Проте згоден з Михайлом Слабошпицьким, що проведення 14 травня урочистостей з нагородження переможців потребує витрат, і Ліга українських меценатів цілком справедливо порушує це питання. Вперше в цьогорічному бюджеті такі кошти передбачено, й Міністерство має долучитися до проведення цих заходів.
Цілком поділяю точку зору пана Михайла, що ніхто не може надавати рекомендації Лізі меценатів. У нас конструктивна співпраця. Якщо виникають якісь питання, ми їх намагаємося розв’язувати.
Бувають проблеми, але головне, щоб швидкоплинні процеси не позначалися на долі конкурсу. Адже він давно вже став складовою національного культурного життя країни. Він стоїть осібно від інших заходів і за вагою, й за роллю, яку відіграє серед закордонного українства. Цей конкурс був детонатором привернення уваги громадянського суспільства і владних структур до складного питання: який статус української мови в Україні і яким він має бути насправді, а не лише декларативно.
Віктор Баранов, голова наглядової ради конкурсу:
Хочу навести один з багатьох фактів знущання з української мови, яких безліч, особливо в рекламі: “Щонеділі по п’ятницях у казино відбувається розіграш автомобілів”.
На цьому тлі просто дивуєшся глухоті, коли заходить мова про конкурс, організований ініціаторами-ентузіастами, які з цього не лише нічого не мають, а й вкладають власні гроші. Стартовий капітал надав громадянин Канади, українець Петро Яцик, який його підтримував тривалий час, а потім, після його смерті, конкурс спонсорувала його дочка Надія Яцик. А де ж українська влада, де політична воля, щоб зробити Україну українською?
Національна державотворча ідея полягає не в економічній моделі, не в банківських фінансових секретах, а в тому, що зробив свого часу прем’єр-міністр Чехії Масарик. Тоді Чехія була більше онімечена, ніж Україна зросійщена.
А ми переживаємо такий час, коли українська мова на рідній землі, ще не звільнившись від імперського тоталітарного преса, опинилась під пресом глобалізаційним. Нещодавно Борис Олійник наводив страшну цифру: скільки за останні 5—7 років в Україну принесено американського сленґу, відповідники якого є в українській мові.
Коли держава не допомагає, та ще й починаються якісь непорозуміння між самими організаторами, стає страшно.
Цього року як голова наглядової ради конкурсу і співголова журі я вперше не підписав протоколи. Визначили переможців конкурсу — 30 % з них з Одеської області. Такого ніколи не було. Що там сталося за рік? Помінялася влада чи педагогічні кадри? Виявилося, що проводила обласний етап людина, яка не пройшла інструктажу, до того ж, хтось із чиновників певної структури поклопотався…
Конкурс — це не олімпіада. Його мета — привернути увагу суспільства до упослідженого стану української мови на своїй землі. З нас уже світ сміється. Приїжджає, приміром, посол Фінляндії в Суми і розмовляє українською мовою, а сумський губернатор — російською.
Щоб змінити цю ситуацію, організували конкурс. Сподіваюся, що в подальшому посилимо цю ділянку роботи. Ми надіслали до очільників держави чергове звернення про те, щоб надати конкурсу статусу Національного.
Михайло Ватуляк, віце-президент Ліги українських меценатів:
Щойно я зі Лівівщини, де брав участь у закритті конкурсу. Іноді прикро дивитися, що наш захід потрібен лише нам, меценатам, які вкладають гроші, та ще управлінням освіти і науки обласних державних адміністрацій. На відкритті й на закритті конкурсу, крім начальника управління освіти, нікого від влади не було. Складається враження, що проводили шкільну олімпіаду, і ніхто не виявив до неї жодного інтересу, хоч запрошували і міську, й обласну владу. Мабуть, їм ніколи і їм це не цікаво. Владні структури, навіть на місцях, не надають належного значення конкурсу, вважаючи його маловагомим.
Ліга українських меценатів вкладає у конкурс гроші, хоч вони нікому не зайві, розуміючи важливість і потрібність такого заходу в нашій країні.
Якось зустрічався з одним обласним посадовцем, який сказав, що потрібно ліквідувати “Просвіту”, бо вона, мовляв, своє віджила. Думаю, що маючи таких посадовців, скоро почнемо відновлювати лікнепи. Те, що зробила “Просвіта”, особливо в Західній Україні, тяжко переоцінити. Завдяки Товариству збереглися і мова, і культура, і традиції порівняно зі східними реґіонами, де все вже треба відновлювати.
Ситуація, у якій перебуває конкурс, близька до критичної. Тому апелюємо до журналістів, щоб винести проблеми на якнайширший загал, можливо, тоді сумління чиновників швидше прокинеться.
Неоніла Шинкарук, завідувач сектору суспільно-гуманітарної освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти:
Проблеми конкурсу щороку різні. Цьогорічний, ІХ конкурс особливий. Після виходу в світ Указу Президента про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика захід має законодавчу базу. Передусім це Положення про проведення конкурсу, зареєстроване в Міністерстві юстиції, положення про призначення 14 стипендій Президента України найкращим із переможців, постанова Кабінету Міністрів про розмір стипендій учням, студентам і учням професійно-технічних навчальних закладів. Вважаю, що Міністерство освіти і науки разом з Інститутом інноваційних технологій підготували вагому законодавчу базу. Було внесено проект кошторису на проведення Міжнародного конкурсу.
Відповідно до положення, ІV етап фінансує держава, перші три етапи — обласна влада. Роботу журі ІV етапу Міносвіти оплатило. Із членами журі й тими, хто формував завдання, було укладено трудові угоди, і гроші люди отримали. Тож певні кошти є.
Учителям, які підготували переможців, на церемонії урочистого закриття конкурсу вручаємо освітянські нагороди: нагрудний знак “Відмінник освіти України” і Почесну грамоту Міністерства освіти і науки України. Документи вже готові, тож освітянські нагороди буде вручено вчителям учнів, які посіли призові місця, у театрі імені Івана Франка.
Отже, працюємо, намагаємося розв’язувати проблеми, досягати порозуміння в міжособистісному спілкуванні. В Інституті інноваційних технологій і змісту освіти переконані, що мети конкурсу з української мови імені Петра Яцика — утвердження державності української мови — буде досягнуто. Прагнемо, щоб щороку якнайбільше учнів залучати до цього міжнародного заходу.
Тетяна Гайдар, головний спеціаліст сектору мовної політики Міністерства культури і туризму України:
Міністерство як один із центральних органів виконавчої влади не відмовляється від співпраці щодо Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Три роки поспіль ми проводимо в одному з найкращих залів країни церемонію урочистого закриття конкурсу. Цього року за оренду залу надано приблизно 29 тисяч гривень.

Михайло Слабошпицький не поділяє оптимізму працівників Міністерства культури щодо надходження і використання державних коштів. На завершення виконавчий директор Ліги українських меценатів сказав, що наступний, Х Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика відкриватиметься на Миколаївщині. Оганізатори запрошують Президента України. “Але, — зауважив Слабошпицький, — вважаю, що він не прийде”.
Отже, конкурс потребує обіцяного фінансування і дієвої підтримки й розуміння владних структур — від місцевого рівня до найвищого. Він завоював коло прихильників серед учнів і студентства, Інтернет-форуми рясніють дискусіями про нього — молодь цікавиться завданнями, ділиться досягненнями. Але ж чому чиновники байдужі, чому не розуміють важливості й користі мовного конкурсу?

Посилання на сайт автора http://prosvita.poltava.ua/

Відкриття професора Тищенка: наші предки знали Заратустру

Іранці на свято Ноуруза кладуть на стіл крашанки, вареники з сиром, проросле зерно... Що таке Лубни, Коломия, Біла Церква... Орда врятувала Русь від мусульман... Звідки походить назва “Русь”...

Проф. Тищенко презентує гіпотезу про вплив Авести та стародавньої Парфії на Європу

У Київському національному університеті український професор-лінгвіст Костянтин Тищенко на конференції з проблем стародавнього світу зробив незвичайну доповідь. Багаторічні дослідження в галузі мовознавства й топонімії привели вченого до висновку: Європа, зокрема й Україна, у ранні середньовічні часи стала ареною боротьби між носіями трьох великих релігій – християнства, мусульманства і... зороастризму, європейські сліди якого зайняли центральне місце в останніх дослідженнях ученого.

"СВОЇ" ТА "ЧУЖІ" ІРАНЦІ

Наука давно знає про величезний вплив, який справили іранські племена на формування українського етносу, як і слов’янства загалом. Але на наших землях у різні періоди історії жили різні іранці. Деякі з них взаємодіяли з нашими предками – культурно, мовно, “етнічно” – ще в праслов’янську епоху (перше тисячоліття до н.е. – перші століття н.е.). Це скіфи й сармати, трохи пізніше були алани... Тих прадавніх іранців академік Пріцак називав “своїми”.

Але були й “чужі” іраномовні народи, які прийшли з Азії на Наддніпрянщину пізніше – в епоху раннього середньовіччя.

Давні, “свої”, іранці залишили в нашій та інших слов’янських мовах такі слова, як бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос тощо. А також величезний масив власних назв, зокрема назви річок Дніпро, Дон, Дністер, навіть Об ...

Пізніші іранці дали нам такі слова, як почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, жвавий, бо . Цих слів уже не знайдете, скажімо, в російській мові.

Це не українська хата, а сучасне житло мешканців іранської провінції Мазендаран (поруч з історичними землями Парфії)

Досліджуючи географію поширення іранізмів, тобто слів іранського походження, а також назви річок та населених пунктів, котрі можуть бути давніми уламками іранських лексичних одиниць, професор Тищенко натрапив на цікаву назву, яка повторювалася в багатьох куточках центральної та східної Європи (з місцевими варіаціями): у Швеції – містечко Авеста, у Фінляндії – Авіст, в Естонії – Авасте, у Голландії – Авест, в Італії – Оваста, в Угорщині – Аваштання, у Чехії – Обичтов, у Росії – Авешная, Опочня, Апастово. В Україні – річка Обеста (у Росії – селище Обеста), село Опачичі (Київщина), озеро Опечень у Києві, села Опішня (Полтавщина), Обичів (Чернігівщина), Обич (Тернопілля) та ін.

Це наштовхнуло вченого на припущення про можливість поширення зороастризму в Європі в ранньосередньовічні часи. Адже Авеста (від давньоіранського слова апаеста – “обґрунтоване висловлення”) – це священна книга послідовників цієї віри, яка з’явилася в середині першого тисячоліття до нової ери в Персії й названа на честь її творця і пророка Заратуштри.

– Чи не тому на карті України збереглися численні назви з “золотом” – Золочів, Золотоноша, Золотниця? – розповідає Костянтин Миколайович. – Адже в народному уявленні давніх іранців ім’я Заратустра походить від зард – золото. Самої Авести в назвах було б явно недостатньо, аби робити якісь висновки (не можна виключати випадкових збігів). Підтвердження цього припущення прийшло ось із якого боку. З історії відомо, що канонізував текст Авести 325 року перський цар Шахпур. Він вів успішні війни проти Риму й гунів. На його честь названо численні населені пункти в Ірані та в Індостані, який знаходиться значно далі від Ірану, ніж Україна – на карті Індії знайдете десятки всіляких Шахпутрів, Шапурів та Шампурів. І як не дивно, подібні назви ми знаходимо в Європі. У Білорусі – Шапурово, Шпури, у Росії – Шабурново, Шапурово, Шабри, Шпури, Шупарня, Шапорин, у Франції – Шамбор в Італії – Сапор, у Словаччинні – Сампор. В Україні – Самбір, Самбурки, Шупарка, Шумбар, річка Шопурка та багато ін.

Від себе додам, що знайшов Самбор аж у Камбоджі.

Далі, за словами Тищенка, по всій Європі почали масово “відкриватися” географічні назви, так чи інакше пов’язані з діяльністю носіїв зороастризму. Це топоніми з основою барсам (ритуальний жезл із травою), урван (душа), спента (святий), фравеші (душа святого). Дивіться географічні карти, де нанесено відповідні топоніми.

Святковий стіл під час Ноурузу – іранського Нового року, яке відзначають навесні, коли день зрівнюється з ніччю, стає “великим”. Неодмінні атрибути столу – крашанки, вареники з сиром, солодкі тістечка, свічки, а посередині – миска з пророслим збіжжям, прямий аналог української “зеленої гірки” на великодньому столі

СЛІД СТАРОДАВНЬОЇ ПАРФІЇ

Дослідження топонімії та історії іранських народів привели професора Тищенка до ще одного цікавого відкриття.

Відомо, що більш як дві тисячі років тому на захід і південь від Каспійського моря, на території сучасного Туркменистану, існувала держава Парфія, яку населяли іранські племена – парфяни. Перською мовою Парфія називалася Партава . У середині першого століття до нашої ери влада і вплив Партави поширився від Месопотамії до Індії. Занепала держава в четвертому столітті від міжусобиць та набігів «наших» іранців-аланів.

В аланському діалекті давньоіранської мови не було звуку р, замість нього вживався л. У мові парфян, очевидно, ця заміна теж мала місце. Цей звуковий перехід залишив в Україні яскравого свідка... Носії парфянської культури й мови створили на наших землях свою Партаву, відому нам під назвою... Полтава .

Від Парфії, очевидно, походять не лише численні українські географічні назви, а й прізвища – Пархоменко, Порошенко, Пахльовська, Баглай, Багалій… У сусідів – наприклад, Паславський, Парфьонов ...

ХТО ТАКІ ГАБРОВЦІ

Це не лише герої відомих анекдотів – мешканці болгарського міста Габрова. Ґабрами перські мусульмани називали “невірних” (від арабського слова кафр ), особливо зороастріців.

Досліджуючи “зороастрійську топонімію”, професор Тищенко виявив сотні назв з основою габр, гавр (варіант – гавл у аланському діалекті). У самій Болгарії виявилося три десятки Габрових ... (Дивіться карти ). В Україні, судячи з усього, до наших днів дійшли такі ослов’янені форми цих назв: Гавронщина, Гайворон, Говори, Гавареччина, Гавриші, Гавришівка, Гаврики, а також... Говерла. У Росії – це назви на кшталт Гаврино, Кабардиново, Коварди. Сюди ж, за припущенням професора, можна віднести прізвище Гавел і назву цілого народу – кабарда, кабардинці ...

Поблизу кожного з цих “ґабрівських” сіл, міст, річок і гір обов’язково знаходяться інші “свідки” давніх прибічників Заратуштри – назви з різними авестійскими коренями.

Це саме їх, ґабрів-зороастрійців, на думку Тищенка, у Болгарії називали богумилами – а не, як досі вважалося, носіїв так званого маніхейства – нехристиянського дуалістичного вчення першого тисячоліття, теж іранського походження (до речі, послідовники Заратуштри вбили засновника маніхейства перса Мані в другій половині ІІІ століття).

Це їх, зороастрійських священиків, називали послідовниками Білобога, оскільки вони носили (і досі носять) білі вбрання, і саме ґабрівські общини йменували білою церквою (звідси й назви Білобожниця, Біла Церква тощо). Ґабрів також називали білоусами (згадайте поширене українське прізвище), оскільки під час служби вони й досі накладають на вуса білі пов’язки.

Звідки ж в Україні взялася мусульманська назва “невірних”?

Це запитання ми й адресували панові Тищенку.

НАША РУСЬ І АРАБСЬКА РУСАФА

– Численні географічні назви в Україні, – пояснив професор, – свідчать про тривалу арабську присутність в Україні. Незважаючи на нівелювання цих назв унаслідок природного процесу народної етимологізації, тобто пристосування їх до начебто українських слів, вони дають яскраву картину…

– Про який період історії ідеться?

– З сьомого по тринадцяте століття. Тобто від часу зародження мусульманства – до витіснення його… монголо-татарами. Можливо, якби не вони, то панівною релігією в нас був би іслам. П’ятсот років не могли минути безслідно…

– Які народи були носіями віри в Аллаха?

– Різні… Частково оті «чужі» іранці з Персії, місцеві половці – теж іранського походження…

– А звідки ж узялася тут арабська мова?

– Слід гадати, що в кожного половецького племені був свій мулла – живий носій арабської мови. Священною мовою мусульман була (і залишається досі) лише арабська.

– Чи тільки через іслам здійснювався вплив арабської мови на праукраїнську?

– Цей вплив розпочався набагато раніше – ще як результат активної торгівлі, яку вели араби з народами Європи… Деякі назви східних міст принесли в Наддніпрянщину також перші місіонери-християни перського походження.

Так, за припущенням Тищенка, імена тогочасних халіфів, назви халіфатів та реалії раннього ісламського світу дали численні назви в Україні, як-от: с. Корань на Житомирщині – від Коран, села Арабка, Арапівка, а також Воропай, Воропаї, Воропаїв, Воропаївка – від араб, с. Халеп’я на Київщині – від сирійського міста Халеб, Трипілля – від ліванського міста Триполі, села Дамаски, Демешківці – від столиці Сирії Дамаск, м. Сурож – від Сирія, села Медин, Мединщина, Мединя – від Медина, численні Богданівки – від іранського міста Багдад (“богом даний”), Лубни – від назви Ліван (арабською Лубнан). Коломия походить від арабського слова каламі – мусульманський догматик, Тараща – від історичного імені Тарак (ібн Зіяд). Арабська назва Єгипту – Миср – дала відомі «слов’янські» корені в назвах Пере-мишль, Радо-мишль, Дрого-мишль і навіть Мишоловка в Києві. Слов’яни йменували Єгипет старою назвою Копт, звідси назви сіл Кіпті, Коптівщина, Коптів тощо.

– А чому арабів немає в літописах? – запитую Костянтина Миколайовича.

– Як то нема? Араби, як і печеніги, половці й пізніше татари – це літописні агаряни. А ще бусурмани, погани, сарацини… Були також ізмаїльтяни – так іменувалися друзи – мусульманська секта, що й зараз існує в Лівані та Сирії.

– І як вони всі уживалися в стародавній Русі?

– До речі, про стародавню Русь… Вважалося, що ця назва германського походження. Але під Амманом у Йорданії є містечко Русафа. Це туди у восьмому столітті було перенесено столицю династії Омейядів. Назва цього відомого серед тодішніх мусульман міста може дати адекватне пояснення українських назв двох вінницьких сіл Русава, річок Росава, Роставиця й нарешті Русі. Річ у тім, що зберігся лист Папи Римського від 802 року «До кліриків Русі», адресований священикам Наддніпрянщини, коли варягів тут іще й близько не було. Начебто слов’янські назви в Німеччині, на кшталт Руссдорф, Россбах – насправді теж можуть бути арабськими за походженням. Бо там зроду не було слов’янських полків князівського Русі. Ті назви з’явилися за часів аварів.

Як показують дослідження топонімії, а також археологічні розкопки, у середньовіччі Наддніпрянщина являла собою конгломерат різних етносів, релігій, державних утворень. Тут співіснували, вели між собою торгівлю і воювали слов’янські, іранські, кельтські, готські племена, хозари, авари, гуни, араби… З часом гору взяли слов’яни – можливо, тому, як вважає професор, що були найбільше прив’язані до землі, до хліборобства. Але кожен з цих народів залишив помітний слід у культурі, традиціях, мові українців. Варто лишень розкрити карту й вчитатися в назви наших сіл, міст, річок і гір.

Володимир Ільченко

Довідково . Іранські мови, якими розмовляли скіфи, сармати, алани, яси, осетинці, таджики, перси тощо – належать до індоєвропейської мовної сім’ї, як і германські, романські, слов’янські, грецька та ін. мови. Арабська належить до семітської мовної сім’ї (як і, зокрема, іврит).

постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-316809.html