Трипілля — то Україна, я це відчуваю!

Вироби цього майстра побачили ще на Країні мрій, але тоді чомусь не підійшли. Пощастило вдруге. На День Незалежності прогулюючись Андріївським узвозом в око впали вже знайомі розписані у традиційному стилі тарілі. Прототипи яких століття тому жінки виставляли на хатніх мисниках для прикраси небагатого побутового інтер’єру.

А невідомий майстер тарілей виявився досить-таки відомим та ще й з багатої на традиції сім’ї. Сергій Денисенко є двоюрідним братом знаної гончарки Лесі Денисенко-Єременко, про яку Рукотвори вже писали. Разом вони походять з родини Денисенків, де ще з діда-прадіда мало не усі чоловіки займалися гончарством.

— У мене в майстерні є горщик прадіда і горщик діда, також багато робіт свого батька, — хвалиться Сергій Денисенко. — І щодня вони у мене перед очима. Маю з ними певний внутрішній контакт.

Та зв'язок нащадок родини Денисенків має не тільки з гончарями, а й козаками. З розповіді пана Сергія, по бабусиній лінії він корінням ще й з козаків походить. А доказом тому свідоцтво бабусі, яке видали їй ще за царя, де писалося, що вона «козачка Жишкун». Бувають моменти в житті гончаря, коли кров войовничих нащадків у ньому прокидається і досі.

— У мене старший син вчиться в академії і трішки захоплюється лицарством, майструє для цього лати, то недавно каже мені: «Тату, ану вдягни обладунки». Я й вдягнув, то так зразу важко стало. А коли ще шолома натягнув й щит взяв, то взагалі до долу похилило. Але коли меч взяв до рук, то зразу відчуття тої ваги пропало і виникло бажання битися. Зразу прокинулася козацька кров. А от гончарна кров кожен день у мені живе. (сміється)

Тяга до глини у пана Сергія ще з дитинства. В нього у ранньому віці виявилися непересічні здібності до гончарювання. До цієї гливкої суміші тягнеться вже й син майстра.

— Я думаю, що це призначення нашого роду по мистецтву йти. Син старший, наприклад, зараз навчається в академії на магістратурі, малює офорти. Але саме цікаве, що він теж потягнувся до глини. Каже: «Тату, я хочу гончарювати». Так що в кожної людини є своє призначення, його треба тільки розпізнати.

Творчий шлях гончаря Сергій Денисенко розпочинав на колишньому Васильківському майоліко-керамічному заводі, розквіт якого припадає на 60-70 роки минулого століття. Головним художником там працював його батько Михайло Денисенко й згодом місце батька посів син. На заводі він розробляв зразки для ужиткових речей – миски, чашки, кухлі. Через спілку художників вони брали замовлення на виробництво садово-паркової й інтер’єрної пластики – оформляли палаци одружень, будинки культури.

Васильківський майоліко-керамічний завод був заснований як гончарна артіль ще у 1928 році. У цей час гончарів почали обкладати податками й з них почали робити куркулів, то щоб вийти з такої ситуації, вони об’єдналися в художню артіль. Так само це було й в Опішному. А на околицях Василькова теж було багато гончарів. В кінці 19 на початку 20 століття там їх налічувалося до 150. Тоді на гончарний посуд був великий попит, він продавався в межах всього Союзу.

— А зараз практично всі заводи, які пов’язані з керамікою – майолікою, порцеляною — стоять.  Так склалися умови, що різко подорожчали енергоносії, технології на заводах застаріли і затрати були несумісні зі збутом. Раніше посуд був дешевим і його могла собі дозволити купити кожна сім’я.

Закриття заводів у 90-х роках вдарило по багатьох майстрах. Хтось змінив професію, а хтось продовжував творити, але вже самотужки. Попри занепад керамічної промисловості в країні, працюючи на себе багато майстрів змогли глибше проявити свої творчості здібності й задатки, які були приспані під час монотонного копіювання заводських шаблонів. За словами Сергія Денисенка, сьогодні у майстрів необмежені можливості для творчого самовираження, а це тільки збагачує кераміку новими формами й віяннями.

— За таких умов у майстра немає рамок для творчості. Він сам собі їх ставить. Кераміка на стільки багата технологічно, на стільки вона багата своїм формотворенням і навіть жанрами, що всього одразу й не осягнеш. Ось дивіться, є виключно гончарство, є розписна кераміка, де можна і гончарні речі розписувати і формовані. Розписувати можна різними способами — є і ангоби, якими можна декорувати, і підполив’яні і надполив’яні фарби. Чисто технологічні можливості в кераміці надзвичайно великі. Кераміка ніколи задні ряди не пасла.

З Сергієм Денисенком говорилося легко. Було відчуття, що людина на своєму місці, знайшла себе.  Він творить за відчуттями, які підказують художнику — від палітри обраних кольорів до значення закладених в тарелі образів. Далі подаю частину нашої розмови такою, як вона була — із запитаннями та відповідями. 

— Якщо порівняти 19-20 століття з сучасністю, то різноманітність форм збільшується чи навпаки збіднюється? Яка еволюція?

— Я дивлюся по молодих гончарах (а їх зараз багато), то вони молодці тим, що йдуть від першовитоків, намагаються дуже не відходити від тих зразків, що були колись. Але технологічні прийоми вже використовують нові, є багато засобів декорування, які в поєднанні з класичними формами дають хороший результат.

— А як щодо символічного наповнення?

— Зараз інформаційні можливості дуже великі. Ми можемо черпати інформацію з різних видів мистецтва й застосовувати це на практиці в декоруванні. Але тут треба бути обережним, бо є ризик впасти в еклектику, тобто намішати всього і зробити кіч або вінегрет. Але якщо є чисто національне  відчуття, а у справжнього художника воно є, то він тут сам себе контролює, сам для себе відбирає, що своє, а що чуже. От для мене, наприклад, східний орнамент, яким би прекрасним не був, але воно на мене не працює, мене не зачіпає, душа моя тим не хворіє, не живе. А глянеш, наприклад, на Трипілля (хоча й кажуть, що може це не зовсім Україна), то мене всього аж проймає, а коли візьмеш в руки, то це взагалі фантастика. Я знаю точно, що то Україна. Бо там є отой дух, він передається якимись невидими шляхами. По території трипільська цивілізація ареал великий займала, але скажу, що то Україна також.

— Тобто своє за відчуттями перевіряєте?

— Так, за відчуттями. І що саме цікаве, от я спостерігаю за гончарами інших національностей. Форму вони роблять вже зовсім по-іншому, не можуть так, як українець. Вони можуть повторити роботу, але формотворення буде вже інше. Я це помітив. Наприклад, бачив, як один татарин намагався робити українське, трохи виходить, але всеодно форма у нього інша. Він йде вже більше до східних традицій. Наші теж, коли починають когось копіювати, то теж не виходить, як в когось. Тобто гени працюють на сто відсотків.

От дуже любить мої тарілі наша діаспора  купувати, бо відчувають, що то у мене і є Україна. А вони ж сумують за рідним. І що цікаво, майже кожен канадець чи американець українського походження, який проходить повз мене, обов’язково підійде до моїх робіт і якщо не візьме, то подякує. Але в основному беруть.

— А щодо самої символіки, то на побутовому рівні відчуваєте її дію?

— Кераміка в той час мала й ритуальне призначення і ті орнаментальні мотиви мали певну символіку, але на сто відсотків ніхто не знає, як та символіка розшифровувалась, можна це тільки відчувати.

— Тобто позитивно відчуваючи символіку…

— Так, от дійсно, що позитивне відчуття, не з знаком мінус, а зі знаком плюс.

— Ви казали, що сюжети для своїх тарілей берете з писанок, з епосу…  Звідки ще черпаєте?

— А того в принципі достатньо, а потім вже йде творча фантазія. Але тут головне відчуття міри. Буває малюєш собі, завантажуєш кольоровими і лінійними сюжетами площини і тут тобі на певному етапі щось каже «все». Ти зробив лінію, а другу біля неї не хочеться ставити — твір довершений. На іншій тарілі продовжуєш в іншому аспекті, а на цій вже все. От як Господь створив нас такими, як є, він ще й зараз працює над нами, творчість триває (сміється). Тут побудовано на інтуїції, на відчутті міри. А відчуття міри – одне з найбільших відчуттів, яке повинне бути в людині.

— Ви казали, що відтворюєте деякі вироби свого батька…

Так, у кожному випалі я повторюю по одній-дві тарілі свого батька. Я міг би не робити того, у мене багато й своїх ескізів, але в такий спосіб я підримую пам’ять про нього, про його творчість. У мене і портрет його і роботи всюди оточують. Щоразу ніби щось каже мені: «Зроби ще одну роботу і ще».

— Таким чином ніби у вас продовжується зв’язок з батьком, відчуваєте його підтримку. І батько продовжує творити у вас…

— Абсолютно. Ви знаєте, так воно і є. Ми багато чого не знаємо, але духовні зв’язки існують не залежно від нас. Просто ми не хочемо про це думати.

— Що відчуваєте, коли працюєте над виробами?

— Коли розписую, то відчуття спокою і внутрішнього комфорту. Я вже знаю, що таке щастя. Мені про це не треба багато розповідати. Це творчість.

Джерело Рукотвори

Слухайте про новини культури в Україні завдяки інтернету

З початку 2003 року Третя програма НРКУ виходить у новому форматі під назвою "Українське Радіо "Культура". Канал духовного відродження”. Його основна мета – створити у вітчизняному радіопросторі середовище високої духовної культури із залученням найширшої аудиторії слухачів. Іншими словами, ставиться завдання наблизити високе мистецтво до слухачів, прищепити їм "відчуття голоду" на прекрасне, стати джерелом пізнавальної інформації та доброго настрою. Третій канал складається з літературно-публіцистичних, різножанрових музичних, інформаційно - пізнавальних, розважальних, а також авторських програм відомих діячів культури та мистецтва. Мовлення триває цілодобово.

English version

Since 2003 Channel-3 of Ukrainian radio broadcasts in a new format dubbed “Channel of national rebirth Radio “Kultura” (Culture). Its basic goal is to create in the domestic radio space the environment of high spiritual culture attracting the widest possible audience of listeners. In other words, the Third Channel’s task is to bring true art closer to listeners, to make them seek for beauty, become source of reliable information for listeners and their good mood. Channel-3 is made up of literary-publicistic, many-genre musical, information-entertaining as well as author’s programmes of known figures of culture and art.

Daily broadcasting from 06.00 to 01.00.


Слухайте "Українське Радіо Культура" тут: http://www.nrcu.gov.ua/index.php?id=510

Український голокост 1932 – 1933 років і Полтавщина

Соціально-економічні та етнонаціональні інтереси українського народу в глобальних процесах сучасності неможливо зрозуміти без знання історії нашої держави. Україна будує свою суверенну державу, і питання правдивого вивчення нашої історії періоду сталінського тоталітарного режиму потрібно розглядати як шлях до демократії і громадянського суспільства. У вищих та середніх навчальних закладах потрібно впроваджувати у навчальний процес різні форми і методи для засвоєння молоддю трагічних подій 1932 – 1933 рр. в Україні та її регіонах. Різнобічне вивчення цієї проблеми – важливе завдання дослідників минулого, цим вони можуть внести особливо помітний вклад у написання історії нашого краю і всієї України.
Сьогодні світовому співтовариству відомо досить багато про причини голоду в Україні. Історики різних країн неодноразово зверталися до теми діяльності вищого політичного керівництва СРСР у 1932 – 1933 рр. Але досі актуальними є завдання аналізу діяльності Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича та інших радянських керівників, які несли особисту відповідальність за виникнення голоду.
Не викликає сумніву, що феномен голоду необхідно досліджувати у контексті політичного курсу тодішнього партійно-державного керівництва, спроби нового “комуністичного штурму” і побудови соціалізму “у ворожому оточенні”. Політичні та економічні стратегії, які насаджувалися Сталіним і його однодумцями, призвели до грандіозної соціально-економічної кризи та голоду 1932 – 1933 рр.
Найважливішою складовою цієї політики були державні заготівлі збіжжя, обсяги яких в умовах кризи сільськогосподарського виробництва виявилися настільки важкими, що українське село залишилося без хліба і продовольства. Методи “викачування” у селян зерна нині відомі до найменших подробиць.
Все почалося з вивезення українського хліба за кордон у 1929 році. За розпорядженням Сталіна його насильно вилучали у селян, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів: конфіскацію майна та житла, штрафи і навіть арешти. Потім суцільна колективізація знищила п’ять мільйонів найкращих господарств, відібрала у людей 36 мільйонів десятин землі. Ще у 1930 році на XVI партійному з’їзді Сталін закликав “заарештувати і відправити на заслання десятки і сотні тисяч куркулів”. Але розкуркулювали не тільки середняків, “некомуністів” і “неактивістів”, а й тих, у кого не було жодного господарства – так званих “підкуркульників”. Архівні документи свідчать, що майже 85 тисяч українських “куркулів” було депортовано до Сибіру, 350 тисяч – втекли із села до міста, 550 тисяч людей – переховувалися в інших селах. Уже 1931 року по всій Україні великі площі стояли незасіяні, вирощений урожай не встигали збирати і вивозити, хліб гнив просто неба. Новостворені колгоспи не виконували планів, а вилучене в людей збіжжя майже повністю вивезли з України. І в 1932 р. і в 1933 р. СРСР продавав за кордон по 2 млн. т. зерна. Насіння для посіву не залишилося. Так більшовицька влада організувала голод….
Працюючи над великим науковим дослідженням, автору даної статті довелося вивчити більше 20 товстих папок так званих “антирадянських справ”. У них були такі пісні:

Всю пшеницю – за границю,
А овес – у МТС,
Що лишилось на стерні –
Роздамо на трудодні.

Організатором і натхненником геноциду 1932 – 1933 рр. в Україні була ВКП(б) і її “вірний бойовий загін” КП(б)У. В 1917 році більшовиків в Україні була лічена кількість. Створена в 1918 році у Москві КП(б)У за національним складом до ленінського заклику була не українською, а російсько-єврейською. Інтелектуальний потенціал більшовицької партії в Україні у 20 – 30-х роках був нижчий, ніж інтелектуальний потенціал суспільства, і скоєний нею злочин у 1932 – 1933 роках потрібно розцінювати як сатанізм і геноцид щодо українського народу.
Пальма першості у розробці тематики голодомору початку 30-х років належить західним дослідникам. Серед них у першу чергу слід назвати Р.Коквеста, Дж.Мейса і очолювану ним Комісію Конгресу США у справі голоду 1932 – 1933 років в Україні. У 1993 році у Києві автор цієї статті брав участь у роботі міжнародної наукової конференції по голодомору 1932 – 1933 років в Україні, виступав з доповіддю і спілкувався із вище переліченими вченими. Весь світ був стурбований наслідками голодомору 1932 – 1933 рр., крім партійного керівництва радянської імперії.
За мінімальними підрахунками в Україні у ті роки загинуло 5 – 6 млн. наших громадян. Деякі наукові дослідники стверджують, що у ті чорні роки в Україні загинуло майже 8 млн. чоловік (в тому числі 500 тисяч на Полтавщині). Ми мусимо розглядати їхню смерть як акт запланованого вбивства. Смерть від кулі, тортур чи свідомо організованого голодомору має єдине визначення – вбивство. Організаторів та виконавців саме такого геноциду в Україні ми мусимо називати не лише національними, а й вселюдськими злочинцями, які посягнули на найсвятіше – життя людини, життя українського народу як нації. Об’єктивний історик, соціолог, політолог мусить глибоко і вичерпно дослідити, як і чому саме українське село стало головною експериментальною народовбивчою лабораторією облудної і злочинної догми Маркса та його послідовників – більшовицьких догматиків Росії. Цей злочин як за кількістю жертв, так і за наслідками великої руїни усього національного буття українського народу не має рівних серед інших злочинів проти народів цивілізованого світу.
У Росії селяни ніколи не володіли землею як приватні власники. Земля належала “общині” (“міру”), яку народники вважали зародком майбутнього соціалізму. В Україні (особливо на Полтавщині) – навпаки. Тут віками існували сильні землевласницькі традиції. Земля була власністю родини і передавалась із покоління у покоління – у спадок.
Тоді, восени 1932 року, в Україні, і на Полтавщині зокрема, був небувалий урожай – стодоли і засіки ломились від пахучого зерна. Ніщо не вказувало на біду. Але біда прийшла у більшовицькому мундирі, у зашморганій московській фуфайці, з наганом і багнетом у руці. Ця біда хотіла їсти. Але не те, що зробила, а те, що відібрала. Якби вона вірила в Бога, вона, може, трохи хліба залишила б дітям. Але її богом був Ленін і чорт. Вона ненавиділа тих, хто мав чисті душі. Більше, вона ненавиділа тих, хто жив на землі, що називається Україною.
Голодомор 1932 – 33 рр. був навмисно створений Москвою. На підтвердження цього можна навести безліч незаперечних фактів. За браком місця і часу наведемо певні із них: 6-го липня 1932р. на нарадах третьої конференції КП(б)У в Харкові голова Уряду СРСР Молотов та другий секретар і член Політбюро ЦК ВКП (б) Каганович у своїх промовах категорично заявили, що “немає і не буде жодних концесій в Україні. Плани хлібозаготівель і колективізація будь-якою ціною мусять бути виконанні”. У той час в Україні, і особливо на її Лівобережній частині, вже вимирали цілі села, а награбоване примусовими хлібозаготівлями зерно вивозилось за кордон і продавалось за безцінь, щоб за державну валюту купувати техніку, а одночасно й дурити світ, що голоду в Україні немає. Лише у 1933 році кількість задушених голодом перевищувала загальну кількість жертв Першої світової війни.
В Україні від голоду помирали люди, але це не завадило керівництву країни вживати заходів для вивозу з республіки хліба. 13 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У видав директиву секретарям обкомів партії про вжиття заходів проти куркульських і антирадянських елементів, винних в організаціях саботажу хлібозаготівель. У постанові ті комуністи, що хотіли не допустити голоду і пропонували залишити у себе частину хліба для харчування, називалися зрадниками і шпигунами.
Не тільки у газетах, а й у документах офіційних установ тих років становище на селі висвітлювалося вибірково. Зовнішня обстановка видимого спокою дезорієнтувала радянських людей, не кажучи вже про іноземних громадян, що приїжджали у нашу країну. Так, відомий німецький письменник-емігрант Артур Кестлер, перебуваючи взимку 1932 – 1933 pp. на Полтавщині та в інших регіонах України, на жаль, не зміг побачити реального життя. Проглядаючи місцеві газети з фотокартками усміхнених молодих людей під прапорами під час урочистостей на честь звершень ударних бригад, він не побачив бодай хоча б якоїсь непевної згадки про голод, епідемію, вимирання сіл. Згадуючи через багато років про почуття, яке тоді охопило його, Кестлер у своїй праці “Сліпуча темрява” занотував: “Величезну Україну покрила ковдра тиші”. Демократія і гласність у республіці були відсутні.
Сільське господарство республіки в 1932 – 1933 роках знаходилося у такому стані, що неспроможне було впоратися навіть із зменшеним планом хлібоздачі. Ще й у травні 1932 р. жодного кілограма зерна не видали колгоспникам 15 процентів господарств Харківської області (Полтавщина в той час входила до Харківської області). Зрозуміло, що за вичерпності хлібних ресурсів план навис над селянами дамокловим мечем. У с.Салівка Кременчуцького району під час обговорення плану хлібозаготівлі голова місцевого колгоспу П.Редько на засіданні правління сказав: “Ми цей план будемо приймати і роз’яснювати в масах. Але самі знаємо, що він нереальний”. А рахівник І.Геращенко додав: “Якщо вивеземо весь хліб, що є в колгоспі, і фуражне зерно, і насінний фонд, тоді, може, план виконаємо”. Такі ж заяви були зроблені головами колгоспів і сільрад у більшості сіл на Полтавщині.
Італійський консул Граденіго 31 травня 1933 року повідомляв: “Околиця Полтави, здається, найбільше потерпіла, більше навіть від Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання”.
У листі начальника Харківського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УРСР від 5 червня 1933 р. зазначалося: “У Новосанжарському районі із 25 сільрад зазнавали труднощів із продуктами 18. У більшості цих сіл до 45% колгоспників і одноосібників зовсім не мають ніяких продуктів харчування. У кожному з цих сіл нараховується до 60 опухлих сімей, які мали не менше 200 чоловік. За останні три місяці зареєстровано до 3-х тисяч смертельних випадків внаслідок виснаження. Смертність з кожним днем зростає. В окремих селах вмирає в день по декілька чоловік… По району виявлено 7 випадків людоїдства і трупоїдства...”
Про трагічні події в селі Батьки Опішнянського району пригадує Надія Федорівна Мельник: “… Мама з татом пішли на своє поле вночі нарізати колосків. Перемолотили таємно, в погребі намололи хліба мама напекла і занесла хлібину Окарі Силі – дідусеві. Розрізали на чотирьох їдаків і мерщій додому, бо ж грудна дитина в неї. Дід з’їв свій кусок одразу і, грішним ділом голодобезумним, у діток відібрав. Поїв – і не встав: шлунок слабий не витримав. Невдовзі померли й діти.” У цьому ж селі була і людоїдка Катриш Варка, котру до злочину довів голод.
Понад 500 жителів сіл і хуторів Селещинської сільради Машівського району померло під час голодомору 1932 – 1933 рр. У селі Лютеньки Гадяцького району померло в ці роки понад 2 тисячі односельців.
Про жахливі події голодомору в селі Павлівки Кобеляцького району описано у книзі Івана Трохимовича Коломійця “Голодомор: спогади однієї родини”.
Жахливі наслідки голодомору хутора Силки (нині с.Вільниця) Чутівського району на Полтавщині. Село із славними козацькими традиціями (тут народився наказний гетьман України XVII ст. Іван Силка) було втягнуте у вир колективізації, і у 1928 р. тут створили комуну, названу іменем Петровського. Хутір Силки входив до складу Фльорівської сільради, на території якої було створено 12 колгоспів. Крім колгоспу імені Петровського, непосильні хлібозаготівлі насаджувалися у колгоспі “Новий шлях”, імені Ворошилова та в багатьох інших. Газета “Комуніст” за 4 березня 1931 р. розповідає про діяльність активістів хлібозаготівель на території Фльорівської сільради Максименка Х.П., Чернетенка Г.П., Гриня П.Т. та інших поплічників Сталіна у сприянні голодомору 1932 – 1933 років у цьому регіоні. Ініціаторами непосильних хлібозаготівель у с.Силки 1932 – 1933 pp. були Лисенко Сергій, Меланченко Никифор, Неділько Пилип, Ляшик Василь, Олійник Юхим та інші. Для здіснення контролю за виконанням хлібозаготівель із інших сіл Чутівський райком КП(б)У направив у хутір Силки уповноважених. Із села Бедратово приїхав Селезень (ім’я якого ніхто із односельців не пам’ятає). Із с.Іскровка у с.Силки були направлені комсомольські активісти Крицькі Павло і Галина. Частими “гостями” з організації хлібозаготівель були “летючі комсомольські загони” із с.Сторожове та інших сіл Чутівського району. Ці заїжджі “гості” особливо старалися, щоб забрати у селян все із продуктів, і люди помирали з голоду. Для контролю над проведенням хлібозаготівель у с.Силки часто приїжджали міліцейські загони із райцентру Чутове.
Особливих тортур у період голодомору у с.Силки зазнали заможні селяни. Сталінські помічники на селі в період непосильних хлібозаготівель вигнали із села Безотосного Логвина Петровича і забрали його чесно нажите добро. Знесилений чесний хлібороб у період голодомору ледь дійшов до своєї землі і помер на ній від голоду. Такі випадки були непоодинокі. Кожний третій житель с.Силки помер від голодомору. На знак “шаноби” до радянської міліції, яка пильно контролювала непосильні хлібозаготівлі 1932 – 1933 pp., з ініціативи Чутівського райкому КП (б)У ТОЗ імені Петровського після голодомору перейменований у колгосп імені ДПУ.
За 12 років, з 1926 р. по 1939 p., які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася на 414,2 тис. чол., або на 15,7%. Це підтверджують документальні факти, результати порівняння даних переписів 1926 та 1939років.

Назва села Район 1926 рік 1939 рік Втрати %
Великі Кринки Глобинський 2394 1799 -595 28
Бугаївка Глобинський 495 372 -123 29
Бреусівка Козельщинський 693  230 33
Гориславці Кременчуцький 659  330 50
Демидівка Кременчуцький 1183  250 13
Кірове Кобеляцький 800  150 19
Комендантівка Кобеляцький 1372  380 28
Коновалівка Машівський 763  450 60
Кунівка Кобеляцький 378  62 18
Максимівка Кременчуцький 4249  400 9
Мала Нехвороща Машівський 1881  320 23
Мала Перещепина Новосанжарський 5792  600 10
Новий Тагамлик Машівський 951  14 42
Недогарки Кременчуцький 2224  393 18
Омельник Кременчуцький 2961 2146 -815 29
Павлівка Машівський 1640  280 18
Опришки Глобинський 2600 1747 -853 32
Петрівка Глобинський 1223 1377 720 58
Погреби Глобинський 2457 2185 -272 11
Пригарівка Козельщинський 2608  660 25
Ряське Машівський 6669  1002 15
Селещина Машівський 876  250 30
Фрунзівка Глобинський 2364 1690 -674 28
Хорішки Козельщинський 1515  430 27

З таблиці, складеної на основі аналізу статей енциклопедичного довідника “Полтавщина”, бачимо, що кількість жертв голодомору становила від 9% до 60% загальної кількості жителів того чи іншого населеного пункту Полтавщини (в середньому ця цифра становить 23 – 33%). Деякі дані (графа 4) взято за результатами переписів, хоча ми розуміємо, що вони приблизні. Проте, якщо враховувати, що з 1926 по 1931 pp. пройшло 5 років, а з 1934 по 1939 – стільки ж, то можна говорити про наближення даних у бік об’єктивності. Знак “–“ може означати як дефіцит народжуваності за цей період, так і цифру прямих людських втрат.
Не треба забувати також про ще один аспект голодомору – зміну кількості населених пунктів у бік зменшення. Так, з регіону зникали хутори і села: у Селещині Машівського району – Костівна, Низька, Вакулівка, у Фрунзівці Глобинського району – Василежине, Даниленка, Михайлики, у Павлівці Машівського району – Яловежине, Шевченка і т.ін. Їхнє зникнення, як свідчать очевидці подій, пов’язане у першу чергу з тим, що жителі цих сіл та хуторів або були розкуркулені та вислані, або померли під час голодомору.
Як висновок, слід відзначити:
а) природні умови степових районів Полтавщини дозволяли у 1931 та 1932 роках зібрати урожай зернових культур, що забезпечив би прожитковий мінімум продуктів харчування для населення регіону;
б) внаслідок політики геноциду у різних районах Полтавщини загинуло 23 – 33% сільського населення;
в) у документах того часу факти часто перекручувалися, а цифри, що виражали кількість жертв, зменшувались, тому остаточні втрати часів голодомору в регіоні встановити не вдасться;
г) за часи голодомору суттєво змінилася карта регіону: з неї зникли хутори і навіть цілі села, населення яких вимерло або було розкуркулене.
Проте в Україні велася боротьба зі свавіллям, інколи селяни, особливо жінки, на очах яких згасали їхні діти, пробували силою відбити хліб. Збереглися відомості про жіноче повстання у с. Пелюшки на Полтавщині. Багатьох жінок під час штурму зернового складу вбили, а тих, хто вцілів, заслали. Коли опір селянських мас такій “революції згори” набирав особливо великої сили, палачі відступали, готуючись до чергового наступу. Коли боротьба проти непосильних хлібозаготівель на місцях не приносила успіху, то селянам залишалося тільки одне – прихований і малоефективний саботаж продрозверстки, сприянню так званому “розбазарюванню хліба”. У середовищі селян у 20 – 30-х роках ще активно пульсувала пам’ять про визвольні змагання, чимало їхніх учасників, які залишилися живими, несли дух боротьби, який час від часу давав про себе знати у селянському середовищі. Українське селянство у 1929 – 1932-х роках чинило запеклий опір колективізації і встановленню більшовицького режиму на селі. У ЦК надходили листи з Полтавщини, в яких селяни писали про наслідки голодомору на місцях і засуджували винуватців цієї трагедії. Виробничі відносини у колгоспах того періоду більше нагадували рабовласницьке суспільство.
Проти надмірних хлібозаготівель в Україні, і на Полтавщині зокрема, виступали цілі села, але ЦК Компартії України заносив їх на “чорну дошку”. 6 грудня 1932 р. на таку “дошку” були занесені село Лютеньки Гадяцького району і село Кам’яні Потоки Кременчуцького району.
Насильницькі методи здійснення хлібозаготівель в Україні, що стали причиною страшного голодомору на початку 30-х років, постійно спонукали селян до протесту. У Чутівському та інших районах Полтавщини у зв’язку із поганим забезпеченням селян продуктами у червні 1932 р. спостерігались відмови колгоспників виходити на роботу.
Коли у села приїжджали агітбригади з пропаганди хлібозаготівель, то колгоспники зривали культвечори і критикували керівників держави, зокрема Сталіна, за організацію непосильних хлібозаготівель.
На тлі аргументованих фактів геноциду на Полтавщині є спроби певних російських шовіністичних політиків довести, що у нашому краї голоду не було!.
Голодом 1932 – 1933 рр. було зломлено стрижень українського народу – його село. Знищено найініціативнішу частину селянства. Голод на українських землях – це страшне злодіяння Сталіна, визнане світом. Парламентська асамблея ОБСЄ 2003 року визнала голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні актом геноциду.
Як бачимо, сталінська система досить успішно перейняла методи розправи і геноциду проти українців, запроваджені Петром І, продовжені Катериною II, які базувалися на страхові і покорі.
Із крахом СРСР і тоталітаризму спали окови і з нас. Ми намагаємося будувати демократичну Україну, але діємо ще в умовах жорсткої конкуренції. Ми ще не створили в Україні політичну еліту – патріотів України. Вона корумпована і не бачить бід і страждання свого народу. Молодь повинна бути пильною до необачливих кроків всіх владних структур держави і не допустити повторення геноциду 30-х років. Нагадаємо, що за роки незалежності Україна втратила близько 4 млн. співгромадян. Народові потрібно творити Україну українську і бути господарем держави, розвивати почуття національної гідності і самоповаги.
А втім, вічна пам’ять мученикам і вічна ганьба нам, якщо ми не вивчимо цей урок до кінця і не складемо іспит. Історія любить повторюватись...
Джерело: http://ualogos.kiev.ua/