Петро Герасименко
У сучасній Українській державі українці продовжують зазнавати московсько-совєцької дискримінації. Позаяк очищення суспільства від пережитків колоніального минулого шляхом люстрації не відбулося, громадяни змушені вже 20 років пожинати плоди правління перефарбованої псевдоеліти та її прислужників. Соціальна та національна несправедливість, корупція та аморальність влади є звичними явищами. Зрозуміло, що наслідки цих негативних процесів відображаються і в інших аспектах суспільних відносин. З одним із таких проявів автор мав прикрість зустрітись у стінах Національної бібліотеки імені Вернадського.
Важко сказати точно, що стало причиною хамської поведінки співробітниці цього поважного закладу. Можливо, її поганий настрій, а можливо – особиста неприязнь до україномовних чи представників Західної України. У будь-якому випадку, це не дає їй права проявляти неповагу до відвідувачів установи зі статусом Національної.
"Что значіт номєр 63, ето что – адрес квартіри ілі комнати гуртожитка? Почєму Вол. область? Ви что – нє знаєте названія вашей області? Даже мнє ізвєсно, что ето Волинская область, а вам навєрноє ето неізвєстно. Ви не знаєте, гдє жівьотє?" – зневажливо і з викликом прокоментувала реєстраторка записи на бланку. Не знаю, чому ця особа засумнівалась у моїй здатності володіти географічною інформацією про своє місце проживання. Але, як показав подальший розвиток діалогу, вона дозволяла собі сумнівалась не лише у цьому. Однак, її тон справив відповідне враження.
"А можна українською мовою?" – звернувся я до співробітниці української Національної бібліотеки імені Вернадського, стримуючи своє обурення її зневажливо-зверхнім тоном.
- "Вот как. Да у вас всє такіє на Западєнщінє" – зневажливо-здивовано пробурчала вона.
Незрозуміло, що викликало у неї таке здивування цілком логічним бажанням відвідувача української національної бібліотеки?
- "Я могу і на украінскам, і на англійскам. Просто я учілась в русскай школе ещьо с 1970 года і на рускам мне удобнєй", – пустилася у пояснення причини своєї поведінки співробітниця. І зразу ж похвалилася знанням англійської: "Я разгаварівала на англійском во Франції і Італії, а ви что – разве владеєте англійськім? І там, кстаті, со мной разговарівалі на англійском".
- Але ми з вами не туристи і перебуваємо в Україні!
На це відповісти їй було нічого, тому на мить співробітниця бібліотеки взяла тайм-аут і вдалася до хитрої тактики у стилі совєцького агітпропу:
- Да развє важна, кто на каком язикє разгаваріваєт? Главнає штоби чєлавєк бил хароший.
- Це складне і дискусійне питання. Взагалі-то, соромно має бути тим, хто зраджує мові своїх предків.
"Что ето за уліца такая у вас?", – спитала вона. Очевидно, реєстраторку роздратувало те, що вулиця носить прізвище грузинського льотчика.
"Ну і названія у вас там", – обурено і з насмішкою відзначила вона. Роки навчання у російській школі чомусь не виховали в неї толерантність до прізвищ грузинського походження у назвах вулиць. Особливо, коли йдеться про вулиці західноукраїнських міст.
- "А у вас і досі є назви на честь тоталітарного режиму, який знищував українців голодом і репресіями" – відповів я.
- "У нас зарабативают дєньгі", – відрізала особа. Напевно, вона була свято переконана, що гроші здатні заробляти лише у її місті.
- Я єзділа в Освєнцім, там газовиє камєри. Вот настаящая історія. А ви чєму учілісь сєйчас? Да ви же історії не знаєтє, хотя і магістр історік па спєциальнасті. Ви настаящую історію ізучайте", – оцінила мої історичні знання випускниця російської школи совєцької доби.
- Якщо слідувати вашій логіці, то Україна взагалі може втратити незалежність і вона їй не потрібна...
- Так ано і будєт. Рана ілі позна. Вот увідєтє", – відповіла співробітниця центральної української бібліотеки з відвертою радістю у голосі. "Ви что же не відєте, что сєйчас тварітся? Всьо к єтаму ідьот" – упевнено сказала вона.
- Але історія свідчить, що країни, основою яких є національна свідомість і гідність, мають вищі стандарти життя. Як приклад, з колишніх совєцьких країн – держави Прибалтики.
- "Да ви знаєте, в Латвії била презідєнт – ана же амеріканка. Ана саздала там амєріканскую сістєму" – висловила своє обурення випускниця совєцької російської школи.
- "І ваабще, у вас там даже украінскім не владєют і пісать граматна не умєют. Не гаваря ужє а рускам язикє. Ви жє на рускам разгаварівать не умєєте" – знову дозволила собі провокативне оціночне судження про мої лінгвістичні здібності співробітниця бібліотеки.
- "Перемога буде за тими, в кого вищий рівень пасіонарності", – натомість відзначив я.
Очевидно слово "пасіонарність" виявилось підозріло невідомим для денаціоналізованої працівниці бібліотеки, оскільки на цей раз вона не знайшлася із відповіддю.
На цьому процес реєстрації у головній бібліотеці України завершився.
На тлі описаного сюжету виникає логічне запитання про відповідність зазначеної установи званню "національної". Зрозуміло, що специфіка світогляду та поведінки одного співробітника зовсім не свідчить про відсутність порядності в інших. Однак, перше знайомство з бібліотекою завдяки посередництву вихованої на совєцько-російських цінностях персони справляє однозначно неприємне враження. Переконаний, що в жодній центральній бібліотеці будь-якої незалежної країни світу неможливе таке зневажливе ставлення з боку рядового співробітника до національного статусу і країни, яка присвоїла їй цей статус. Також не можу уявити, щоб у Російській державній бібліотеці в Москві, Російській національній бібліотеці в Санки-Петербурзі росіянина обслуговували неросійською мовою. Українська мова у російській бібліотеці будь-якого статусу напевно є абсурдом і загрожує відмовою в обслуговуванні читача.
Аналогічно неможливо, щоб у Французькій національній бібліотеці в Парижі до відвідувача-француза зверталися нефранцузькою мовою. У Британській національній бібліотеці в Лондоні клієнта, без сумніву, будуть обслуговувати англійською мовою, так само як у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні. У Державній бібліотеці в Берліні німець знає, що у відповідь на німецьку мову спілкування він почує німецьку мову від співробітника. І лише в постколоніальній Україні можна очікувати на дещо іншу ситуацію.
Окремо варто відмітити "високий рівень" національної свідомості та патріотизму згаданої співробітниці, а також неприховану зневагу до відвідувача. Словесні мудрування щодо інтелектуальних здібностей, рівня освіти і знань від зрусифікованої учениці совєцької освітньої системи є відверто хамськими за своєю суттю. Виникає питання – чи не є приниженням для цієї денаціоналізованої особи робота в українському закладі з Національним статусом? Логічніше було би побачити її в установі антинаціонального типу з вивіскою "Вхід україномовним і вихідцям з Західної України не рекомендовано".
Петро Герасименко
