Ювілейний фестиваль «Молодість» здобув фінансову підтримку й обіцяє «нову хвилю» національного кіно

Цього року організатори фестивалю спеціально обрали латинську нумерацію для того, щоб підкреслити знаковість події: Молодість XL — тобто екстравеликий, зрілий і навіть досвідчений. Як приклад останнього — прискіпливіше ставлення до конкурсної програми повнометражних фільмів: попрактикувавшись на власних помилках, гендиректор фестивалю Андрій Халпахчі пообіцяв брати лише якісні вітчизняні картини. Але давайте про все по порядку.

Святкування по–дорослому

«Молодість», кінофестиваль, який не потребує зайвого представлення, розпочне свою роботу в Києві уже за тиждень і триватиме впродовж дев’яти днів — з 23 по 31 жовтня. Після довгих пошуків приміщення для урочистих церемоній відкриття й закриття (Будинок кіно, Палац «Україна», кінотеатр «Київ») оргкомітет зупинився на будівлі Оперного театру України. Висока місія вимагає високих гостей, і на ювілейне відкриття запросили двох президентів України (Віктора Януковича й Віктора Ющенка, який ще є почесним президентом фестивалю), міністра культури й багатьох відомих акторів та режисерів (щоправда, здебільшого з Росії): Фані Ардан, Карена Шахназарова, Єжи Гофмана, Микиту Міхалкова, Олексія Германа–молодшого. Російська актриса українського походження Людмила Гурченко та російський режисер й актор Володимир Меньшов отримають приз «За внесок у світове кіномистецтво». Також цією нагородою відзначать пару Софі Марсо — Крістоф Ламбер, які представлятимуть фільм «Картагена», що відкриватиме фестиваль. Як обіцяє режисер події Максим Паперник, наскрізною темою церемонії стане антре мімів, що має асоціюватися з німим кіно. За офіційною версією, ведучими обрали Жерара Депардьє та Аду Роговцеву — вибір Ади Миколаївни був символічним, адже у 1970 році, коли народилася «Молодість», її визнали найкращою актрисою року за участь у фільмі «Салют, Маріє». Проте через зайнятість актриси у виставі, ходять чутки, що її може замінити Рената Літвінова. Забігаючи наперед, повідомимо, що закриватиме фестиваль картина «Ти зустрінеш високого незнайомця» Вуді Аллена, яку показували в Канні цього року. Тоді ж, крім нагород за конкурсні картини, буде вручено відзнаку «За розвиток українського кіномистецтва» від Фонду «Україна 3000».
Наразі конкурс, за словами програмного директора фестивалю Дениса Нікітенка, укомплектований на 95% i складається з 13 фільмів. Один iз них — призер кількох міжнародних кінофорумів, новітня гордість України — «Щастя моє» Сергія Лозниці. Визнавши, що було помилкою ставити в програму «не дуже сильні українські фільми, тому що на тлі сильної міжнародної програми вони програвали», Андрій Халпахчі запевнив, що цього року українська складова буде потужнішою. Компанію «Щастю» складуть три українські фільми у конкурсі короткометражок (усі — з проекту «Мудаки»: «Тупик» Івана Тімшина, «Останній лист» Юрія Ковальова і «Труси» Оксани Довгич) i дві роботи в конкурсі студентських фільмів («Її місце порожнє» Богдана Смирнова й «Перешкода» Максима Буйніцького). Позаконкурсна програма «Панорама українського кіно» налічує понад 30 фільмів. Судитиме картини основного конкурсу міжнародне журі на чолі з французьким режисером Марком Каро («Місто загублених дітей» і «Делікатеси»), свою участь у роботі фестивалю також підтвердили Лайнер Фріммель (лауреат минулорічної «Молодості»), Гжегож Кенджєрські (оператор фільму «Вогнем і мечем»), український художник Олександр Ройтбурд і російський продюсер Олена Яцура.

І сильне плече державних мужів

Особливу увагу рекомендуємо приділити історичній програмі «Ретроспектива 20+20», де представлені кращі фільми–призери «Молодості». Поза конкурсом також покажуть картини, що засвітилися на відомих світових кінофорумах: «Дерево» Джулі Бертучеллі із Шарлоттою Гінзбур (Франція), «Білий матеріал» Клер Дені з Ізабель Юппер (Франція), «Вівсянки» Олексія Федорченка (Росія). Звісно, також буде кіно німецьке, скандинавське, Східної Європи, а ще ретроспективи Єріка Ромера та П’єра Етекса. У програму «Молодості» також затесалася скандальна стрічка «Ми з майбутнього–2», яку Держслужба кінематографії під керівництвом Ганни Чміль заборонила до прокату в Україні.
Найбільшою удачею ювілейної «Молодості» стала фінансова підтримка державних органів. Уперше за багато років Андрій Халпахчі не нарікав на брак уваги з боку міністерства чи мерії. «Цього року я відчуваю, що Мiністерство культури є не просто нашим донатором, а й повноправним організатором. І зі Службою кінематографії у нас багато планів, які ми хочемо реалізувати не тільки під час кінофестивалю. Також я мав зустріч iз мером міста, з його заступником і вирішено, що місто підтримає фестиваль», — радісно звітував на прес–конференції Халпахчі у присутності нинішньої голови Держслужби кіно Катерини Копилової. Так, міністерство дає півтора мільйона гривень, а підтримка мерії полягатиме у рекламі й логістиці. Звісно, на тлі того безладу, що панує зараз у культурній сфері держави, підтримка кінофестивалів (Київського міжнародного і «Молодості») — слабка спроба уряду відбілити свій імідж. Але тінь на попередні уряди це кидає. Щодо участі Держслужби кіно, то наразі вона виглядає більше декларативною, бо, крім ефемерної підтримки копродакшн маркету на фестивалі (Boat Meeting), Копилова більше нічого не пообіцяла. Хоча Халпахчі все ж спробував зблизити Службу й національне кіно, запропонувавши Катерині Копиловій судити «Українську панораму». В унісон цій політиці звучать слова голови відбіркової комісії «Молодості» Міли Новикової: «Програма 2010 року відкриє нові таланти і чималий мистецький потенціал нової генерації митців. Якщо держава і можновладці помітять і підтримають цю обдаровану молодь, невдовзі ми станемо свідками довгоочікуваної «нової хвилі» вітчизняного кіно».
P. S. Покази фестивалю відбуватимуться в кінотеатрах «Київ», «Жовтень», «Кінопанорама» та Будинку кіно.
Джерело: Україна Молода

«Законопроект «Про мови» — це проголошення війни українцям»

Експертний висновок Вченої ради Києво–Могилянської академії щодо неконституційності та необхідності зняття з розгляду Верховною Радою законопроекту «Про мови в Україні» набув значного резонансу в суспільстві. Адже експерти — доктор юридичних наук Володимир Василенко та доктор філологічних наук Володимир Панченко — фахово розклали по поличках, чому цей законопроект становить загрозу не тільки рідній мові українців, а й цілісності власне Української держави. Про неправомірність даного законопроекту та варіанти розвитку подій «УМ» розповів один із авторів експертного висновку, професор Національного університету «Києво–Могилянська академія» Володимир Панченко.　

«Замість мовного розмаїття ми отримаємо російську мовну одноманітність»

— Володимире Євгеновичу, чому саме ви та ваш колега взялися написати експертний висновок щодо законопроекту «Про мови»?
— І професор Василенко, і я давно посвячені в мовну проблематику. Свої перші статті стосовно мовної політики я опублікував ще в 1988 році. До того ж маю певний досвід законотворчої роботи — я народний депутат 1–го скликання. Професор Василенко ж був керівником робочої групи, яка готувала Концепцію мовної політики в Україні. Ця концепція, до речі, довго лежала у президентських структурах, аж поки Віктор Ющенко передав її уряду. На жаль, при попередніх урядах вона була приречена. Професор Василенко — доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Перший Посол України в Бенілюксі, один із розробників Декларації про державний суверенітет України. Як бачите, ми не випадкові люди в цій темі.
— Що вас найбільше тривожить у скандальному законопроекті?
— Цей законопроект, на моє переконання, несе величезні загрози Україні. Я навіть не кажу українській мові, я кажу Україні! Законопроект є конфліктогенним. І в разі його прийняття почнеться велика колотнеча у різних осередках суспільства, наприклад, в освіті. Стаття 21 «Мова в освіті», яка передбачає запровадження принципу вільного вибору мови навчання, мені дуже нагадує часи Щербицького, коли цей принцип теж спекулятивно використовувався. Тоді він взагалі був доведений до абсурду: існувало право взагалі не вивчати мову, якщо не було бажання. А от про хімію, наприклад, ніхто не запитував. Зараз цей абсурд ніби як репродукується. Мовляв, право людини навчатися рідною мовою — це так по–європейськи, так ліберально. Але річ у тім, що цей закон лицемірний.
Стаття 21 «Мова в освіті» передбачає, що в будь–який час періоду навчання в разі достатньої кількості заяв навчальний заклад має негайно забезпечити право навчатися рідною мовою. Тут існує багато суперечностей. По–перше, зверніть увагу на фразу «будь–який час періоду навчання». Тобто зараз, як тільки приймуть цей закон, у Київському університеті, наприклад, якась кількість студентів (там же написано «достатня кількість», тоді як закон повинен подавати чіткі форми, а не довільні) напише заяви на ім’я ректора, і він повинен задовольнити їхнє право навчатися рідною мовою. Достатня кількість — це розкішний ґрунт для волюнтаризму. Напишуть, скажімо, три студенти заяви, ректор вважатиме, що це достатня кількість, і після цього університет зобов’язаний переводити якусь частину студентів на викладання іншою мовою. Мені ця картина уявляється жахливою, бо це вже певне розрізнення на мовно–національному ґрунті, певна конфліктність і напруга, створені штучно.
По–друге, цей законопроект втручається у сферу державної мовної політики. В одній із його статей написано, що він покликаний регулювати порядок застосування мов. А насправді він заходить значно далі, адже радикально змінює державну мовну політику в Україні. І це вже є прерогатива не окремо взятого закону, а Конституції України. В Конституції є стаття 10, яка визначає українську мову як державну, гарантує вільний розвиток російської та інших мов нацменшин в Україні. То­му законопроект, підготовлений Єфремовим, Симоненком і Гриневецьким, втручається у сферу державної політики і тим самим посягає на основи конституційного ладу. Законопроект фактично змінює статус мов, нівелює державну мову, ставить в один ряд iз російською, якій, по суті, надається статус державної.
Ще одне лицемірство полягає в тому, що цей закон ніби дуже ліберальний і базується на Європейській хартії регіональних мов. Хартія покликана захищати мови, яким загрожує зникнення, і в точному перекладі вона називається Хартія регіональних міноритарних мов. Чи загрожує в Україні зникнення російській мові? Це риторичне питання. Хартія має захищати слабких, а не надавати пріоритети сильним. Тому цей законопроект треба було назвати, якщо виходити з його змісту, не законом про мови, а законом «Про русифікацію України».
По–третє, пафос цього законопроекту полягає в тому, що нібито він покликаний забезпечити мовне розмаїття в Україні. Проте всі його норми надають перевагу російській мові, і замість мовного розмаїття ми отримаємо російську мовну одноманітність. Через те філософія даного законопроекту є неприйнятною і небезпечною як для української мови, так і для інших мов. Статтю 21 «Про мову в освіті», скажімо, неможливо буде реалізувати кримським татарам, угорцям на Закарпатті. От уявіть собі: згідно зі статтею 21, у Закарпатському університеті 50 студентів–угорців напишуть заяви, що вони хочуть навчатися угорською. Закарпатський університет не зможе забезпечити це право по всіх предметах. Таврійський університет у Сімферополі аналогічно не зможе забезпечити права кримських татар. Але рiч у тiм, що автори про це навіть і не думали.
І останнє: коли автори законопроекту говорять про двомовність як велике надбання українського народу, то вони ж мають на увазі щось своє. Коли ідеться про білінгвізм, то очевидно, це повинно було б означати, що кожен громадянин повинен вільно володіти українською та російською. Однак це не відповідає реальності. Автори законопроекту створюють блискучі умови для того, щоб носію російської абсолютно була чужа українська. Геть українську мову — ось суть документа. Про яку можна говорити двомовність, якщо вони жодного слова українською сказати не можуть? Тобто нормативна суть цього закону полягає у створенні переваг для російської мови і встановленні мовної одноманітності, що, звичайно, є викривленням нормальної мовної політики, яка визначена Конституцією і практикою останніх двадцяти років після прийняття у 1989 році закону Української РСР «Про мови в Українській РСР». До речі, останній приймався в компартійні часи і був набагато прогресивніший, ніж оцей закон у незалежній Україні.

«Білоруській мові вже завдано непоправного удару»

— Як ви вважаєте, чи вигідно самій Партії регіонів приймати Закон «Про мови», адже в такому випадку її представники більше не зможуть спекулювати на мовному питанні?
— Один експерт написав, що Партії регіонів «по барабану» російська мова. І я з ним згоден. Мова використовується як певний важіль. Вони ж прекрасно розуміють, що в Києві не знайдеш української газети на розкладках у метро чи кіосках. В основному, весь пейзаж — російськомовний. Крики про насильницьку українізацію — це блеф.
— Яким може бути розвиток подій, якщо мовне питання висунуть на референдум?
— Що стосується готовності суспільства прийняти російську мову другою державною, то я не здивуюся, якщо воно погодиться на це. Інша річ, що це буде зроблено за принципом «не відають, що творять». Це буде легітимно, але нерозумно. Білорусь може бути чудовим прикладом. Ще на початку правління Лукашенка російська мова була проголошена другою державною. Наразі білоруській мові завдано непоправного удару, вона може закінчити свою історію. Якщо ми бажаємо того ж самого українській, то треба повторити шлях Білорусі, і тоді можна буде пишатися тим, як ми демократично, на основі ліберальних принципів, з нею розправилися.
— Чи повинні групові права переважати індивідуальні в мовному питанні?
— Ні, не переважати. Вони повинні збалансовуватися.
— А чи маргіналізуються з українською мовою й інші регіональні мови?
— Абсолютно. Замість різноманіття буде одноманітність. З усіма іншими мовами буде те саме, що й з українською.
— Які існують шляхи вирiшення конфлікту між незадоволеною громадськістю і владою?
— Я б не хотів заходити у сферу прогнозів, але мені здається, що коли ми доживемо до 31 жовтня без цього закону, то далі буде вже легше, законопроект втратить свою актуальність. Проблема не зникне, однак буде вже не на часі, тому що, реально гострої проблеми не існує. Від якого мовного дискомфорту страждає житель Криму? У школах мова викладання російська. Може, хіба що, не задовольняти українська на ліках. Але ж ця проблема легко вирішується: нехай медичні інструкції дублюють російською. Для цього ж зовсім непотрібно надавати російській мові статус другої державної. Ще одне джерело дискомфорту — таблички на дорогах. Але й воно відносне: хіба може табличка «Село Кипарисне» під Алуштою викликати суттєвий дискомфорт? Я колись довгий період жив в Одесі. Для російськомовної людини там мовного дискомфорту немає, щоправда, він наявний стосовно україномовних. Тобто є багато «туфти», фальші і політикан­ства навколо цього питання. Бо немає підстав говорити про насильницьку українізацію.

Анастасія ВЛАСЕНКО

МАЙТЕ НА УВАЗІ

«Вважати, що через російську мову ми входимо у світ, є помилкою»

— Пане Володимире, як ви прокоментуєте світову тенденцію свідомого применшення важливості рідної мови, наприклад, надання статусу другої державної англійській мові в Грузії або заміщення державної мови, хоча і не узаконене, тією ж англійською в ОАЕ чи Норвегії?
— Якби Україна прийняла англійську мову як другу державну, у що важко повірити, то тут логіки навіть було б більше. Хоча я не прихильник такої постановки питання. Однак якщо звернутися до статистики, то дізнаємося, що 98% науково–технічної інформації у світі є англомовною, і лише 0,1% написано російською мовою. Отже, якщо ми вважаємо, що через російську мову входимо у світ, то ми глибоко помиляємося. Через те пафос статті 8 «Російська мова в Україні», в якій написано, що через російську мову населення України може долучатися до світових надбань, є ніщо інше, як публіцистичний пасаж. Тут відіграють свою роль політичні тренди і передвиборча агітація. Партія влади повинна себе підтримувати чимось, тому що інших козирів у них немає. Соціально–економічна ситуація в Україні напружена: ціни й комунальні послуги ростуть. Влада каже: «У нас зростає ВВП, макроекономіка стає кращою». А кого з фізичних осіб цікавить макроекономіка, якщо вона не впливає на мікроекономіку? ВВП росте, а кишеня порожніє. Отож залишаються останні аргументи передвиборчої агітації: нумо, ще раз висунемо мовне питання і спробуємо схилити до себе виборця.
Крім того, сумну роль тут відіграє фактор Росії. Україна наразі у своїй зовнішній політиці орієнтується на Схід. Я маю на увазі не лише патріарха Кирила, а й наших українських політиків із міністром освіти Табачником включно, який відкрито у своїх статтях пропагує ідею «руского міра» як «особливої православної східнослов’янської цивілізації». Якщо цей закон ухвалюється, то Україна вписується в «рускій мір». Оце і є основний мотив, а не інтеграція у світ.
До речі, можу назвати й країни, які, навпаки, приймають закони на захист своїх мов. Франція, наприклад, захищає власну мову. Те саме стосується Ізраїлю. Всі захищають рідну мову, а Україна створює суперліберальний, але брехливий у своїй основі законопроект, який знищить українську як таку або зажене її в глибоку резервацію. І тоді будуть племена ірокезів–українців блукати степами і час від часу говорити про себе незрозумілою для інших мовою. Якщо ми хочемо мати таку ситуацію, то треба приймати цей закон негайно. Якщо не хочемо цивілізаційного краху, значить, ми повинні цьому опиратися. Більше того, я вважаю, що такі законопроекти є проголошенням війни українцям. Війна має свої закони: якщо є війна, потрібні мобілізація і опір.

Джерело: "Україна молода"

Український елемент на російському книжковому ринку України?

З економічної кризи галузь українського книговидавництва виходить ослабленою. Близько третини видавців наразі припинили активну видавничу діяльність. Тим, що діють, бракує ресурсів для розвитку. Водночас краще забезпечені російські видавці прагнуть зміцнити своє домінування на українському ринку. Позиція ж української влади не допомагає вітчизняним видавцям почуватися оптимістично.

Падіння на третину

Криза суттєво позначилася на книговидавцях України. Зменшилися тиражі, відчутно скоротилися переліки виданих найменувань книг.

За оперативними даними Книжкової палати України, на 20 вересня поточного року видавництво в Україні скоротилося на 2 тис. 224 найменування, а тираж зменшився на 8 мільйонів 924 900 примірників. З початку 2010 року видано 12 тис. 635 книг і брошур тиражем 22 мільйони 582 тисячі примірників, тоді як минулого року за цей же період з друку вийшло 14 тис. 859 найменувань тиражем 31 мільйонів 506 тис. 900.

Заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України Анатолій Мураховський оцінив, що потужність українських видавництв у книжкових виданнях та найменуваннях зменшиться до кінця року на 30%.

Аналогічні оцінки дає і президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін: «Після першого півріччя 2010-го бачу, що зберігається тенденція падіння українського книговидання, хоча й сповільнена. Очікую, що на кінець року падіння накладу становитиме близько 28%, але це порівняно з 2009 роком. А взагалі, якщо порівнювати з докризовим 2008 роком, то це – близько 50%».

Якщо торік видавництва, щоб таки випустити у світ підготовлені книги, вживали антикризові заходи – зменшували видавничі, поліграфічні витрати, то 2009 року вплив кризи позначився на їхній діяльності сповна.

Близько третини українських видавництв, в числі яких – малі і середні, потрапили, за висловом Олександра Афоніна, у стан летаргічного сну. «За моїми оцінками, близько третини українських видавництв, особливо невеликих, припинили виробництво. Вони намагаються розпродувати те, що у них є, але нових видань не видають. Вони ще не померли, але вже не живуть, повноцінного виробництва продовжувати не можуть. Частину працівників скоротили, щось вони роблять – працюють у стіл, але грошей на тиражування у них нема. У кращому разі додруковують щось із старих доробків, щоб було на харчування», - прокоментував він ZAXID.NET.

Паперова дорожнеча і безгрошів’я

На такий результат спрацювали дві головні тенденції: подорожчання сировини, потрібної для виробництва книжкової продукції, - целюлози, з якої виготовляють папір, поліграфічних матеріалів, поліграфічних послуг – з одного боку, та відсутність кредитно-інвестиційних ресурсів – з іншого.

Грошові обороти активних видавництв, які не збиралися здаватися кризі, зросли. Проте, за словами аналітиків, зробити висновок, що це – показник успішності, було б неправильно. Обороти зросли вимушено, оскільки книга стала більш затратною.

Що ж до кредитно-інвестиційних ресурсів, то їх гостру недостатність відчувало впродовж року не лише книговидання, а всі виробничі галузі загалом. «Кредитів нема, інвестицій нема. Власних, як то кажуть, і не було, а як були, то незначні. Що ж до іноземних інвестицій в Україну, то, за останньою інформацією, вони навіть порівняно з 2009 роком скоротилися майже у десять разів, – прокоментував президент УАВК. - Коли у чашку не наливають води, то не можна чекати, що буде чим напитися. У цій чашці є дещо на дні, і доводиться смакувати, ледь змочуючи губи».

За його словами, зі загальної кількості українських книговидавців, а їх на початок року було близько півтори тисячі, набереться до десяти, які мають можливості фінансування з інших джерел, окрім власних фінансів. Частина із них входить до складу транснаціональних холдингів, тож мала значно ширші можливості для маневрів у кризу.

Менше однієї книжки на українця

Криза вкотре ослабила українських видавців у конкуренції на внутрішньому ринку України із російськими.

Під час тематичного круглого столу «Книжкові ринки України та Росії в соціальному аспекті» у межах Форуму видавців були представлені дані щодо виробництва книг у зіставленні з кількістю населення за 2009 рік: у Білорусії на одну особу було видано 4,8 книг, у Росії – 5,4, у Німеччині – 12, а в Україні – 0,97.

Підручники видають коштом держави на замовлення Міністерства освіти і науки. Якщо врахувати обсяги державного замовлення за програмою «Українська книга», централізовану закупівлю книжок для бібліотек через Міністерство культури і туризму та поповнення бібліотечних фондів за кошти місцевих бюджетів, то стає очевидним, що держава фінансує понад 50% від обсягів видання книжок в Україні.

Таким чином обсяги книжок, які видають в Україні для вільного ринку – понад 30 млн примірників на рік. От і виходить, що на душу населення сьогодні це менше одного примірника.

Науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бєкєшкіна прокоментувала: «Книги, надруковані для росіян, також продають українцям, білорусам, і взагалі на всьому російськомовному просторі. Показник Росії – це показник не того, як читають росіяни, а як вони видають. А читають у Росії і в Україні приблизно однаково».

Витоки російського домінування

Українські видавці забезпечують лише 15-20% потреби України в книжках. І справді, 80-85% книг, які купують громадяни, імпортовані здебільшого з Росії. За висновками Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму в Україні, українську видавничу індустрію можна розглядати лише як додаток до книжкового імпорту, який домінує на ринку.

Після розвалу СРСР, у якому книговидавництво було масштабною культурною індустрією, у Росії, на відміну від України, розуміння того, що книга – стратегічний культурно-ідеологічний продукт, ніколи не зникало. І було розуміння, що, окрім внутрішнього книжкового ринку Росії, є ще неоформлений, але дуже перспективний книжковий ринок на пострадянських просторах.

Ще 1992 року в Москві було затверджено федеральну програму підтримки національного книговидання. Згодом уряд РФ кілька разів переглядав і корегував її, щоразу збільшуючи рівень фінансування окремих напрямів. Завдяки реалізації програми світ побачили понад 40 тисяч найменувань соціально значущих видань. Та принципово «проривним» для російського книговидання став закон «Про державну підтримку засобів масової інформації і книговидання Російської Федерації» 1995 року, який запровадив низку істотних пільг з податкового, митного, валютного та інших видів фінансового й господарського регулювання видавничої діяльності, зокрема звільнення всіх видавничих процесів від ПДВ.

Це дало позитивні наслідки. Дуже швидко, за два роки, загальний тираж виданих у Росії книжок зріс учетверо. Податкові пільги та ріст тиражів вплинули на зниження собівартості видавництва книги в Росії. Вона стала на 40-50% меншою, ніж в Україні, де такі пільги не діяли. Завдяки особливому режиму сприяння розвитку російські видавництва змогли досягнути панівного становища не лише на російському книжковому ринку, а й на ринках більшості пострадянських країн.

Український досвід

Якщо говорити про Україну, то з 1990 по 1995 рік відбувався постійний стрімкий спад накладів книг. У 1996 році він зупинився із введенням гривні. Та не надовго, на ринок почала тиснути російська книга, стимульована податковими пільгами в Росії.

Пільгу зі сплати ПДВ українські книговидавці отримали лише 1998 року. Позитивні результати цього стали помітні щойно 2000-го, коли наклади книжок зросли вдвічі. У 2003 році було введено й пільга з податку на прибуток, що теж дало новий поштовх для зростання ринку. Українські видавці почали вкладати звільнені від податків кошти у створення нових книжок і до початку 2004 року номенклатура вітчизняних книжок збільшилася майже до 15 тисяч назв.

Показово, що тимчасове скасування податкових пільг вітчизняним видавцям на шість місяців 2004 року відразу вилилося у зупинку зростання кількості назв та тиражів, що тривало аж до кінця 2005 року.

Упродовж наступних років пільги діяли і давали свій ефект, виражений зростанням кількості нових видань і тиражів. Зокрема за підсумками 2007 року було видано вже рекордну за часи незалежності України кількість книжок, на кожного українця припало в середньому по 1,2 книги.

Загалом частка на ринку українських книговидавців поступово зросла з критичних 10% (друга половина 90-х років) до 15% (2008р.), а потім і 20%.

Позитивний вплив податкових пільг на розвиток вітчизняного книговидання є однозначним. Тому відсутність у першому варіанті урядового проекту Податкового Кодексу пільги з ПДВ (оскільки такою є вимога МВФ), привела до збурення у видавничо-письменницькому середовищі. Останнє, щоб вплинути на позицію уряду, провело 23 квітня, у Всесвітній день книги, акцію під гаслом «Ударимо автопробігом по безкнижжю і нехлюйству!». У другому варіанті проекту Податкового Кодексу пільги для книговидавців передбачили.

Інвестиційні можливості

А проте криза лише підсилює розуміння того, що одних запізнілих податкових пільг для книговидавців замало.

Справа в тому, що протекціоністська політика влади Росії зробила книговидання привабливим для великого російського бізнесу. У книговидання прийшов великий інвестиційний ресурс з основних галузей економіки, як то виробництво та експорт енергоносіїв і копалин. Проявилася тенденція до створення великих підприємств із замкненим циклом, до якого входять і видавництва, і торгівельні мережі. На сьогодні десяток видавництв і видавничих домів, найбільші з яких — АСТ, «Дрофа», «Олма-Пресс», «Просвещение», «Ексмопресс», «Росмэн» контролюють третину російського книжкового ринку. Вони присутні й в Україні.

Власне спроможність видавати в рази більші тиражі книг, дешевших за українські, дозволяє росіянам ефективніше розвивати дистрибуцію книжкової продукції, більше інвестувати у мережі продажу та рекламу продукції, а крім того - за потреби демпінгувати ціни. Українські книговидавці не раз нарікали на те, що в Україну завозиться «акційна» російська книжка, яка не продалася в Росії, й пропонується українському покупцеві за відчутно зниженою ціною.

Можливості збуту

Тим часом дистрибуція книг українських видавців завжди бажала кращого. Власне тому, коли заходить розмова про державний протекціонізм, видавці висловлюють пропозиції створити всеукраїнську мережу книгарень під умовною назвою «Книжки українських видавництв». Щоправда, віце-президент Голландської асоціації книгорозповсюджувачів Ґюс Схют, підбиваючи у 2008 році підсумок кількарічного проекту The Fund for Central and East European Book Projects (CEEBP) та Міжнародного фонду «Відродження», спрямованого на розвиток інфраструктури книжкового ринку України, зазначав, що «не потрібно відкривати книгарні державної власності, уряд не має бути гравцем на книжковому ринку». А проте фахівець вказує, що держава могла б впливати на ринок оренди нерухомості.

Та, мабуть, найкращим для українських видавців був би канадійський варіант. Канадські національні видавці і книгорозповсюджувачі програвали у конкурентній боротьбі з Великобританією, Францією, США. Проте державна влада звернула на це увагу і зробила національне книговидавництво пріоритетом свого розвитку. Були скеровані значні інвестиції у модернізацію видавничої та торгівельної інфраструктури, популяризацію канадської книги. Згодом була запроваджена «Програма надання позик для канадських книговидавців і книгорозповсюджувачів», в фінансуванні якої бере участь Королівський банк Канади.

Прогалини і прорахунки книжкової політики

Про досвід Канади в сучасних українських реаліях з урахуванням того, як їх оцінюють самі аналітики ринку, доводиться, на жаль, говорити, як про позитивну утопію.

Інвесторів, котрі б розглядали українську книгу як привабливий інвестиційний проект, на сьогодні об’єктивно немає. Але ще більше книговидавців болить за те, як на їхню думку, влада ставиться до українського книговидання.

Президент УАВК Олександр Афонін сказав з цього приводу ZAXID.NET: «Після 1991 року відбулося абсолютне абстрагування від поняття «держава». У нас залишилося одне – влада. Влада, яка бачить себе, але не бачить народу. За ці роки не було жодного документа, який намагався сформулювати саме поняття «читання». Не було жодної реальної соціальної програми в цьому напрямі, хоча було прийнято 12 програм за різних президентів і урядів».

За його словами, держава є головним споживачем людського ресурсу, і вона мусить напрацювати для себе бачення, який громадянин їй потрібен. «Який їй потрібен зріз моральний, соціальний, культурний, науковий, технічний, якого професіонала через десять років вона хоче мати, – сказав О.Афонін. - У нас як не вивчається досконало той стан, який є, так і не прогнозується, що ми б хотіли мати».

Ірина Бєкєшкіна вважає, що українське суспільство перебуває в стані аномії, в умовах відсутність усталених цінностей, коли одні цінності відійшли, а нові ще не сформувалися. «Крім мистецтва, і літератури немає іншого способу формувати універсальні цінності. Виховання значною мірою тримається на сімейному рівні», - констатувала вона. З цих роздумів, а ще з розвинених країн, які і завтра, і післязавтра прагнуть бути конкурентоздатними, - Великобританії, Німеччини, можна прийти до висновку, що треба підтримувати розвиток книговидання, і в не меншій мірі – культ самої книги, промувати читання.

«Хто займається читачем? Ним займається в Україні Олександра Коваль. Це завдання держави, якого вона не виконує. Взагалі сьогодні соціальний, культурний, цивілізаційний прогрес значною мірою гальмують люди, що перебувають при владі. Вони мало зацікавленні у цьому прогресі, їм лише треба зберегти те, що мають з 90-х, їм треба зберегтися, - цим все сказано», - заявив О.Афонін.

Російська готовність виховувати українського читача

Невдовзі може статися так, що завдання виховання за посередництвом книги виконуватимуть російські книжкові мережі, але що отримає від цього українське суспільство?

Так під час ХVІІ Форуму видавців гендиректори книжкової мережі «Книжковий супермаркет» та найбільшої російської книготоргівельної мережі «Буквоед», яка в Україні поки що має три книжкові гіпермаркети, оголосили про злиття бізнесів в Україні. Повне оформлення угоди і приведення її в дію планують завершити за шість місяців. Тоді це буде найбільша книготоргівельна мережа в Україні. Генеральний директор Інтернаціональної книготорговельної мережі холдингу «ЕКСМО» Ярослав Маринович заявив під час прес-конференції: «Ми докладемо максимум зусиль, щоб мережа розвивалася динамічно. Хоча вона уже зараз є мережею №1, щоб у найближчі роки з великим відривом випередила мережу №2».

Аудиторія, яку треба створити

Гендиректор «Буквоеда» Денис Котов повідомив, що у великих містах будуть відкриватися гіпермаркети бренду «Читай-город», площею тисяча квадратних метрів і більше, з цілодобовим режимом роботи.

«Для того, щоб конкурувати з телебаченням і Інтернетом, а за одно з алкогольним проведенням часу, передусім молоді треба давати новий простір для культурного дозвілля. З економічної позиції працювати 24 години на добу є не вигідно, але з точки зору позиціювання і конкуренції з телебаченням та Інтернетом за час наших читачів, - це обов’язкова умова. Люди мають звикнути, що ввечері вони можуть не лише піти кудись поїсти і випити, але піти в книжковий магазин почитати, поспілкуватися з авторами, з іншими людьми, що зацікавлені в цьому», - так окреслив стратегію Д.Котов.

Він додав: «Ми як найбільший оператор ринку розуміємо - якщо не змінити культури споживання книжкової продукції, то в цілому книжкового ринку в сьогоднішньому вигляді не буде, він скоротиться».

Хід думок Д.Котова обґрунтований. Адже в Україні, за даними соціологічного «Дослідження книжкового ринку», майже половина населення не читає і не купує книжок. Є великий шанс в тому, щоб змінити їхнє ставлення до книжки.

Залишається сподівання, що за цю потенційну аудиторію боротимуться й українські учасники ринку.

Джерело: ZAXID.NET