Мова про мову

Уже багато років в Україні триває полеміка про мову. Позицій, з яких виступають опоненти, за великим рахунком лише дві.

Одні стверджують, що, оскільки держава зветься Україною, то й мовою спілкування скрізь і завжди мусить бути українська.

Їхні опоненти, посилаючись на опитування громадської думки та статистику, стверджують, що величезна кількість людей в Україні не бажає послуговуватися українською, бо російська їм ближча й миліша. Звикли вони так.

У запалі полеміки якось мало йдеться про простий факт: на території України мешкають, причому в кількості мільйонів осіб, покоління етнічних росіян, для яких ця мова є рідною. І вони мають повне право говорити нею. Ще більше абсолютно лояльних і законослухняних громадян України, які не є росіянами за національністю, обрали своєю першою мовою ту ж російську. Натомість значна частка і перших, і других, якщо й не можуть вільно розмовляти, то принаймні чудово розуміють українську. Через ті ж історичні причини. І навіть прекрасно усвідомлюють, що українська мова є державною. І нею потрібно якщо не говорити, то бодай намагатися робити це в державних установах.

Уся ця величезна маса народу не є ворогами України та її культури. Навпаки, вони, може, й раді були б залучитися до великої української культури. Та от лихо – де поділися фахівці сфери культурної діяльності та що сталося з її розбудовою на рівні законодавства та державних програм?

Якщо йдеться про літературу, потенційним неофітам українізації пропонують Шевченка, Франка і... Кого ж іще, власне? Ні, російська та російськомовна інтелігенція, звичайно ж, читає й Андруховича, й Ірванця, і Забужко, і навіть Подерв’янського. А що ж “не інтелігенція”? Навряд чи вони читатимуть Шевченка, нецікаво їм. Запропонуйте лишень росіянинові з Росії, звичайнісінькому такому росіянинові, раптом позахоплюватися Пушкіним. Ага, зараз, отак він усе негайно кине й сяде за “Капітанську дочку”!

До речі, цікаво, який відсоток громадян Франції читав Ронсара, а підданих Її величності Єлизавети II – Чосера? Уважно читав, з любов’ю та з патріотичним піднесенням – як то личить моменту...

Проблема полягає не в небажанні і/або у великоросійському шовінізмі. Й лише літературою стану справ не виправити. Література, особливо художня, споконвіку розрахована на дуже обмежене коло, як нині модно говорити, користувачів. Щоб простий громадянин заговорив державною мовою, потрібно, на мою думку, дотримуватися кількох умов. Умов жорстких, які виконують неодмінно і винятків не допускають.

По-перше, мову повинні використовувати державні службовці, виконуючи різноманітні державні послуги. Це означає щонайменше перевірку їхніх знань перед прийомом на роботу. І якщо вчитель державної школи чи вихователь державного дитячого садка не здатний “зв’язати двох слів українською”, його треба відправити на біржу праці. Так само, як і працівника державного заводу, райдержадміністрації, податкової інспекції. На біржі їм нехай спершу запропонують пройти навчання на мовних курсах.

По-друге, не на папері, а на практиці мають виконувати правило: всі без винятку написи, вивіски, покажчики (включно з рекламою) у місцях громадського користування має бути виконано лише державною мовою. Будь-якою іншою – будь ласка, але тоді мусиш регулярно й багато платити за це право.

По-третє і, можливо, головне – в державі примусовими законодавчими методами потрібно досягти такого стану справ, який виключив би навіть імовірність виникнення думки про можливість зробити кар’єру, досягти визнання або розбагатіти, не знаючи при цьому державної мови.

Власне – й усе. Будь-які інші заходи – скасування ПДВ на випуск книжково-журнальної продукції, колективні листи, індивідуальні самоспалення – ніякого ефекту не дадуть.

А в побуті як бути, спитаєте ви? А ніяк! Нехай собі російськомовні говорять російською, англомовні – англійською, а україномовні – українською. Побут – це приватне життя людини, захищене Конституцією. Що хоче індивід у власному побуті – нехай те й робить, аби іншим не заважав і не шкодив.

Ба більше, захочуть татко з мамою, щоб їхнє чадо пізнавало творчість Баркова мовою оригіналу: будь ласка, віддавайте його до школи, де однією з мов навчання буде російська.

Так, спочатку з’явиться багато скривджених. Їм потрібно буде спокійно та коректно пояснити, що ніхто їх національно не утискує, що це ніякі не репресії – просто мову країни, в якій ти живеш, бажано знати. Але не обов’язково. Проте в такому разі не варто ображатися, що тебе не оберуть депутатом навіть сільської ради й ніколи не візьмуть працювати на завод, де частка власності держави перевищує 50%. А от такий закон у нас в Україні. Все, як у США чи в Російській Федерації.

От лише українські національні велосипеди вигадувати не варто: як, мовляв, потім з усім цим жити? Сто років тому (за цісаря, як кажуть галичани) в Австро-Угорщині розробили й успішно втілили в життя концепцію національно-культурної автономії. Після розвалу імперії Габсбургів схожу політику певний час проводили й у Радянському Союзі. Направду, цим варто поцікавитися та повчитися в наших попередників, щоб не наламати схожих дров. Може, і проблема “федералізації” сама собою розсмокчеться, як льодяник, де на етикетці – написи кількома мовами, до речі...

Одне погано – важкувато в нас із усвідомленням того, що СРСР давно закінчився. І що працювати треба. І що ніхто нічого не зробить за тебе. Тільки сам, сам, винятково сам. Індивідуально. Навіть мову вивчити. Навіть українську. За 16 років від дня проголошення незалежності – он скільки часу було…

А щодо проблеми т.зв. “суржику” – та нехай люди говорять, як їм подобається. Чомусь мову простих галичан, перенасичену полонізмами та германізмами, ніхто не називає суржиком – кажуть, що це галицький діалект. Мову мешканців Закарпаття також не називають суржиком – просто це такий варіант української мови з вкрапленням угорських і чеських слів (не плутати з карпаторусинською літературною мікромовою).

Чому ж українцям Лівобережжя відмовлено в праві на власний діалект? Так, із русизмами, але що в цьому поганого? Якщо слово прижилося в мові – воно наше, українське. Інакше дійдемо до смішного й боротимемося зі вживанням слів “інтеграція”, “діаспора”, “популізм”, “демократія” – адже це також слова іншомовного походження.

У будь-якій державі вишуканою літературною мовою користуються зовсім мало людей – філологи, лінгвісти, літератори, журналісти, науковці. В Англії, скажімо, за використанням тих чи інших слів можна з легкістю визначити, до якого соціального прошарку або групи належить людина, яка розмовляє з вами. “Оксфордською” англійською володіє не так уже й багато британців. До речі, літературна мова в англійців зветься “королівською” саме тому, що в повсякденному житті її вживає вкрай обмежена кількість людей.

Чому Україна в цьому сенсі має чимось вирізнятися в кращий бік? Домовмося, що наші бажання – одне, а реальне життя – щось зовсім інше. Стверджуючи, ніби людина, яка каже “резинові сапоги” замість “гумові чоботи”, не є справжнім українцем – політично неправильно. Так, вона промовляє російські слова, проте адаптовані під рідну мову.
І свято переконана, що говорить українською. Гадаю, не варто ставитися до цього з агресією. Краще створити таку систему освіти, щоб, окрім опанування хитрощами гри у футбол, у наших дітей була змога навчитися якісної, добірної лексики та стилістики.

Значно краще, якщо люди думатимуть українською, навіть російськими словами, ніж навпаки. І, сподіваймося, впродовж життя декількох поколінь проблема зникне сама собою.
І з’явиться новий дефіцитний фах – перекладач із російської.

Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua