На Київський Патріархат останніми часами посилився тиск з боку влади. Йдеться про рейдерські захоплення храмів, переманювання священнослужителів до «канонічної Церкви». УПЦ КП протестувала проти такої політики. Чи добилися ви успіху? Чи можна вважати, що гоніння на КП завершилися?Гоніння на Київський Патріархат розпочалися восени минулого року. Вони були організовані і походили з одного центру. Але ми вистояли і стали ще міцнішими. Коли Церкву переслідують, вона гуртується і її основа цементується. У єдності ми не тільки витримали цей тиск на УПЦ КП, але й дещо його знизили. Нині вже чуємо від Президента про готовність зустрічі з представниками Всеукраїнської Ради Церков, чого ми раніше добивалися. Сподіваємося також, що слова, які останнім часом звучали з уст В.Януковича, очільників його Адміністрації , про рівне ставлення до усіх конфесій не розходитимуться з ділом. Бо переслідування національної Української Церкви на 20 році незалежності держави є нонсенсом.
Владико, за першою освітою Ви історик. Можете провести якісь історичні паралелі з нинішніми подіями?
В історії Української Православної Церкви є чимало епізодів, фактів її переслідування. Особливо жорстоко її нищили у минулому столітті. Як один із прикладів можна навести період національно-визвольних змагань 1917-21 років. Разом із самостійною державою постала Українська Автокефальна Церква. Але пройшло якихось кілька років і більшовики її знищили. Щось схоже намагалися зробити з УПЦ КП і на початку ХХІ століття, однак нині вже не ті часи і у переслідувачів нічого не вийшло.
Чому духовенство Автокефальної Церкви не пішло у підпілля, як це потім зробили греко-католики, коли безбожний режим утверджувався на Західній Україні?
На терени Західної України більшовики прийшли дещо пізніше. Вони, образно кажучи, вже наситилися цим процесом і не пришвидшували події на нових землях. Намагалися навіть загравати з місцевим населення, видаючи із себе таких собі визволителів. До того ж сталінський режим дещо переглянув свої погляди на Церкву, а потім й війна внесла великі корективи у релігійну ситуацію. УАПЦ натомість після, здавалося б, остаточної ліквідації, досить швидко відродилася у часи другої світової війни. Бо комуністи так і не змогли вбити в українцях дух до творення своєї Церкви. Вона існувала потім у діаспорі і деякі зв’язки підтримувала з Україною.
В УПЦ КП Ви є один з наймолодших єпископів. Вам лише 40 років. Пригадуєте той момент, коли твердо виявили бажання стати священнослужителем?
Можливо, нині це виглядає доволі дивно, але мене хрестили пізно – у шість років. У нашому селі не було ні храму, ні священика. Колись була гарна церква, але її розібрали на частини, а пароха репресували через те, що він досліджував історію рідного краю. Виховувала мене бабуся, вона була регентом церковного хору. Бабця настояла, аби мене охрестили, навчила молитися й розповідала про Бога. Саме ж Таїнство уділили у сусідньому селі у дерев’яній церкві. Я й досі пам’ятаю обличчя священика і те що відбувалося наді мною. Десь у ті часи у мене вперше виникло бажання стати священиком. Поклик свій вдалося реалізувати, коли поступив до Київського університету у 1989 році. У столиці я став регулярно відвідувати Богослужіння і тоді почав формуватися мій погляд на церковне служіння.
У дитинстві Ви не мали можливості ходити до церкви?
До церкви я ходив, але не так часто. Найближчий храм був за 10 кілометрів від мого села у сусідньому районі. Сполучення, як такого, не було. Разом із старими бабцями доводилося ходити туди пішки. А так, духовно, зростав вдома. Читав літературу, у бабусі був дуже гарний Псалтир Києво-Печерського друку. У шість років освоїв церковно-слов’янську мову, хоча українською тоді читав по складах. Мав і інші книги. А от Службу Божу часто слухав по Радіо Ватикан, Бі-бі-Сі, «Радіо Свобода».
Якщо не помиляюся, Рим і досі транслює Богослужіння о 9 годині 15 хвилин і радіо не змінило свого формату. Мене виховували як православного, я розумів, що це греко-католицька Літургія, але обряд той самий, як вони підкреслювали – українсько-візантійський. Різниця у тому, що під час Служби вони поминали Папу Римського.
Чому після школи ви вирішили поступати на історичний факультет?
Я дуже любив історію. Добре цей предмет вчив у школі, читав багато книг. Коли поступив, то вибрав собі напрямок «Церковна історія». І на релігійну тематику роботи писав з першого курсу. Одна курсова робота була на тему «Берестейська церковна унія, як явище контрреформації в Європі». Друга – «Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату», третя курсова – «Монастирі православної Волині» і закінчив я дипломною роботою «Історія Києво-Видубецького Свято-Михайлівського монастиря у домонгольський період». Це був такий комплекс робіт, через які я ознайомився з усім спектром питань. Я ходив до архівів, бібліотек. Обрав цей фах, щоби бути ближче до Церкви.
Понад 20 років Ви душпастирювали у Києві. Чим галичани у релігійному, духовному сенсі відрізняються від наддніпрянців?
Львівщина – це дуже релігійний регіон. Коли приїхав сюди, був дещо здивований присутністю великої кількості вірних у храмах. У мене часом виникав жаль за своїх співбратів, які служать у центрі та сході держави. Я з Патріархом Філаретом об’їхав усю Україну і бачив багатьох людей, але такої побожності як тут, не зустрічав. Знаю, як відвідують церкву на моїй рідній Хмельниччині. В Галичині люди все-таки зберегли віру і бажання спільної молитви у храмі. Бо, знаєте, є багато людей, які декларують себе християнином, але до храму вчащають вряди-годи. Це не правильно, бо віруюча людина насправді не може себе уявити без церкви. У Львові я зустрів одну жінку, яка у неділю молиться на трьох Службах поспіль, каже що однієї Літургії для неї замало, щоб вдосталь помолитися.
Ваш попередник митрополит Андрій Горак любив класичну музику, у вільний час відвідував оперу. А Ви маєте якесь захоплення? Яку музику слухаєте, чи займаєтесь спортом?
Спортом я не займаюся, люблю грати у шахи. Слухаю церковну музику, класичну, хоровий спів. Можу похвалитися своєю доволі великою збіркою СD-дисків і аудіокасет із записами класичної музики. Кілька разів відвідав оперу. А ще маю дуже велику бібліотеку – це друге моє хобі. Загалом, у мене до книги дуже поважне ставлення. У Львові я перекупив чи не весь букіністичний ринок.
Владико, а чи є нині у Вашому родинному селі церква Київського Патріархату?
Є лише каплиця, але діє громадаУПЦ КП. В Україні є вимираючі села. І моє село, на жаль, входить до цього реєстру. Воно віддалене від райцентру на 50 км і розташоване в куті між трьома районами. Дороги погані, тому люди втікають туди, де є кращі умови. Але, тим не менше, я планую колись звести і там храм. Це моя така мета і шукаю для цього спонсора. Може, і село тоді відродиться. Я намагаюся своїх односельців підтримати. Коли приїжджаю, зустрічаюся з ними. На провідну неділю уже 16 років поспіль разом з батьками відвідую ці місця.
На Львівщині Ви плануєте відкрити чоловічий монастир. Вже визначились, хто стане його настоятелем?
Так, із кандидатурою настоятеля я вже визначився. Його імені наразі не можу назвати, бо на затвердження ще треба рішення Священного Синоду. А він збереться у середині травня. Тоді ми й заснуємо в єпархії монастирі. Один – у Львові, інший в – області.
Як справи із чернечим покликанням серед православної молоді Львівщини? Вже висловив хтось бажання зректися світу?
З цим проблем не буде. Відчуваю, що буде вдосталь. Багато людей зверталися до мене і запевняли, що підуть до монастиря, як тільки він відкриється. Думаю, на перших порах кістяк складатимуть юнаки Львівської богословської академії. У нас є невеликий жіночий монастир в Червонограді. А нам треба мати чоловічий. Він готуватиме у майбутньому кадри для вищої ієрархії Церкви. Монастир – це такий собі вогонь, маяк, який вказує дорогу і притягує віруючих людей.
Через кілька днів Великдень. Що, владико, Ви хотіли б побажати львів’янам?
Переш за все хотів би побажати, щоби усіх просвітило світло Христового Воскресіння. Щоби Господь благословив львів’ян, і вони дочекалися цього величного свята у мирі, душевній та тілесній чистоті.
Розмовляв Юрій Оленець
Газета «Новий погляд» № 16 (229),
Джерело: Церква.info
Немає коментарів:
Дописати коментар