Зустрічаємося біля станції метро. Збирається ватага. Сідаємо в «маршрутку». Півгодини дороги і вже не чути столичного шуму. Час зупинився. Попереду яруги, потічок... Мета нашої маленької подорожі — стара велика і струнка верба, яка свого часу впала під своєю вагою. Одна її частина якось вже стала основою для народних музичних інструментів. Інша — очікує на нинішню працю... Охочих створити свою бандуру чи кобзу веде Русалім з Київського кобзарського цеху. Каже, в цій місцині клен і верба мають особливі властивості. Саме ці породи дерева найбільше підходять для кобзарської справи.
«Тут верба найкраща. Вона якась енергетична, рожева на вигляд і звучання в неї просто прекрасне. І клен тут чудовий. Ми з клену більше робимо кобзу, щоб вона була дзвінка. А з верби робимо бандуру, щоб був такий бархатистий звук... Якщо верба на низині, то вона кряжиста, дуплиста, кручена. А коли вона в яру, то тягнеться, як свічка, догори. Тоді вона не кручена, рівнесенька і без сучків. Бува така верба, що з одної колоди можна зробити чотири-шість інструментів. А таких колод може бути і десять. Але тут треба з розумінням підійти, правильно розколоти і вчасно вибрати масу, щоб вона не потріскалася...»
Цього разу зробити собі музичні інструменти зважилися хлопці з Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Їх троє. Називають один одного Феліксом, Владом і «Джокером». Двоє захотіли старосвітську бандуру. Останній вирішив робити гуслі. Каже, як побачив їх, то одразу лягли до душі. В роботі допомагають досвідченіші, крім Русаліма (Русалім Козленко), Юркович (Юрій Кочержинський) та Ждан (Ждан Безвербний).
З цією вербою Київський кобзарський Цех вже працює не вперше. З попереднього разу лишилася одна заготовлена основа для кобзи. Для решти інструментів слід відпиляти колоду довжиною у п'ять п'ядей, розколоти її спершу надвоє. Потім півколоди, що утворилися, ще наполовину. І вже потім можна формувати музичний інструмент. Виходить, що з однієї колоди цієї верби виходить по три-чотири заготовки.
Половину колоди розділяють навпіл ще раз
Щоб правильно розколоти, слід спершу визначити, чи є і куди йде тріщина. Сокирою позначається місце розлому і туди заганяються кленові кілки. Бо клен міцніший за вербу.
Важливо, щоб заготовки не потріскались, щоб дерево не було покрученим і без сучків. Хоча і сучки — це не вирок. Місця з ними засверлюються і туди вбивається «чопик». На музичні якості це не впливає. Після того, як розкололи колоду і створили 3-4 основи для кобз чи бандур, з боків лишаються ще тонкі залишки з цікавим малюнком всередині. Хоч ікону малюй.
Тут, недалеко від міських кварталів, заготовляють основу інструмента. А от верхню його частину — «громовицю» — з цієї деревини вже не зробиш. Для того потрібна особлива смерека, за якою, стверджує Русалім, їдуть аж у Карпати.
«Навіть Страдіварі для своїх скрипок брав її з Карпат. Та смерека, яка нам потрібна, росте на верхів'ях гір, і зветься „колючою смерекою“. Їздили цього року і замовляли у лісників, які знають, де вона росте. То нам привезли... Бо ж можна робити з сосни „громовиці“. Але звучання трохи інше буде. Смерека найкраща. Особливо та, що за перевалом, де старіші ліси і вищі гори.» Після того, як основу відкололи, до неї Русалім прикладає спеціальний шаблон у формі бандури, обводить його олівцем — малює форму майбутнього інструмента. Юркович, тим часом, бензопилкою формує його загальну форму. Нею ж спрощує вибирання деревини з основи бандури чи кобзи, тобто випилює спеціальні смужки, які потім легше обробити теслом. До речі, саме тесло в крамниці мало де купиш. Його можна тільки замовити у ковалів.
Заготовки набирають форми. Хлопці жартують, що вже скоро можна буде і грати. З-за хмар виходить сонце. Цінну вже оформлену деревину одразу переносять в тінь. На сонці дерево може потріскатися і робота буде зведена нанівець. Сформований інструмент варто тримати в холодному приміщенні подалі від світла — у підвалі, погребі чи гаражі.
Поряд з основною роботою йде тяганина з прикореневою частиною верби. Вона наполовину вгрузла у вогке піщане дно яруги. Дощі і весняний паводок підмили дерево. Щоб відпиляти, спершу копали ями з обох боків. А потім тривалий час працювали ручною пилкою. Та колоду всеодно не зрушили. І бензопилка не допомогла. Вирішили колоти прямо на місці. Верхню частину таки забрали, а от нижня не здавалася. Лишили її на майбутнє...
Увага молоді до кобзарської справи зросла за останні три роки, каже Русалім. Особливо після того, як вони почали брати участь у різноманітних фестивалях. Загалом, за цей час долучилося близько 50 людей.
«Спочатку ми спілкуємося, для чого людині це треба. А потім людина йде на заготовку, як ми сьогодні вийшли, і робить собі інструмент. Один хлопець каже, я приходжу і отримую задоволення від того, що працюю... Головне, щоби людина була зацікавлена в цьому. Дехто „відсіявся“. Он у мого вчителя Товкайла за 2 роки було 10 учнів. 9 відсіялося. Лишився я один.»
Після 5-6 годин роботи всі потомилися. Одна кобза, три бандури і одні гуслі знайшли своїх господарів. Далі тривала робота, результатом якої має стати повноцінний інструмент. Це може тривати від кількох місяців до кількох років залежно від наполегливості, кількості часу, присвяченого роботі...
